Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 00:34

Україна досі живе у «зоні» – театральний режисер Стас Жирков


У київському Молодому театрі поставили п’єсу Павла Ар’є про життя після Чорнобиля

Київ – «На початку та наприкінці часів», п’єсу українського драматурга Павла Ар’є (який нині живе у Берліні), услід за Москвою та Львовом побачать у Києві. Її під новою назвою «Сталкери» поставив театр «Золоті ворота» спільно з Молодим театром.

Це історія про сім’ю із зони відчуження – бабу, яка пережила Голодомор, захоплюється психоделічними грибами і знає мову лісових мавок, вічно хвору доньку, чиїм найщасливішим спогадом є радянське дитинство, і недієздатного онука, який мріє покататись на метро. Після катастрофи на Чорнобильській АЕС вони опинилися у вигнанні. Біда приходить, коли у зоні з’являються чужі.

Режисер постановки та художній керівник театру «Золоті ворота» Стас Жирков розповів Радіо Свобода про те, які вистави потрібні Сходу, і що зона – це метафора для стану, в якому перебуває уся Україна.


– Павло Ар’є – дуже розумний автор, тому що він сам пропонує свої п’єси. Колись ми познайомились із ним на «Тижні актуальної п’єси», і він сам надіслав мені два свої тексти, один із них – «На початку та наприкінці часів або Баба Пріся». Коли прочитав вперше, то не дуже її сприйняв – можливо, шукав тоді чогось іншого. А потім постало питання першої моєї вистави у театрі «Золоті ворота», і мені було важливо, щоб це була сучасна українська драматургія та якісний текст. Коли я почав активно міркувати над цією п’єсою, то зрозумів, що мені потрібна саме Ірма Вітовська (на роль баби Прісі – ред.).

– Чому саме вона? Адже Ірма Вітовська сама казала, що ніколи не грала таких «фольклорних ролей».

Стас Жирков

Стас Жирков

– Бо її соціальна позиція збігається з багатьма позиціями баби Прісі. Для мене було важливо, щоб це не «акторка грала роль», а щоб це було глибше, ніж просто роль. І мені здається, у виставі є моменти, де це відчувається, вона дуже потужна в емоційному плані. І Ірма багато привносить в цю виставу. З нею було дуже круто працювати. Вона могла подзвонити о восьмій ранку зі словами: «Стасе, я всю ніч не спала».

– Про що ця п’єса для вас?

Для мене це історія про нас усіх здається, що ми живемо у вільній країні, але ні, ми живемо у зоні. Ми не можемо зробити безлічі речей, а ті, хто нами керують – можуть

– Для мене це історія про нас усіх – про людей, які живуть в суцільній зоні. Нам здається, що ми живемо у вільній країні, що ми можемо піти і поїхати будь-куди. Але ні, ми живемо у зоні. Ми не можемо зробити безлічі речей, а ті, хто нами керують – можуть. І навіть після зміни влади це все одно так. Чорнобиль – це не головна тема цієї вистави. Це лише запропоновані обставини для мене.

– Ірма Вітовська шукала схожі образи у своїх бабусях, у Павла Арє теж є пов’язана із текстом родинна історія. У вас були якісь особисті аналогії?

– Для мене було надважливим, щоб бабу Прісю грала жінка. Тут закладений архетип української родини, де жінка є головою родини. У мене так було у бабусі з дідусем. Наприклад, у виставі «Буна» Лєни Роман ось таку схожу архетипну бабу грає Олег Примогенов. Але це начебто «гра у театр».

– Павло Арє був на репетиціях. Якось коментував те, що бачив?

– Звичайно. Знову ж таки, він розумний автор, тому що не показує, подобається йому чи ні. Яка вийде постановка – це вже проблема режисера. Про автора ніхто погано не скаже. Але ми з ним багато спілкувалися під час репетицій. Наші позиції збіглися із тим, що він закладав.

– У п’єсі є передчуття Майдану, протесту проти влади. Чому ця тема зазвучала саме зараз?

Проблема втраченого покоління лишається, бо це втрачене покоління зараз приходить до влади

– Тому що Майдан досі триває у кожному з нас. Він не закінчиться, доки ми не вийдемо з цієї зони. Коли ви зможете зайти в автобус і мати вільне чисте місце, скажімо. Утім, може, й добре, що він іще не закінчився. Можливо, ми змінимо ставлення до себе і суспільства, в якому живемо. Проблема втраченого покоління, про яку йдеться у п’єсі, лишається, бо це втрачене покоління зараз приходить до влади. Те покоління, яке закінчило школу у Радянському Союзі, а вступало у виші вже у незалежній Україні. Що з цього вийде, не знаю.

– Ви зазначали, що, ймовірно, повезете виставу на Донбас.

– Ще нікуди не їдемо, але так, хочемо повезти її на Схід. У кожного своя думка, стосовно того, чому усе так трапилось на Сході, але для мене важливо, щоб Південь, який зараз під прицілом, зрозумів, у якій країні живе. Якщо туди повезти якусь «Наталку Полтавку», зроблену архаїчно, це викличе лише відразу. Вони вже надивилися «шароварщини», до них усе це возять на гастролі кожного року. Тамтешнім людям потрібні вистави, які можуть їх зацікавити за побудовою сюжету, змістом, які зроблені українською мовою. Це може бути українська сучасна драматургія, навіть не пов’язана тематично з Майданом, але вони мають розуміти, що таке українське сучасне мистецтво.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG