Доступність посилання

02 грудня 2016, Київ 21:59

Харківському памʼятнику Шевченка – 80 років


У 20-х роках минулого століття за мету поставили зробити з Шевченка революціонера

Харківській скульптурній композиції, присвяченій поету, художнику і мислителю Тарасу Шевченку, у вівторок виповнилося 80 років. Тепер цей пам’ятник без перебільшень вважається одним із символів Харкова. Мистецтвознавці додають: це – один із найкращих зразків монументальної Шевченкіани у світі. Коли наприкінці 1920-х років вирішили встановити памʼятник Кобзареві, партійне керівництво радянської України ставило мету: Шевченко перед людьми має постати як революціонер, борець за звільнення робочого класу, трудівників, селян від царату та капіталістів.

У цій багатоскульптурній композиції поєднані персонажі з творів Шевченка та герої, народжені радянською революцією: шахтар із прапором, колгоспник, червоноармієць та жінки-«рабфаківки».

Упродовж кількох десятиліть цей памʼятник об’єднував навколо себе патріотів України і борців за незалежність. Навколо нього гуртуються і зараз: громадські активісти, політичні діячі, військові під час різноманітних патріотичних проукраїнських акцій і свят.

Підійти до Кобзаря спершу було непросто

«10 березня 1935 року виповнився 121 рік від дня народження великого українського поета, революціонера і демократа Тараса Григоровича Шевченка. А 24 березня в індустріальному центрі України, в Харкові, нащадки кріпаків-селян відкривають йому пам’ятник», – хрипуча архівна плівка до наших часів зберегла голос Григорія Петровського, голови всеукраїнського центрального виконавчого комітету радянської України. Цим архівним записом пишається харківське обласне радіо, бо цей запис – про мітинг, присвячений відкриттю пам’ятника Шевченку, є найстарішим – він перший.

Ця архівна плівка зберегла особливості трактування творчості Шевченка, притаманні 30-м рокам. Зі слів Петровського, «Всяка там націоналістична українська дрянь» вдається до підлості, коли хоче присвоїти собі Шевченка. Але чи уявляв собі Григорій Петровський – один із організаторів винищення українського патріотичного селянства шляхом Голодомору, – що пам’ятнику Шевченкові згодом судилося стати місцем зборів тих самих націоналістів, яких не могла терпіти комуністична влада.

Вочевидь, за задумом радянських ідеологів, любов до Шевченка мала бути контрольованою. Контрольованим був і підхід до скульптурної композиції, переконує громадський активіст, філолог Микола Зубков.

«Сьогодні ми можемо спокійно піднятися сходами до пам’ятника, а до 96-го року їх тут не було. Тут на цьому місті клалися дерев’яні помости, які дозволяли пройти до самого пам’ятника раз на рік дев’ятого березня. Ними, в першу чергу, проходили посадовці вищого рангу, і тільки тоді підходили представники громадськості, школярі та студенти. Підійти то можна було, але тоді треба було топтати квіти або залізти взимку в сніг», – розповів Радіо Свобода Микола Зубков.

Катерина з немовлям, а поруч – комсомолка і студент

Екскурсоводи, коли приводять сюди гостей, обов’язково кажуть: пам'ятник Шевченку в Харковi є багатофiгурною скульптурною композицiєю. На вершинi п'єдесталу — фiгура поета, а навколо, нагору по спiралi, – 16 бронзових фігур. За задумом авторів композиції, скульптора Матвія Манізера та архітектора Йосипа Лангбарда, скульптури потрібно оглядати від фігури знедоленої Катерини з немовлям і до щасливої комсомолки, студентки, представниці щасливих і вільних від гнобителів радянських людей.

За словами історика, журналіста Інни Можейко, скульптури персонажів із шевченківських творів втілені Манізером дуже точно. В цьому йому допомогли актори театру «Березіль»: Наталя Ужвій, Іван Мар’яненко, Олесь Сердюк, Сусана Коваль та інші. Натомість герої радянської епохи виліплені так, немов зійшли з плакатів агітпропаганди 30-х років.

«Ви подивіться на них, вони ж суто плакатні. Я думаю, Манізер навмисно відійшов від схожості, – проводить екскурсію Радіо Свобода дослідниця історії харківського пам’ятника Шевченкові. – От дивіться: за типовим Шевченком – миколаївським солдатом, далі йде скульптурна група. 1905 рік. Хлопчина-студент, який показує кудись пальцем, і робочий із поламаним знаменом. А далі – революція 1917 року. Ми бачимо матроса в безкозирці, зараз без стрічок, і бачимо людину зі зброєю. Далі йде солдат, як втілення революції, селянин із гайковим ключем і з оберемком колосся, зрештою, тут – шахтар із керосиновою лампою і жінка, що втілює звільнення України. Якщо вгледітися в ці обличчя, вони зійшли немов із плакатів тих радянських часів».

Іноземні скульптори пропонували проекти без натяку на схожість із Шевченком

Урочистому, помпезному відкриттю скульптурної композиції передували роки конкурсних відборів. Для створення образу нового радянського Шевченка запрошували скульпторів не лише з республік СРСР, а й із Європи. Свої пропозиції конкурсній комісії надіслали понад 100 скульпторів, серед них – митці з Франції, Польщі, Німеччини та Італії. Утім, журі забракувало модерні експериментальні ескізи.

«Я – історик, але, мені здається, добре, що ми не побачили цього. Добре, що ці проекти є лише на папері, на фото і кінохроніці, – каже Інна Можейко. – Була така пропозиція у вигляді радіощогли, з можливістю трансформуватися в трибуну. Там були натягнуті струни для того, щоб можна було розвішувати якісь транспаранти, плакати, прапори, а десь там окремо є барельєф і голова Шевченка».

«А західні скульптори представили взагалі роботи без натяку на схожість із Шевченком. Там були якісь зірки, що рухалися, оберталися, якісь диски, конуси, вони пробували передавати ідею через рух форм. Але в тридцятих роках поступово вже відходив ось цей «ура-революційний» настрій і авангард. В ці роки з’являється те, що мистецтвознавці назвуть соцреалізмом», – додає дослідниця.

Після довгих суперечок і конкурсів переміг проект Матвія Манізера – досвідченого радянського скульптора. У його списку досягнень на той час уже були пам’ятники Чапаєву, Леніну, Куйбишеву тощо, він безпомилково відчував символізм, подих радянської тоталітарної епохи.

«Робітник, студентка і колгоспник, але їм передує трійка. Трійка, яка чорним мечем пройшлася по українських теренах, виносячи несправедливі присуди, невинно засудженим як до Голодомору, так і під час, і після, в роки репресій. Троє з гвинтівками: це солдат, робітник і ще один зі зброєю», – свій погляд на сюжет скульптурної композиції виклав громадський активіст Микола Зубков.

Втім, філолог Зубков згадує, що ніякі застереження КДБістів чи ще кого з Компартії в сімдесяті роки минулого століття не змогли зупинити читання поезії біля пам’ятника в травневі пам’ятні Шевченкові дні. Не змогли вони завадити патріотам і наприкінці 80-х років, коли проводили мітинги, присвячені відновленню державного прапора України. Саме біля підніжжя харківського пам’ятника Кобзареві 1989 року вперше у східних областях України підняли жовто-блакитний стяг.

І тепер тут біля пам’ятника збираються українці на народні віче, яким бридко слухати погрози про перетворення Харкова на чергову народну республіку, як цього домагаються проросійські угрупування. Від Тараса громадські активісти в останній шлях проводжали побратимів: трьох земляків з Небесної сотні, і загиблих під час терористичного акту, що стався 22 лютого цього року. Пам’ятник Тарасові впродовж усіх 80 років був духовним центром проукраїнськи налаштованих харків’ян.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG