40-річний Андрій Дигдалович зі села Сокільники, що на Львівщині, загинув від кулі снайпера у числі перших – 20 лютого. Андрій Дигдалович був активним учасником Майдану, провів там три місяці.
Наталія Дигдалович відкриває повідомлення у телефоні чоловіка. Там їхня переписка під час перебування Андрія на Майдані. «О, Боже… тут – бережи себе», часто про це просила і в розмовах із чоловіком.
Жінка показує всі речі, які були у сумці Андрія, а це книжки, посвідчення, перепустки, український прапор, який завжди був з ним. «У мене тут залишились його перепустки на Майдан, можна відслідковувати, як він там був, у які дні».
Кожна річ для дружини дуже дорога. Довший час після загибелі Андрія не розпаковувала сумку – пахла Майданом.
Коли в Києві силовики побили студентів, чоловік не вагався ані хвилини – зібрався і поїхав. Наталя не посміла навіть півсловом обмовитись, щоб відмовити. Адже знала – вирішив і все, водночас розуміла і шанувала рішення чоловіка.
«Він прийшов із львівського Майдану і тільки глянув на мене, я вже знала… Я навіть не запитувала, бо це було видно з його рішучого погляду. Я б навіть не посміла чоловіку сказати – не їдь», – каже вона.
Глибокий непоказний патріотизм був закладений в Андрієві десь на генному рівні, говорить жінка. Адже родовід Яремовичів по його лінії тягнеться у козацькі часи, прадід був священиком, а потім і дід, відправляв богослужіння і в роки підпілля УГКЦ.
На Майдані Андрій був в Афганській сотні, до слова, навіть удостоєний ордену Майдану. Але цю нагороду вже його побратими віддали доньці на похороні.
На коліна не впав
11 грудня «беркутівці» схопили Андрія і хотіли змусити його стати перед ними на коліна, але не вдалося попри те, що били. Йому врятувала життя накидка з написом: «Афганці-ветерани – з народом». Якийсь офіцер підійшов і сказав: «Афганця не вбивати», вирішивши, що Андрій – афганець. Йому вдалося втекти, коли «беркутівці» його залишили на якийсь час. Друзі жартували, що Андрій Дигдалович отримав перше бойове хрещення.
А 19 січня майданівця поранили – куля потрапила під око. Вже згодом розповідав дружині, що почув, як йому запекло. «Він подумав, що це осколок гранати чи бруківки. Запитав у хлопців, чи є око, кажуть, що є. Раз є, то все добре, відповів. Потім медики надали першу медичну допомогу. Додому приїхав вже в лютому, коли око заживало. Був на Майдані, рана заживала, а він… він був на Майдані…»
Але з пораненим оком вже через два дні знову – на Майдан. Останній раз з чоловіком Наталя розмовляла о 3 годині вночі 20 лютого і почула: «У разі чого, ти знаєш, що маєш робити – ти сильна. Я йому, чому ти накручуєш мене… А вже зранку ми вдома з донькою сиділи на кухні, тата не турбували, бо знали, що він має виспатись, бо втомлений. Ми сиділи і говорили, і говорили, як ми їздили, як час разом проводили. Згадували і щиро раділи, яка у нас дружня сім’я, який у нас тато. Ми мріяли, загадували на майбутнє. Я вмикаю телевізор і чую, що там працює снайпер…Тут же телефонний дзвінок…»
Кількома днями раніше Андрій попрощався у телефонній розмові з двома донечками, робив їм настанови, сказав найтепліші слова і дружині. «Він мені сказав: «Я вдячний, що саме ти була зі мною весь цей час. Каже, що проаналізував усе життя. Мені було би прикро, якби ти поступила по іншому. Ти розуміла, що тут небезпечно, але ти мене благословила і сказала – йди і ми будемо чекати. Я це всім друзям говорю. Якби ти по іншому сказала, я б подумав, що мене ти не розумієш, а так, я знаю: мене підтримують дружина і діти». Це такі були його думки».
Увесь рік для Наталії опорою був саме чоловік, діти і побратими Андрія з «Афганської сотні». Щоразу дружина дивиться на світлину чоловіка, яка була зроблена на Майдані, в думках у всьому з ним радиться.
Жінка вчиться жити. А ще дізнавшись, що друзі Андрія поїхали у зону бойових дій на Донбас, спершу допомогла одному одягом, іншому берцями, так і почалась її волонтерська праця. У хаті ящики з необхідними речами для українських вояків.
20 лютого Наталія отримала золоту зірку Героя України, якою удостоєний її Андрій. Однак жінка знає – якби Андрій жив, він однозначно був би у зоні бойових дій. Там його побратими з «Афганської сотні», там його майданівські друзі, дехто вже поруч із ним… на небесах…
