Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 12:25

«Інформаційна війна»: чи існує загроза капітуляції?


Плакат на будівлі Національної ради з питань телебачення і радіомовлення

Плакат на будівлі Національної ради з питань телебачення і радіомовлення

«Паніка на ринку», «цінова катастрофа», «божевілля з курсом гривні», «падіння у прірву»: в інформаційній війні неможливі «угоди про припинення вогню»

(Рубрика «Точка зору»)

Інформагенції вкотре вже «порадували» українських громадян новиною, яка безпосередньо стосується гібридної війни, що її веде Росія проти України. Як повідомляє УНІАН, 5 березня о 13:00 на Миколаївщині, Херсонщині та у Криму була відключена трансляція українських телеканалів та радіостанцій. Це сталося через припинення роботи потужного технічного центру у селі Луч Миколаївської області, що забезпечує трансляцію загальнонаціональних програм телебачення, радіомовлення, обласної державної телепрограми і недержавних телерадіопрограм та передачу по мережах радіорелейних ліній програм телебачення, радіомовлення, цифрових потоків на значну частину півдня України. Відключення ретрансляційного центру сталося через несплату рахунків за електроенергію. За те саме має бути відключена радіотелевізійна передавальна станція у самому Миколаєві. І це при тому, що рахунки за електроенергію ретрансляторів на Донбасі, які контролюються бойовиками, сплачуються без затримок і поширення російської пропаганди на сході Україні ведеться неспинно.

Усе це нагадує поганий анекдот (уявіть собі, що на фронт підвозять снаряди, але у бійців вимагають розплатитися за них готівкою…), але насправді є брутальною реальністю сьогодення. І якби ж то йшлося про «окремі факти», а то ж ці факти об’єднуються у певну цілісність. Утім, судіть самі.

Численні «Völkischer Beobachter в Україні» ведуть наступ

Експерт «Телекритики» Роман Шутов дослідив у статті «Розкачка по плану» на прикладі висвітлення подій останніх днів лютого газетами «Аргументы и факты в Украине», «Комсомольская правда в Украине», «Вести» та «Сегодня» роботу «механізму створення «третього Майдану» імені Путіна».

«Ідея «третього Майдану» як бажаної мети Кремля набуває все більш реальних обрисів. Уміло маніпулюючи народними емоціями і панікою на тлі економічної кризи, Кремль потроху готує нас до бунту, який разом з існуючою владою знищить всю систему державного управління. І ключова роль у цій операції знову відведена українським ЗМІ», – пише Шутов. Можна було би додати: ЗМІ тільки за назвою, але не за змістом українським. І справа тут далеко не тільки в їхній російськомовності (хоча вона теж грає роль, бо ці мас-медіа націлені на специфічні категорії населення), а у стилістиці тексту, доборі фактів й аргументів, побудові мовленнєвих конструкцій. У цих виданнях при описанні ситуації в економіці України постійно фігурують слова «паніка на ринку», «цінова катастрофа», «постійне зростання тарифів», «божевілля з курсом гривні», «падіння у прірву», «продуктове пекло в супермаркетах» тощо. «Напруга в суспільстві досягла піку. Нерви у українців, як натягнута струна, і досить будь-якої дрібниці, щоб ця струна луснула», – це «Комсомольская правда». «А на десерт – репресії» – це вже «Сегодня» на чолі з Олесем Бузиною, цим «обранцем Ахметова, співцем смітників і борделів».

Роман Шутов робить слушний висновок: такі медіа (а справа не обмежується чотирма дослідженими ним) створюють віртуальний світ, де Україна – це киплячий казан невдоволення, який неминуче вибухне протестами і змете чинну владу. У свою чергу, цей віртуальний світ у підсвідомості мільйонів людей заміщає реальність і диктує їм лінію поведінки. «Ми ж тим часом створюємо нові міністерства і до хрипоти сперечаємося один з одним, як нам перемогти в інформаційній війні, не забруднивши себе пропагандою, – пише Шутов. – А розгойдування країни тим часом іде за планом».

Який же вихід пропонують українцям зазначені видання? Інші експерти «Телекритики» – Оксана Романюк й Олена Голуб – досліджують контент газети «Вести» і доходять висновку: «Навряд чи можна говорити про якийсь баланс, коли про події в Україні пишуть в основному тільки «чорнуху», а про життя на окупованих територіях – позитив». Отож – хай живуть Путін і «русский мир»…

Ще брутальніші факти характеризують ситуацію на підконтрольній Україні території Донбасу. Там, за свідченнями волонтерів, відсутня україномовна преса, натомість у Слов’янську, Артемівську, Червоноармійську вільно продається друкована продукція, яку привозять з окупованої території, включно з виданням із карколомною назвою: «Московский комсомолец. Донбасс». Про що пишуть ці видання? Про «тортури у таємних в’язницях СБУ», «київську хунту, що танцює під дудку США», «бандерофашистів, які нищать мирних жителів Донбасу», «карателів із Нацгвардії» тощо. І якщо, скажімо, в Дніпропетровську та Одесі ще якось відловлюють поширювачів газети «Новороссия» з її більш, ніж геббельсівською стилістикою пропаганди, то, виявляється, у прифронтовій зоні вона вільно продається. Чи не є це одним із чинників, що зумовлює крихкість тилу і поразки українських вояків?

Натомість, за словами голови Луганської облдержадміністрації Геннадія Москаля, «жодного друкованого державного органу, який би представляв владу, на Луганщині немає. Так само ми не маємо телебачення, радіо. Не маємо ні газети, ні бойового листка. Навіть стінгазети немає». При цьому гроші з бюджету України йдуть на утримання Луганської обласної державної телерадіокомпанії, яка розташована в окупованому Луганську.

А на додачу до всього, існує ж іще й потужна комуністична преса, яка стилістично мало чим відрізняється від «Новороссии» чи «Вестей»…

Хто винен і що робити?

Які з цього (а факти можна множити і множити) напрошуються висновки? М’яко кажучи, невтішні. Варіант перший: Україною керують невігласи, що не розуміють роль мас-медіа в сучасному світі. Варіант другий: «нагорі» – суцільні нікчеми, ні на що не здатні. Варіант третій: владу в країні захопила московська агентура, зрадники Батьківщини. Варіант четвертий: чинна влада боїться потужних вільних і патріотичних медіа більше, ніж Путіна. А Бузина з Ахметовим їм «класово ближчі», ніж вільні від влади олігархів журналісти.

Перший варіант доводиться одразу ж відкинути: Петро Порошенко у минулі роки мав потужний медіа-холдинг, який забезпечував йому політичний вплив і без якого він не вийшов би на таку високу «орбіту» (та й зараз у його власності – «5-й канал» телебачення); голова президентської адміністрації Борис Ложкін – знаний власник і топ-менеджер медіа-груп; координатор парламентської коаліції Юрій Луценко – теж людина, не чужа у світі ЗМІ… І нікчемами цих – та інших – очільників влади не випадає назвати. Так само й московською агентурою – їхнього рівня освіченості й особистого досвіду цілком вистачає, щоби знати: Кремль, а особливо Луб’янка, діяли і діють щодо своїх агентів за принципом: мавр зробив свою справу, мавр має піти. Досить лише згадати, що «главголод» Павло Постишев був розстріляний, так само, як і майже всі відповідальні виконавці Голодомору…

Отож, як на мене, залишається четвертий варіант. Якщо у когось є інші пояснення, прошу. І якщо хтось знає, що з усім цим робити, не соромтеся висловитися. Бо ж інформаційна складова гібридної війни – це те поле бою, де неможливі «угоди про припинення вогню» та «відведення важкої зброї», бо то була би беззастережна капітуляція України перед путінським Райхом.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG