Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 22:12

Між 1953-м і 1956-м Хрущов не був і не міг бути одноосібним керівником радянської держави – Сергій Громенко

Київ – У четвер, 19 лютого, виповнюється рівно 61 рік з моменту ухвалення указу Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР. Весь цей час серед істориків не припиняється дискусія з приводу того, з яких міркувань радянське керівництво передало Крим Україні. Співробітник Українського інституту національної пам'яті, кандидат історичних наук Сергій Громенко в інтерв'ю для Крим. Реалії перерахував основні версії, які висуваються його колегами, і розповів про власне бачення причин передачі кримського півострова до складу УРСР.

– Сергію, розкажіть докладніше про указ Президії Верховної Ради СРСР, який був ухвалений 19 лютого 1954 року.

Сергій Громенко

Сергій Громенко

– Президія Верховної Ради СРСР затвердила указ про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР. З точки зору процесу переходу Криму зі складу Росії до складу України це була далеко не найзнаменніша дата. Були важливі дати і до, були важливі дати і після.

– Які, наприклад?

– Процес почався з 5 лютого, коли своєю постановою Верховна Рада РРФСР ухвалила рішення передати Кримську область до складу УРСР. Потім на підставі вже цієї постанови був ухвалений відповідний указ. До речі, з цим указом не все так просто. Згідно з конституцією, що діяла на той момент в УРСР, президія Верховної Ради не мала права розпоряджатися землями СРСР так, як вважала за потрібне. Це була прерогатива всього парламенту в цілому. Тому з відомою часткою правдоподібності можна стверджувати, що указ від 19 лютого про передачу Криму нелегітимний. Тому для того, щоб дотриматися навіть радянської законності, 26 квітня був ухвалений закон, який вже був відповідним чином затверджений всім парламентом, про передачу Кримської області до складу УРСР. Але перша стаття цього закону затверджувала указ від 19 лютого, тому в якійсь мірі ми тут спостерігаємо конфлікт чи юридичний казус, коли легітимний закон затверджує нелегітимний указ. Щоб якось розв'язати цю проблему, щоб уникнути юридичного казусу, були внесені зміни до конституції, тому в доповненнях до чинної конституції на той момент і, найголовніше, в нових конституціях РРФСР і УРСР 1978 року все було поставлене на свої місця. У списку внутрішніх областей РРФСР Криму немає, у списку адміністративно-територіальних одиниць УРСР Крим є.

До речі, так, за допомогою конституційних змін, вирішується питання і з Севастополем. У 1948 році Севастополь був виведений зі складу Кримської області і перетворений на місто республіканського підпорядкування. І жодного конкретного окремого документа, в якому б він передавався зі складу РРФСР до складу УРСР, немає. Тому на початку 90-х багато політиків у Москві говорили, що, мовляв, непогано б і повернути Севастополь, раз його офіційно не передавали.

Але згідно з тими ж змінами в чинній конституції, а також новими конституціями 1978 року, Севастополь є частиною України. Конституція є основним законом, тому ми можемо говорити, що нехай навіть в 1978 році остаточно, але питання було вирішене на користь України.

– Пропонують від юридичних тонкощів перейти до історико-політичних. Є різні думки з приводу того, чому керівництво Радянського Союзу вирішило передати Крим Україні. На ваш погляд, які причини?

Ні про який царський подарунок або п'яний подарунок Хрущова, ні про яку передачу Криму, як мішка з картоплею, волюнтаристською рукою Микити Сергійовича йтися не могло

– Жодної загальноусталеної думки, жодної правильної відповіді на це питання не існує. Почнемо з найпоширенішого міфу про те, що передача Криму – це, мовляв, царський подарунок Хрущова Україні на честь трьохсотріччя Переяславської Ради. У цьому твердженні відразу два міфи. По-перше, незважаючи на те, що в радянській публіцистиці того часу дуже часто згадувалася дата 1964 рік, трьохсотріччя так званого возз'єднання України з Росією, в жодному офіційному партійному або радянському документі посилання на цю дату не знайдені. Так що ми можемо говорити про якийсь занадто вдалий збіг обставин, але не про якусь фундаментальну першопричину. Це по-перше. А по-друге, ні про який царський подарунок або п'яний подарунок Хрущова, ні про яку передачу Криму, як мішка з картоплею, волюнтаристською рукою Микити Сергійовича йтися не могло з однієї простої причини. Між 1953-м і 1956-м роком він не був і не міг бути одноосібним керівником радянської держави. Фактично, ми маємо справу з тріумвіратом між головою Президії Верховної Ради СРСР Ворошиловим – формальним головою держави, між головою Ради Народних Комісарів – аналогом прем'єр-міністра – Маленковим і першим секретарем ЦК КПРС Хрущовим. В принципі, саме ця трійка, а також багато інших членів ЦК і політбюро, які визначали майбутнє і внутрішню політику Радянського Союзу, ухвалювали рішення колегіально. Про жодний одноосібний подарунок Хрущова йтися не може. І більше того, на жодному офіційному документі про передачу Криму зі складу України до складу Росії підпису Хрущова немає і бути не може.

– А що тоді було причиною, якщо не подарунок Хрущова?

– Другий міф, пов'язаний з цим, як і багато інших, озвучив Володимир Володимирович (Путін - ред.) Мовляв, Хрущов збирався або вибачитися перед Україною за проведення репресій, або ж заручитися підтримкою українських товаришів у боротьбі за владу. Але до двадцятого з'їзду КПРС і викриття культу Сталіна ні про яке покаяння за злочини радянської влади мови бути не могло. Про жодну внутрішню боротьбу точно також не йшлося. І у нас, на жаль чи на щастя, немає жодного документа або спогадів очевидців, у яких можна було знайти підтвердження цієї тези. Я не кажу, що у Хрущова не було далекосяжних планів щодо Комуністичної партії, але доказів цьому немає.

Третій міф, найбільш популярний в українському середовищі, ґрунтується на формулюванні указу і закону про передачу Кримської області – «враховуючи тісні господарські та культурні зв'язки». Тобто для багатьох українських націонал-патріотів спільною є думка, що, мовляв, Крим після війни був у настільки жахливому стані, що Росія його просто зіпхнула на плечі України. І ось тепер Україна мала своїми власними зусиллями підняти, розвинути, провести туди дніпровську воду, і, зрештою, орденом на грудях планети Крим став тільки завдяки українським робочим рукам. Тут треба розуміти, що не все так просто. Офіційні формулювання офіційними формулюваннями. Радянська влада була здатна на такі речі. Будемо розбиратися у деталях.

По-перше, розглянемо ситуацію з Північно-Кримським каналом, без якого ніяке сільське господарство на півночі Криму неможливе.

– Особливо зараз це стало зрозуміло.

– Так. Зараз ми в цьому можемо особливо переконатися. Як це не парадоксально, план будівництва Північно-Кримського каналу був затверджений ще в 1951 році, тобто за життя Сталіна, коли ніяких розмов про передачу Криму і бути не могло. Тому якби Радянська влада хотіла налагодити постачання Криму, вона змогла б це зробити навіть з урахуванням того, що Херсон і Крим перебували б у різному республіканському підпорядкуванні, тому ця причина не є основною.

Україна не відновлювала Крим винятково за рахунок своїх внутрішніх ресурсів. Після передачі Криму Україні субвенції загальносоюзного бюджету до бюджету УРСР стали в 22 рази більші

Що стосується того, що Крим був розбитий війною і зруйнований – безумовно. Але між закінченням військових дій і передачею Криму минуло десять років. Дещо було відновлене – відсотків шістдесят житлового фонду. Безумовно, не всі, але знайшлися навіть робочі руки і вільний час, щоб збудувати ті об'єкти, яких у довоєнному Криму не було. Наприклад, сімферопольський залізничний вокзал. І найголовніше, про що українські патріоти, на жаль, забувають. Україна не відновлювала Крим винятково за рахунок своїх внутрішніх ресурсів. У 1950 році субвенції загальносоюзного бюджету до бюджету УРСР становили лише 0,6 відсотка. Це фактично непомітна величина. У 1955-му – наступного року після передачі Криму Україні вони становили вже 17,5 відсотків – тобто в 22 рази більше. Тобто Крим передали Україні, відповідним чином посиливши і фінансування українського бюджету, щоб Київ не ніс витрати на відновлення самотужки.

– Виходить, що всі версії неспроможні, й історикам не відома реальна причина передачі Криму Україні?

Мені здається, що радянська влада спеціально вносила певні іноетнічні області до складу національних республік для того, щоб тісніше прив'язати їх до Москви

– У мене є своя власна точка зору, чому це було зроблено. Але вона зазнала критики з боку багатьох моїх колег. Мені здається, що радянська влада спеціально свідомо вносила певні іноетнічні області до складу національних республік для того, щоб тісніше прив'язати їх до Москви. Наприклад, Крим, населений переважно російським і російськомовним населенням – до України. Калінінградську область хотіли подарувати Литві, і Литва тричі відмовлялася. Виникали певні труднощі з розмежуванням Абхазії та Південної Осетії в Грузії, Нагірний Карабах між Вірменією та Азербайджаном, Ферганська долина між Узбекистаном і Таджикистаном. Мені здається, що Крим був якорем для більш тісної прив'язки республік одна до одної.

Багато моїх колег з цим не погоджуються, тому я повернуся до свого початкового твердження про те, що точної відповіді на питання, навіщо в 1954 році Крим був переданий Україні, у нас поки немає.

– Так чий же все-таки Крим з точки зору історії?

– З точки зору історії Крим належить таврам – першим історично достовірним автохтонам цього півострова, а також трошки грекам і трошки кримським татарам, як двом народностям, які на сьогоднішній день збереглися і в минулому володіли Кримом. Всі претензії Росії та України на Крим засновані на набагато більш пізніх історичних подіях. Дуже важливо не підміняти юридичну сторону історичною. Історичні права зазвичай згадують тоді, коли з юридичними правами є труднощі.

Українці ніколи не були автохтонами Криму, українці всупереч поширеному патріотичному міфу не складали більшості населення Криму. Крим український згідно з міжнародним правом, підтвердженим, зокрема, і Росією за великим договором 1997 року, який якось пройшов повз нас у 2014-му. І голосування Генеральної асамблеї ООН в 2014 році однозначно підтверджує цілісність України і визнання міжнародним співтовариством прав України на Крим саме з політичної точки зору.

– Зрозуміло, що з точки зору міжнародного права Крим – це частина України. А наскільки виправдані претензії Росії на володіння Кримом з точки зору історії?

– Не можна заперечувати того, що більшість населення Криму складають росіяни та російськомовні. У Росії дуже популярний міф про те, що Крим – споконвічно російська земля. Але насправді входження Криму до складу Росії відбулося тільки в 1783 році, і в складі Росії в різних її формах Крим перебував не більше 150 років. А етнічною більшістю росіяни стали тільки наприкінці дев'ятнадцятого століття, коли після трьох хвиль еміграції кримських татар до Туреччини росіяни природним чином стали складати більшість. Тому в Росії такий міф популярний, він багатьох підбиває на відповідні дії, але з точки зору міжнародного права, це не має ніякого значення. Зрештою, практично вся населена територія Росії колись входила до складу Монгольської імперії, але Улан-Батор же не висуває жодних претензій на ці території.

Оригінал матеріалу - на сайті «Крим.Реалії»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG