Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 19:17

Півострів невдачі. Крим, як Сараєво


Сімферополь, 8 березня 2014 року

Сімферополь, 8 березня 2014 року

«Тоді, минулого березня, ще залишалася можливість для публічної демонстрації проукраїнських настроїв. З кожним наступним днем ​​вона буде скорочуватися»

Рік тому в цей самий час головним ньюсмейкером був Крим. У середині березня 2014-го року перший шок уже минув – і на півострові господарювали журналісти. Головним дефіцитом раптово виявилися «фіксери» – для Криму, який останні чверть століття залишався на периферії уваги, така пильність іноземців була в новинку.

Утім, нова реальність застала зненацька всіх. Коли в ніч з 26 на 27 лютого невідомі озброєні люди захопили кримську Раду міністрів і парламент, мало хто вірив, що це зробили російські солдати. Хтось вважав, що люди зі зброєю – це кримський «Беркут», хтось вірив, що все, що відбувається, – провокація Києва, якому треба виправдати зміну кримського керівництва. Але тільки на початку березня стало зрозуміло – все по-справжньому. Ігри скінчилися.

На кримському фронті без змін

Перше дефіле російських військових вулицями кримських міст розставило крапки над І. Тож нехай вони були без відзнак, але це нікого не бентежило. Ті, хто були їм раді – підходили з проханням сфотографуватися. Ті, хто був з іншого боку барикад – возили їжу до заблокованих українських частин. Тоді ще залишалася можливість для публічної демонстрації проукраїнських настроїв – з кожним наступним днем вона буде скорочуватися.

Рідні українських військових чергують біля воріт військової частини у Сімферополі, 3 березня 2014 року

Рідні українських військових чергують біля воріт військової частини у Сімферополі, 3 березня 2014 року

Багато хто з «ввічливих людей» до останнього не знали, куди летять. Спочатку їх докинути до Новоросійська, потім – під Севастополь на захоплений до того моменту аеродром Бельбек. Деякі були з Псковської повітрянодесантної дивізії, їм розповіли, що в Україні радикали вбивають військових і готуються вирізати кримчан. Вони щиро в це вірили, так само як вірили в те, що захищають жителів півострова від злісних «бандерівців». Їли сухпай, спали в кузовах КамАЗів. Все це мені розповіли місцеві дівчата, з якими молоді російські контрактники намагалися фліртувати під час нудного осадного неробства.

За тиждень до референдуму «невідомі озброєні люди» з російською амуніцією підуть з вулиць. До того моменту стало зрозуміло, що Київ силою відбивати півострів не має наміру – «ввічливих людей» можна було зустріти лише біля українських військових частин, які чинили спротив. Міста зажили в повсякденному ритмі, і лише відсутність українських прапорів над держустановами нагадувала про зміни. Картинку розбавляли лише приїжджі «казаки» та учасники «кримської самооборони» – вони, наприклад, ритуально чергували біля пам'ятника Леніну в Сімферополі, на постаменті якого стояв плакат «Не чіпайте нашого вождя».

Російський військовий автомобіль «Тигр» біля української частини в Перевальному ,14 березня 2014 року

Російський військовий автомобіль «Тигр» біля української частини в Перевальному ,14 березня 2014 року

Чого хотів Крим

Півострів завжди був «білою вороною» у складі України – це єдиний регіон країни, де, за результатами перепису, кількість росіян перевищувала кількість українців (58% проти 24%). Таке співвідношення було унікальним – навіть на Донбасі співвідношення вже був зворотним. Але те, що ріднило Донбас і Крим – так це пам'ять про радянський час як про «золотий вік».

У поданні кримчан «радянські роки» – це заповнені вщерть санаторії і пляжі, три сотні підприємств, розвинене сільське господарство і титул «ордена на грудях планети Земля». Крим був найтеплішим морським курортом, доступним радянському жителю, і в умовах залізної завіси це грало на самолюбство кримчан. Щось подібне відбувалося і на Донбасі – шахтарі отримували високі зарплати, при цьому влаштуватися на шахту міг будь-хто – єдиним критерієм служила фізична витривалість. І в свідомості жителів обох регіонів 1991-й рік – це час, коли на зміну Радянському Союзу прийшла «якась України» і пришпилила їх тризубом до соціального дна.

Лояльність до офіційного Києва тут завжди була не дуже високою – кримчани готові були миритися з Україною лише в тому випадку, якщо та готова була стати такою собі реінкарнацією УРСР. Тут був дуже високий рівень прорадянської ностальгії. І коли в столиці розпочався другий Майдан – найбільше відторгнення він викликав саме в Криму.

Агітація перед кримським референдумом на вулицях Севастополя, 10 березня 2014 року

Агітація перед кримським референдумом на вулицях Севастополя, 10 березня 2014 року

На початку лютого 2014-го року Київський міжнародний інститут соціології проводив вимірювання настроїв у регіонах. Тоді на півострові сценарій об'єднання України та Росії в одну державу підтримали 41% опитаних. Потім йшли Донецька (33%), Луганська (24%) та Одеська (24%) області. Але свої відповіді люди давали в першій половині місяця – коли Янукович ще не втік, а снайпери ще не розстріляли «Небесну сотню». Можна допустити, що до початку березня цей відсоток міг вирости за рахунок тих, хто злякався перемоги Майдану. Тим більше, що Крим переважно дивився російські телеканали і отримував інформацію з рук колективного «Дмитра Кисельова».

Спочатку – коли «невідомі озброєні люди» ще не позбулися свого інкогніто – ставлення до них в Криму було настороженим. На півострові ніколи не були популярні войовничі настрої і один з головних запитів тут був на кшталт радянського тосту – «аби не було війни». А коли стало зрозуміло, що солдати нехай і залишаються офіційно невідомими, але говорять цілком собі «з російським акцентом», то настороженість змінилася ейфорією. І до моменту проведення «референдуму» про статус Криму ідея зміни громадянства регіону була популярна у більшості місцевих жителів.

А може все-таки бутерброд?

Зараз модно переписувати історію і розривати угоди півстолітньої давнини. Але географію не обдуриш: передача Криму Україні в 1954 році мала найпрактичніший характер.

І сімдесят років тому, і сьогодні Крим був півостровом саме для України. А для Росії, за відсутності спільного сухопутного кордону, він був і залишається справжнім островом. Тому в 1954 році його передача до складу УРСР виглядала логічно – як мінімум з точки зору створення «єдиного народногосподарського комплексу».

До того ж, в той момент регіон переживав непростий період. У 1944 році в Середню Азію депортували кримських татар – і без того зруйнований війною півострів опинився позбавлений ще й людського капіталу. Офіційне формулювання перепідпорядкування Криму в лютому 54-го звучала лаконічно: «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю та Українською РСР». Історичний привід – 300-річчя Переяславської ради – звучав у стенограмі історичного засідання, але в офіційні папери так і не потрапив.

До 2014-го року Крим в інфраструктурному плані повністю залежав від України. Ось наприклад, електроенергія. Потреба Криму – 1000 Мвт, власна генерація – 120-150 Мвт. Все інше півострів отримує чотирма гілками ЛЕП з України. З території Краснодарського краю зараз в Крим тягнуть свою ЛЕП – але вона буде готова через рік і покриє лише частину потреб.

Водопостачання півострова теж на 85% залежить від «українського материка». Прісна вода постачається Північно-Кримським каналом, відкритим на початку 60-х років. У минулому році – після того, як канал був перекритий – сільське господарство в північних районах Криму фактично припинило існування. Для споживчих потреб вистачає власних запасів, але про промислове садівництво або вирощування рису можна забути.

Північно-Кримський канал ще наповнений водою, 27 квітня 2014 року

Північно-Кримський канал ще наповнений водою, 27 квітня 2014 року

З газом простіше – левову частку своїх потреб Крим закриває самостійно завдяки видобутку на шельфі. Цим займається націоналізована Росією українська компанія «Чорноморнафтогаз». Але постачання продуктів харчування повністю зав'язане на українських постачальників. І не випадково щодня в черзі до Криму з боку Херсона стоять до п'ятисот фур. Якби не вони, то Росії довелося б завозити товари в Крим зокрема і повітрям – морська логістика не може впоратися. До того ж Керченська протока нестабільна: шторми унеможливлюють регулярне морське сполучення. Поки не буде збудований міст, ця залежність збережеться. Але ніхто не знає напевно – чи збудують його взагалі.

Ефект метелика

Після референдуму я відлітав з Сімферополя до Москви. Праворуч від мене сидів сербський журналіст. У нього був явний дисонанс: він говорив, що в Сербії прийнято підтримувати Росію, але ситуація з Кримом перегукується з ситуацією в Косово. Щоб уникнути складної теми, він всю дорогу розповідав мені про столітній ювілей початку Першої світової. У його країні дуже хвилюються, що сусіди у ЄС вважають винуватцями у її початку не накопичені протиріччя, не ескалацію пропаганди, а конкретного, Гаврила Принципа і «Младу Босну». І тому Белград проводить конференції та симпозіуми, щоб довести всім, що не сербські націоналісти винні в початку Першої світової. В обхід українського повітряного простору – через Анапу і Ростов – ми відлітали з регіону, який має всі шанси через сто років доводити всьому світу те ж саме.

Павло Казарін –​ оглядач «Крим.Реалії»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Оригінал матеріалу –​ на сайті «Крим.Реалії»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG