Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 07:00

Дружини воїнів: «взяти себе в руки» і чекати


Бійця «Азова» проводжають в зону АТО, 18 жовтня 2014 року

Бійця «Азова» проводжають в зону АТО, 18 жовтня 2014 року

«Це наше життя – чекати. Можливо, більший стрес для тих жінок, чиї чоловіки не військові» – дружини офіцерів переживають ситуацію спокійніше, ніж дружини мобілізованих

Українські бійці захищають країну, а їхні дружини не лише чекають: усі родинні справи лягли на їхні плечі. Більшість із них досі не знали, що означає бути жінкою військовослужбовця.

Чоловік Анни був мобілізований наприкінці травня. За останні дев’ять місяців жінка у свої 25 років посивіла. Особливо важким був день, коли дізналась про бої під Зеленопіллям, що на Луганщині. Тоді, у липні, батальйон, в якому служив її чоловік, постійно обстрілювали.

«Сьогодні чоловік комісований. Він понад два місяці лікувався у психіатричній лікарні, ми воліємо про це не говорити. У нашій сім’ї спокою немає, не знаю, коли його психологічне самопочуття поліпшиться. Ночами прокидається, не може спати. У нас двоє дітей. Збудував собі криївку у підвалі», – розповіла Анна.

Анні допомагає підтримка колег на роботі, а також батьків. Оскільки чоловік комісований, зарплату йому виплатять за лютий, а вже з березня він перебуватиме на обліку у центрі зайнятості.

«Мені досить складно усвідомити, як це все нині у країні відбувається. Привозять тіла загиблих, десь похорон, волонтери допомагають, поранені просять допомоги, а поруч – танці, феєрверки. Тобто якось не всі адекватно реагують на ситуацію».

Чоловіка мала поховати вже тричі

Як і чоловік Анни, у травні не ухилився від повістки і Володимир Колтун. Востаннє дружина Оксана спілкувалась з ним 10 липня, перед атакою у селищі Зеленопілля. А вже через кілька днів родині повідомили, що Володимир загинув, але тіло не знайшли. У серпні надійшла інша інформація, що Володя в полоні. Потім знову сумна вістка, але досі не проведена експертиза ДНК знайдених останків. Оксана зізнається, що психологічно вже не витримує. Адже тричі мала ховати чоловіка.

В СБУ цікавлюсь, чому ви не з’ясовуєте, чи він у полоні? А вони мені у відповідь, що не уповноважені

«Тіло хотіли везти у липні, потім у листопаді, потім у лютому. Але ми відмовились, бо експертизу ДНК не провели. Ми не знаємо, що за рештки маємо ховати. Взагалі за документами значиться, що він загиблий. Вони мені кажуть, яка вам різниця, ховайте, ми вам надали документи. В СБУ цікавлюсь, чому ви не з’ясовуєте, чи він у полоні? А вони мені у відповідь, що не уповноважені. А для чого я писала заяви, ходили кабінетами СБУ?» – запитує жінка.

Двоє дітей Володимира вірять, що тато живий і повернеться. Уся родина проживає у постійному стресі, мама бійця хворіє.

«Хочеться дізнатись, що сталося насправді. Вже вісім місяців не чула чоловіка. Від травня не сплю. Мені сказали волонтери чекати, що в полоні. Водночас маю документи, під яким номером фрагменти його тіла».

Родина дає собі раду, допомагають і підтримують жінки бійців, волонтери. Зарплатна карточка Володимира пропала, яка сума на ній – невідомо. Рідні просто чекають.

Жінки стають самостійними

Більшість дружин кажуть, що ніколи не могли б подумати, що їм доведеться проводжати на війну чоловіка, тому не мали життєвого досвіду. Кожна вчиться давати собі раду самостійно.

Під час відправки бійців «Азову» на фронт 18 жовтня 2014 року

Під час відправки бійців «Азову» на фронт 18 жовтня 2014 року

З розумінням і виваженіше сприймають ситуацію дружини офіцерів. Олена Скред та Іванна знають, що захищати країну – це робота їхніх чоловіків, а вони мають триматись, виховувати дітей, підтримувати чоловіків.

Підтримка від нас дає їм сили. Звісно, ми хвилюємось, дивимось з болем і сльозами, як ховають тих молодих людей, але віримо у краще, що чоловік повернеться. Я вмію собі давати раду

«Підтримка від нас дає їм сили. Звісно, що ми хвилюємось, дивимось із болем і сльозами, як ховають тих молодих людей, але віримо у краще, що скоро все закінчиться, що чоловік повернеться. Я вмію собі давати раду», – говорить Іванна.

Відволіктись від думок Олені Скраб допомагає волонтерська справа. Вона плете захисні сітки, пакує допомогу армії. «Це наше життя – чекати, можливо, більший стрес для тих жінок, чиї чоловіки не військові, а були мобілізовані. Але ми завжди жили навчаннями, їх і так не було вдома, але не думали, що буде війна. Додалась тривога. Іншого виходу, аніж взяти себе в руки, немає. Залишається вірити, любити, надіятись, а ще молитись», – каже жінка офіцера.

Іншого виходу, аніж взяти себе в руки, немає. Залишається вірити, любити, надіятись, а ще молитись

Жінки, чиї чоловіки перебувають у зоні бойових дій, намагаються спілкуватись, підтримують одна одну. Близько сорока осіб відвідують у Львові заняття у психолога Вілени Кіт. За її словами, дружина змирюється зі своїм особливим статусом «жінки військовослужбовця», коли чоловік воює понад три місяці.

Жінки, природньо, стають більш самостійними. Дружини звикають до своєї нової ролі

«Жінки, природньо, стають більш самостійними, ми їх називаємо – андрогінні особистості, коли на їхні плечі падають всі обов’язки, зокрема, ті, які виконував чоловік. Дружини звикають до своєї нової ролі», – зауважила психолог.

У родинах жінки військовослужбовців запроваджують нові духовні традиції, що, за оцінкою фахівця, є унікальним явищем. Бо чоловіки знають, що за них щодня моляться, любов і піклування рідних є неоціненими для них.

  • 16x9 Image

    Галина Терещук

    В ефірі Радіо Свобода з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Має досвід роботи на телебаченні і в газеті.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG