Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 05:05

Середовище у Криму дуже похмуре – авторка фільму про півострів


Режисер Інна Денисова зустрічалася і з прихильниками анексії, і з тими, хто залишає півострів, де «звужується простір душі»

Фільм «Повернення додому» московської журналістки Інни Денисової – приватне свідчення про те, як після захоплення Криму змінюється життя людей, які люблять цю землю. Автор фільму провела дитинство в Сімферополі, і, побувавши минулого літа на батьківщині, помітила тривожні зміни. Інна Денисова говорила і з прихильниками анексії, і з байдужими, і з тими, хто вирішив, що життя на півострові стало нестерпним. Про роботу над фільмом «Повернення додому» Інна Денисова розповіла Радіо Свобода.

​– Якщо щось твоє забирають у тебе і псують – це не привід розлюбити. Це привід посумувати. Але розлюбити – напевно, немає. У Криму, по-моєму, просто черговий не найкращий період.

– Парадокс у тому, що Ви зберегли теплі спогади про радянський Крим, а зараз Вам видається огидним те, що там намагаються відновити Радянський Союз...

– Є такий парадокс, ми говорили про нього з подружками: начебто дитинство у нас було радянське, з однаковими іграшками. При цьому – дуже щасливе. Напевно тому, що південне. Кущі троянд у дворі, горіхові і вишневі дерева затуляли нас від СРСР, який, щоправда, все одно вилазив звідкись і примудрявся налякати. Наприклад, в дитсадку вихователька попередила: «Почуєте довгий сигнал – значить, почалася ядерна війна». Мені було п'ять років. Як на зло, кожного дня по радіо передавали сигнали точного часу. Останній був довгим. Я чекала його, завмираючи від жаху. У підсумку, коли катування стало нестерпним, стала вимикати радіо. А потім і зовсім перерізати шнури ножицями. Кілька разів підривалася ночами: снився ядерний гриб. Питала родича, чи не можемо ми скинути на Америку бомбу першими, раз вони так хочуть нас убити. А далі життя почало дуже швидко змінюватися. Тітка з дядьком, які емігрували, прислали мені тонконогу Барбі, не схожу на радянських ляльок з пластмасовими слонячих ногами. Піонерський галстук я ледь не виміняла на бананову жуйку. Через рік після вступу до піонерів – уже в московській школі – ми бунтували, танцюючи на цих краватках. СРСР танув, починалося нове життя. Яке недовго тривало, як з'ясувалося.

– Що Вас лякає в сьогоднішньому Криму, звідки тепер надходить цей довгий сигнал?

Історія з Кримом – сумний приклад того, як політики, прикриваючись благородcтвом, роблять з людьми те, що їм вигідно

– Лякають експерименти над людиною. Маніпуляції. Пригадую свою переписку з подругою рік тому 27 лютого про захоплення будівлі Верховної Ради (Криму – ред.) невідомими. Спочатку людей налякали. І, таким чином, підштовхнули до «правильного» вибору. Який вони, втім, дійсно, зробили більшістю голосів. Мене тоді зацікавили причини вибору – не ті, що на поверхні, а більш глибокі. Тому відразу після референдуму я поїхала до Криму, щоб зробити репортаж. Мої ліберальні московські друзі в один голос кричали тоді: «Твої кримчани – латентні росіяни, яким президент на танку цивілізаційно ближче за права і свободи». А мені не хотілося судити. Я намагалася розібратися в особливостях менталітету. Врахувати всі фобії, які сягають корінням в радянську міфологію. Всі міфи про злих «бандерівців» і «зрадників-татар», забиті у свідомість маніпуляторами колишніх років. Загалом, історія з Кримом – сумний приклад того, як політики, прикриваючись благородcтвом, роблять з людьми те, що їм вигідно.

– Більшість Ваших співрозмовників, незважаючи на погіршення економічної ситуації, на падіння доходів, пов'язане з тим, що мало туристів, все-таки цілком задоволені і навіть перебувають в захваті, і захват їхній цілком не награний.

За двадцять незалежних років кримчани так і не стали частиною нації, залишаючись країною в країні

– Це і є результат маніпуляцій. «У нас міг би бути Донецьк і Луганськ», – хором повторюють щасливі кримчани. Те, що перша кров в Донецьку пролилася в квітні, тобто через місяць після кримських подій, в голову майже нікому не приходить. Врятувати може тільки сила і сильний Путін: ось їхній висновок. Зачарування м’язами – теж колективна пострадянська травма. Вчора я дивилася передачу по французькому телебаченню. Французи запитували москвичів: як справи. Москвичі відповідали, що дуже задоволені. Притому, що у всіх скоротилися зарплати і всі припинили подорожувати. Напевно, якщо довго пояснювати людям, що навкруги вороги, як мені пояснювали в моєму дитсадку, – люди кинуться до ніг захисника. І якщо в ролі вихованців дитсадка сьогоднішні москвичі, то що говорити про кримчан, з якими ще простіше? До причин кримської ейфорії, що нагадує чари професора Воланда у вар'єте, політологи дошукувались весь минулий рік. Деякі вважали, що вирішальний фактор – економічний. Мене часто запитували: «Як думаєш, невже кримчани змінили країну за 10 рублів?». Ще один фактор – помилки української влади. У матеріалі, який я робила минулої весни для «Кольти», кримчанка ділиться думками про те, чому у Криму не склалося з Україною. За двадцять незалежних років кримчани так і не стали частиною нації, залишаючись країною в країні. Потім і зовсім відстали від прогресивних, не підтримавши Майдан. Кримчани, як справжні жителі півдня, – полохливі, консервативні і повільні. Наслідком стало роз'єднання з Києвом, злість у соцмережах, нестриманість київських радикальних політиків у словах – і негайне використання російськими політиками ситуації в своїх цілях.

Інна Денисова

Інна Денисова

– А якби Ви досі жили у Криму, Ви були б за Україну чи за Росію?

– Я не голосувала б на такому референдумі, який відбувся після того, як невідомі «ввічливі люди» захопили Верховну Раду. Вибрати на ньому все одно можна було б тільки одну країну. Інше питання, на чиєму боці мої особисті симпатії. Я завжди на стороні потерпілих, хоча в цій історії і немає переможців. Мені особисто по-людськи симпатичний бунт волелюбних киян, їхнє відчайдушне прагнення до нормального життя, їхнє бажання видавити СРСР з підсвідомості. Мені шкода, що маргінали, які спливли на цій хвилі, налякали кримчан відкрито вираженою агресією. Агресія страшна в будь-якому вигляді, будь вона російською чи українською. Кошмарити Крим «скасуванням російської мови» очевидно не вартувало. Чому двадцять років ніхто з українських політиків не пропонував Криму любові і дружби? Як це технічно зробила російська влада, в'їхавши на танку ввічливо, опустивши дуло і розкривши обійми. Навіщо в кінотеатрах регіону з російськомовним населенням скасували російський дубляж фільмів? Чому не враховували особливостей місця, не ставилися до них з повагою? Це, втім, всі думки вголос, яких немає у фільмі.

– Ваші герої – переважно місцеві інтелігенти з театрального середовища. Тут теж дуже сильний розкол – є люди, які їдуть, як Галина Джікаєва чи Микола Лапунов, а є дуже яскравий персонаж, режисер місцевого драмтеатру, який обожнює Путіна і ненавидить новий театр Кирила Серебренникова...

– Він про себе каже: я будівельник, у мене гени будівельника хороші. Такий БАМовець-передовик. «Інженер людських душ» в термінології Сталіна. Такий конфлікт наше суспільство вже мало з радянськими і антирадянськими письменниками: очевидно, що мистецтво в такій ситуації одразу ж ділиться на офіційне і неофіційне. Офіційне пропагує, неофіційне йде, щоб не бути знищеним. Микола Лапунов, герой мого фільму – втілення крихкості і вразливості людини із загостреним почуттям естетичного сприйняття, з красою в якості життєвого пріоритету. Коля – людина, яка зробила життя навколо себе гармонійним. Він живе в саду, який виростив сам, він розводить птахів і риб, він збирає вручну корону з венеціанського бісеру. А Новиков, його антагоніст, поставив собі пам'ятник у фойє ввіреного йому театру. Долі цих людей – повторення пройденого: Гіппіус з Мережсковским поїдуть, Твардовський з Фадеєвим залишаться жити в підходящому для них середовищі.

– Тобто в мілітаристському середовищі, антимайданівському?

Середовище сьогодні в Криму не стільки мілітаристське чи антимайданівське, скільки похмуре. І дуже тупе

– Мені здається, середовище сьогодні в Криму не стільки мілітаристське чи антимайданівське, скільки похмуре. І дуже тупе. З усіма знайомими рисами радянської реальності. Подружка сьогодні дзвонила, каже: Леніна реставрують, лисину йому до блиску начистили. Там і влітку було неможливо зітхнути від кількості державної символіки. Її, втім, і в Москві зараз не менше: один триколор розміром у всю фронтальну частину кінотеатру «Жовтень» чого вартий. На мій дім чомусь весь час вішають державний прапор, ще чомусь разом з червоним, з серпом і молотом. Відразу б вже портрет Путіна до балкону прибили. Зрозуміло, мені некомфортно в такому середовищі щонайменше естетично. Зрозуміло, я воліла б жити в оточенні квітів і птахів, вечеряючи з друзями на терасі при свічках.

– Галина Джикаєва, одна з героїнь Вашого фільму, театральний режисер, сказала, що простір душі в Криму звужується.

– Галя – дивовижна людина, знайомство з нею – подарунок, і я не підозрювала, що такі люди в Криму водяться. Вона – повітря, людина найтоншої організації, фея. Галя ставила в Криму «Емігрантів» Мрожека, «Кам'яного ангела» Цвєтаєвої, влаштовувала поетичні вечори. Як такому створінню вижити і не задихнутися в сьогоднішньому Криму, де «Нічні вовки» з дозволу влади влаштовують на горі Гасфорта байк-шоу, де дають автоматні черги і їздять на справжніх танках? І дивитися це шоу люди приходять з дітьми! А його потім транслює центральний російський канал! Шоу, в якому немає жодної іншої думки, окрім насадження агресії і ненависті – як подібне взагалі можливо? Ось вже де розпалювання ворожнечі. На Галю боляче було дивитися. Ми з Єгором Максимовим з «Дождя», що допомагав мені робити фільм, дуже засмутилися після зустрічі з нею. Ми побачили людину глибокої внутрішньої культури, істинно інтелігентну, нерви якої були на межі. Галю в результаті змусили виїхати з Криму, зробивши її фігурантом кримінальної справи. З усіх історій фільму у неї, на мій погляд, найтрагічніша. Галя з її витонченістю дуже пасувала тому прекрасному Криму, який я продовжую любити.

– Люди розгублені і самі не розуміють, чого вони хочуть і що сталося. Там є дуже характерний персонаж, друг Олега Сенцова, заарештованого ФСБ, який начебто підтримує Олега, а з іншого боку, каже, що ніякої напруженості немає. Або вуличний художник, який говорить, що все прекрасно, а потім визнає, що весь його бізнес, пов'язаний з туризмом, зруйнований. Тобто повний хаос в головах.

Арешт Сенцова і Кольченко я вважаю справжнім свавіллям. По-моєму всі, кому небайдужий Крим, не повинні ставитися до їхніх доль байдуже

– Вуличний художник, який змінив думку «в прямому ефірі», – велика удача. Очевидно, що людина намагається, можливо, вперше, розібратися, що ж сталося. Данило, друг Олега Сенцова – інше. У нього якраз є чітка картина світу. Він типажно стовідсотковий кримчанин, виразник думки більшості. Це хороша людина. З поняттями не в тюремному сенсі слова, а в людському. Тобто допомагати другу буде будь-кому, хоч зраднику, хоч вбивці. Не відмовлятися ж від друга – росіяни своїх не кидають. А ще це людина з синдромом піонера-героя: посадили – значить так треба. Якщо не ворог народу – випустять обов'язково. Держава справедлива. Папа знає, як треба, він дорослий, а ми маленькі. Хрестоматійний приклад психології пострадянського обивателя. Арешт режисера Олега Сенцова і студента Олександра Кольченко за, очевидно, сфабрикованим звинуваченням, з відсутністю складу злочину, я особисто вважаю справжнім свавіллям. По-моєму всі, кому небайдужий Крим, не повинні ставитися до їхніх доль байдуже.

– З Вами багато хто не хотів розмовляти, оскільки бачили, що Ви представляєте опозиційний канал. Складно було знімати цей фільм, багато було проблем?

– У місці, де ніхто ні в чому не розбирається, все зазвичай трапляється дуже легко. «Ви з Москви? Звичайно, давайте розмовляти. Звичайно, проходьте». Всі раділи факту нашого російського громадянства і московській прописці, нашими поглядами вже не цікавилися. Було кілька інцидентів з мікрофоном «Дождя», коли хтось раптом кричав «вони проукраїнські». Мене веселило таке визначення: тобто будь-яка подача без хвалебно-патріотичної інтонації в розумінні цих людей автоматично робиться «проукраїнською». Навіть якщо немає жодного слова про Україну. Сумніваюся, втім, що ці люди взагалі коли-небудь дивилися телеканал «Дождь». Це все створення міфу на кшталт «бандерівців».

– А з владою ніяких проблем не було?

На людину з камерою в Криму сьогодні дивляться недобре, з підозрою

– На людину з камерою в Криму сьогодні дивляться недобре, з підозрою. У фільмі є момент, коли ми знімаємо автобус «Народного ополчення», розписаний словами: «Взяли Крим, візьмемо і Донбас». Вся ця історія з «Народним ополченням», невідомо як набраними, яке незрозуміло з кого складається, взагалі досить лякає. Так от, ми знімаємо цей прекрасний автобус, що стоїть на центральній площі Сімферополя, – і звідки не візьмись людина: «Щось бажаєте, молоді люди?» Нічого, відповідаю, фотографуємо. Він киває начебто доброзичливо. Навіть запитує: «Самі щось написати хочете?». Але мета його появи очевидна: контролює ситуацію. Люди з московським акцентом та російськими паспортами влітку 2014 не викликали негативних емоцій. Навпаки, їм раділи. Кримський оператор фільму про всяк випадок прибрав ім'я з титрів. Це при тому, що працював він безкоштовно, за ідею зробити портрет Криму в поточному історичному періоді. Найсмішніше, що фільм цей зроблений взагалі без жодної копійки. На першому етапі мені допоміг телеканал «Дождь». Потім безкоштовно працювали всі, від оператора до художника в студії. Мультиплікатор – моя найкраща подруга. Режисер монтажу – людина, яка співчуває Сенцову і щиро бажає допомогти. Коли я вчилася на Вищих режисерських курсах, студенти весь час питали «де взяти грошей на дебют». Тепер ось мені ясно, що не треба ніде. Мінкульт он конкурси проводить, величезні гроші дає на фільм про Крим. Щось мені підказує, що, звернися я до них зі своїм скромним проектом, мені б нічого не дали. Такий ось парадокс: у них є гроші, але немає фільму. У мене немає грошей, але є фільм.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG