Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 19:27

Інформаційна війна агресора і дії у відповідь


Плакат у Верховній Раді України, 5 лютого 2015 року

Плакат у Верховній Раді України, 5 лютого 2015 року

Нині саме чиновники доби Януковича поклали на себе тягар реформування військової преси

(Рубрика «Точка зору»)

У громадському просторі України не припиняється стогін з приводу інформаційної війни, яку Українська держава програє, причому не тільки на теренах супротивника, а й на власних. Це очевидний і сумний факт. Здавалося б, розуміння цього факту має бути поштовхом не лише до посилення голови попелом і розмазування сліз по щоках, але й до якихось конкретних кроків для виправлення ситуації.

Однак поки що видимим результатом є тільки створення міністерства інформаційної політики на чолі з наближеним до президента Петра Порошенка Юрієм Стецем, унаслідок чого дотепники назвали цю структуру «мінстець».

На цей час міністерство встигло заявити про свої наміри, зокрема, створити два нові телеканали, один з яких – військовий. Скільки ця творчість триватиме і коли з’явиться перший реальний продукт – невідомо.

Міністерство інформаційної політики нібито є і нібито його немає. Воно поза всяким сумнівом в умовах війни потрібне, але як діюче, а не паперове. На сьогодні воно навіть не спромоглося поставити ретранслятори на лінії розмежування з російськими військами на Донбасі, щоб вести мовлення на окуповані території цього регіону. Чимало аналітиків звертають увагу на вкрай незадовільне постачання українських військ на фронті, де багато тримається на плечах волонтерів, а не держави. До цього списку незадовільного належить також інформаційне забезпечення. Часто-густо солдати і офіцери не мають у шанцях і на блокпостах ані телевізорів, ані радіоприймачів, ані газет, тому дізнаються про те, що робиться в Україні та світі від тих-таки волонтерів.

Не набагато краща ситуація у визволених українськими бійцями районах Донецької і Луганської областей, де незрідка бракує навіть агітаційних чи інформаційних летючок для протидії консолідованій пропаганді супротивника. Приміром, як сказав глава Луганської обласної державної адміністрації Геннадій Москаль, він не має для розмови з населенням області не лише телеканалу, радіостанції, газети, а навіть стіннівки. І де той « мінстець»?

А як у військових?

Для Збройних cил України питання про інформаційну війну аж ніяк не є академічним, адже вони щодня бачать на Сході ставлення до українських солдатів і офіцерів з боку місцевого населення. А це ставлення значною мірою залежить від того, що ці місцеві люди дивляться на телеекранах, слухають по радіо і читають в газетах.

Міністерство оборони у цій сфері має начебто непогані позиції, це кілька газет, телерадіокомпанія, журнали тощо. Здавалося б, активізуйте їхню роботу, допоможіть із фінансами, технікою, логістикою, з накладами, посприяйте поширенню видань у прифронтовій смузі та в сусідніх областях. Зрештою, чому б не забезпечити кожен армійський підрозділ на фронті, кожну частину Національної гвардії, МВС стосами цих газет МО для власного прочитання і для передачі місцевому цивільному населенню? Бо немає ж нічого…

Замість цього, чиновники МО намагаються грати в ті ігри, в які вони грали 23 роки незалежності України, коли українське військо (звісно, в ім’я найкращої мети) піддавали «оптимізації», скороченню, вдосконаленню, постійно зменшуючи його чисельність, озброєння і бойові можливості. Доскорочувалися на 2014 рік до того, що вже Путін заходився «скорочувати» Україну, і таки ж на кілька відсотків скоротив.

Дуже показовою в цьому сенсі є доля газети Міністерства оборони «Флот України», що до російської агресії видавалася в Севастополі, пройшла разом із Військово-Морськими силами понад 20 років дуже непростого становлення, пережила інтервенцію північно-східного сусіда, коли до редакції приходили російські агітатори і обіцяли великі зарплати, пільги, кар’єру за зраду, за перехід на бік Росії. Жоден військовий журналіст не зрадив, усі вийшли на материкову Україну і продовжили інформаційну боротьбу проти агресора. Однак одержали удар у спину від «своїх». Журналістів почали скорочувати, переводити на нижчі посади, на гірші умови (що зовсім не диктувалося обставинами), фактично викидати на вулицю.

Ось така дяка київських військових бюрократів за відданість Україні. Серед тих, хто воює проти «Флоту України», є ті, хто за часів Януковича одержував ордени від Путіна. Сьогодні вони про це не згадують, але своєї специфічної діяльності не припинили.

Інформаційне псевдореформування

Нині саме ці чиновники доби Януковича (а дехто зберігся ще з часів Кучми) поклали на себе тягар реформування військової преси. Про те, як це робиться в «натурі», у статті «Реформа військових ЗМІ чи працевлаштування міліцейських подружок прес-секретаря МО?» написав соратник народного депутата Дмитра Тимчука в організації «Інформаційний спротив» Юрій Карін. Виявляється, що тепер удосконалювати військові ЗМІ будуть колишні підлеглі (за часів Майдану – 2014 року!) в лавах Міністерства внутрішніх справ генерала Захарченка (який на даний момент разом із Януковичем, Пшонкою та іншими перебуває в Російській Федерації) і командувача Внутрішніх військ генерала Шуляка, який тепер у Криму готує бойовиків для угруповань «ДНР» і «ЛНР».

Як стверджує Юрій Карін, нинішня прес-секретар міністра оборони Вікторія Кушнір під час трагічних подій на Майдані була прес-секретарем того самого Шуляка. Цікаво, чи це правда? І ніякої люстрації… Де ж там пан Єгор Соболєв з його активістами з Верховної Ради? Нове керівництво МВС не потребувало послуг кадрів Захарченка-Шуляка, і вони могутньої хмарою посунули у військо, внаслідок чого з інформаційних структур військового відомства довелося піти справжнім фахівцям, ветеранам АТО і кримських подій, які були під час бойових дій контужені, які мають бойові ордени.

Карін і Тимчук стверджують, що особисто від керівної пані Кушнір чули такі уявлення про військову журналістику: «А навіщо нам ці військові журналісти? Наберемо бомжів, дамо їм камери, а відзняте відео скинемо на «5-й канал». Ми так робили в МВС». Люди, що жодної уяви не мають про військову справу і про її компетентне висвітлення в пресі, вирішують долю телеканалів, радіостанцій і газет Збройних сил України.

Чи має шанс із таким підходом українська військова преса виграти інформаційну війну проти агресивного, досвідченого, фахового і безсоромного супротивника? Провінційно-дилетантські кадри, що пішли в пошуках посади з міліцейського відомства, стануть легкою здобиччю російської військово-пропагандистської індустрії. Пані, що сидять в органах керівництва пресою МО, можуть бути приємними в усіх відношеннях, але це не професія.

Що вони можуть робити і який інформаційний продукт у їхньому виконанні ми побачимо, почуємо і прочитаємо? А поки що, те що відбувається, дуже схоже на інформаційне роззброєння Збройних сил України. Не створивши нічого евристичного, псевдореформатори можуть остаточно донищити те позитивне, що формувалося роками і пройшло випробування часом і форс-мажорами новітньої української історії.

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG