Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 22:07

«Це тобі за Новоросію, бандерівка!» – в Росії переслідують керівника українського хору


Наталя Романенко

Наталя Романенко

Керівник далекосхідного українського хору стверджує: незгода з політикою влади коштувала їй роботи і репутації

Андрій Шарий, Ольга Рассказова

За трохи більше, ніж рік, що минув після драматичних подій на київському Майдані, життя керівника українського хору з Хабаровська Наталі Романенко докорінно змінилася. Після поїздки до Києва її звільнили з роботи, вона залишилася без засобів до існування, проти неї висували кримінальні звинувачення, її викликали на бесіди в управління ФСБ для «формування правильної позиції». Минулого тижня на одній з центральних площ міста її облили зеленкою: «Ось тобі за Новоросію, бандерівка!» Романенко вважає: співробітники спецслужб і чиновники ревно проводять політику Володимира Путіна, переслідують її за спроби вільно висловлювати свою думку і захищати українських друзів.

Хабаровський хор, який отримав назву «Батьківська криниця», розпочав роботу на базі організації українського земляцтва «Зелений клин» у 1992 році. Наталя Романенко стала його керівником в 1995 році, після цього поїхала вчитися до України. Через рік вона повернулася в Хабаровський край, а в 1999-му «Криниця» відокремилася від «Зеленого клину» і стала самостійною громадською організацією, яку Романенко з тієї пори і очолює.

«Батьківська криниця» – учасник і лауреат багатьох міжнародних конкурсів. У 2013 році колектив їздив до Туреччини на Дні української культури в Анталії. Раз на два роки земляцтво «Криниця» разом з регіональним міністерством культури влаштовує Дні української культури. Щорічно разом з крайовою науковою бібліотекою організація проводить «Шевченківські читання». У 2014 році «Криниця» допомогла «Зеленому клину» провести Фестиваль дружби народів, присвячений 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка.

Обидва українські земляцтва в регіоні – і «Криниця», і «Зелений клин» – брали участь у міських і крайових фестивалях і святах. Обидва вони є членами «Асамблеї народів Хабаровського краю». Наталя Романенко вважає, що від недавнього часу ставлення влади до «Криниці» змінилося: колектив припинили запрошувати на заходи, позбавили приміщень для репетицій. За словами Романенко, восени 2014 року «Криниці» в крайовому міністерстві культури відмовили в участі у фестивалі національних культур «Лики спадщини». Керівник хору пов'язує проблеми з тим, що в краї таким чином намагаються «придавити» українців, а також з тим, що вона не змогла мовчати про «правду про ситуацію в Україні». Як відомо, масове переселення українців на південь Далекого Сходу почалося ще в 19-му столітті (тоді виникли топоніми Закитайщина і Зелений клин) і тривало в радянські часи. У Хабаровському краї проживають зараз понад 25 тисяч українців, у Примор'ї – близько 50 тисяч.

Директор Будинку культури селища імені Горького, до якого формально приписана «Криниця», стверджує, що проблеми з його керівником, яка значилася в штаті Будинку культури і отримувала там зарплату, почалися задовго до її поїздки в Українунаприкінці зими 2014 року і виникли не через її політичні погляди, а через прогули. За словами Ірини Дехнич, вона не бачила «Криницю» за репетиціями в Будинку культури, в якому хор має право користуватися приміщенням, від жовтня 2013 року.

Як пояснила Романенко, хор у цей час репетирував в інших приміщеннях, розташованих не так далеко від центру міста, як селище імені Горького. За словами Дехнич, вона «не може контролювати» Романенко, а дозволу репетирувати в інших залах їй не надавала. Романенко звільняли з роботи двічі, і двічі через суд вона відновлювалася. Як повідомила Дехнич, зараз хор у Будинку культури не з'являється, Романенко офіційно перебуває на лікарняному, а третього квітня буде звільнена «за скороченням штату».

У серпні 2014 хор позбувся приміщення в центрі роботи з населенням «Співдружність», де репетирував майже чотири роки. Офіційна причина – «закінчення терміну дії угоди про співпрацю». Керівник центру Наталя Безрукова коментарів з цього приводу давати не стала, лише порадила Романенко «розібратися зі своєю совістю». У лютому 2015-го хор втратив і приміщення в одному з міських будинків ветеранів. Його керівник пояснила, що вигнати довелося відразу кілька колективів – не тільки українську «Криницю», але й ансамбль російської народної пісні «Берегиня» – у зв'язку з економічною ситуацією. «Криза, нам потрібно заробляти, – сказала Олена Цілюрик. – Яка тут політика?»

Тепер хор збирається в приміщенні, наданому «Асамблеєю народів Хабаровського краю». Його керівник Салават Сулейманов у бесіді з кореспондентом Радіо Свобода заявив, що виганяти колектив «Асамблея» не збирається. Він також сказав, що ніякої дискримінації щодо будь-якої окремої організації в «Асамблеї» немає. «Ми не ділимо на хороших і поганих. У наших проектах усі беруть рівну участь – як «Криниця», так і «Зелений клин», – сказав він.

Про свої проблеми, про роботу в хорі, про спілкування з Хабаровським чиновниками і співробітниками ФСБ Наталя Романенко розповіла Радіо Свобода:

– Що ми зараз репетируємо? Намагаємося співати акапела, старовинні українські пісні, які можемо співати в будь-якому варіанті, без супроводу, які будуть доречні в будь-якій концертній ситуації. Учасники нашого хору – і пенсіонери, і працюючі люди. Люди заслужені, цікаві, які розуміють, які зі мною багато років. Я з цим колективом 20 років, бачила, як виросли їхні діти, як народжуються їхні онуки. У хорі співають, звичайно, не тільки українці, а й росіяни. У нас навіть є одна учасниця, у якої мама українка, а тато кореєць. На неї завжди радісно реагують глядачі, запитують: «А ви що, теж українка?»

– А у Вас самої українське коріння?

Мій дід утік з України в бік Сибіру, бо йому сказали: там немає радянської влади. Він хотів потрапити на Далекий Схід, але коли доїхав до Іркутська, радянська влада дійшла вже до океану

– Так, у мене українське коріння. Я народилася в Хабаровську і прожила в Хабаровську все своє життя, майже 43 роки. Тут же народилися мої діти. Виходить, що я українка, яка народилася в Росії, вже у другому поколінні. Моя мама народилася в Прибайкаллі, у той час там існувала Бурятська АРСР. Мій дід утік з України в бік Сибіру, бо йому сказали: там немає радянської влади. Він хотів потрапити на Далекий Схід, але коли доїхав до Іркутська, радянська влада дійшла вже до океану. Тому вони з бабусею сіли на баржу і вирушили вгору по Ангарі. На одній з приток Ангари їм сподобалося місце, і вони там залишилися жити. Це було бурятське село, поряд з яким невеликим хутором жили кілька українських родин. Мені батьки розповідали (діда я ніколи не бачила), що було дуже важко: померли двоє дітей, які з ними приїхали з України. Їм допомагали вижити буряти. Згодом у тих місцях було багато пересильних тюрем.

– І потім ваша родина переїхала до Хабаровська, ще східніше?

– Маму запросили викладати в 1971 році в Інститут культури, який відкривався в Хабаровську. Мама була директором Будинку культури в Братську, найбільшого в Іркутській області. Батько поїхав вступати в цей інститут. Познайомилися вони в Братську, а одружилися в Хабаровську.

– Ви говорите українською? У побуті використовуєте українську мову, чи ви зовсім зросійщена українка?

– (Українською – ред.) Я вільно розмовляю українською і дуже люблю цю мову. Мої діти народилися в Хабаровську, але вони теж говорять українською. І люблять Україну.

– Президент Росії Володимир Путін заявив, що росіяни і українці – це один народ. А Ви як вважаєте?

За освітою я керівник російського народного хору, тільки потім я отримала в Києві освіту як керівник українського хору. Зараз я розумію, наскільки велика різниця – в культурі, в мелодіях, навіть у сімейних традиціях

– Кожного разу, коли я беру якийсь український твір для того, щоб розучити зі своїм хором, розумію, наскільки велика різниця. За освітою я керівник російського народного хору, тільки потім я отримала в Києві освіту як керівник українського хору. Зараз я розумію, наскільки велика різниця – в культурі, в мелодіях, навіть у сімейних традиціях. Я часто ставила собі запитання: чому стільки відмінностей? Чому ми такі різні? Можу припустити, що колись росіяни і українці були єдиною гілкою, але досить-таки давно розійшлися по двох дорогах. Ось я займаюся Україною 20 років, і весь час відкриваю для себе нове і нове. Здавалося б, що ж ще можна відкрити?! Пригадую, коли я в радянській школі вчилася, все було великоросійське, верховенство якесь великоросійське – спочатку все російське, а тільки потім українське. Зараз я розумію, що цікавіша для мене, складніша і глибша все-таки українська культура. Україна і українці якось для мене стали ближчими і пріорітетнішими.

– Як Ви ставилися до подій на Майдані минулого року? Це «Революція гідності» чи це «фашисти прийшли до влади»?

Ну які це націоналісти?! Це мої друзі, яких я знаю по 20 років, у мене немає причин не довіряти їхній думці. Те жахливе, що ллється з екранів російського телебачення, суперечить тому, що кажуть мої друзі

– Я не буду свої оцінки давати, я не політик все-таки. Говорячи вашими словами, це «Революція гідності». Я не бачила в Києві фашистів, я проплакала всі дні своєї поїздки в Україну. Я приїхала до Києва наприкінці зими 2014 року, якраз виповнилося 9 днів від часу цього жахливого розстрілу людей на Майдані. Я дуже співпереживала тим, хто втратив своїх близьких. Чула розповіді своїх друзів. Ну які це націоналісти?! Це мої друзі, яких я знаю по 20 років, у мене немає причин не довіряти їхній думці. Те жахливе, що ллється з екранів російського телебачення, суперечить тому, що кажуть мої друзі. Чому я повинна від них відмовлятися? Я їх підтримую, звичайно, співпереживаю ім.

– Як на українському земляцтві, на вашому хорі відбилися всі трагічні події останнього року у відносинах Росії і України? Земляцтво написало лист на підтримку «​мирної політики»​ Володимира Путіна в Україні? Чи все-таки схиляєтеся до того, що це російська агресія?

– Ми ніколи не давали політичних оцінок. Але від самого першого дня, коли я повернулася з Києва до Хабаровська, на мене почався колосальний тиск, оскільки я не приховувала своїх поглядів. Я не очікувала цього, як і того, що з боку Росії буде така агресивна інформаційна війна. Я думала, що це все має вирішуватися всередині сусідньої держави, всередині самої України. Я жила в зовсім іншому світі і не припускала, що стосунки Росії і України будуть до такої міри зіпсовані, що за 9000 кілометрів від Києва я відчую це на собі.

Директор дуже злякалася, бо слово «Україна» вже викликало певну фобію, а моє ім'я, природно, у всіх з Україною асоціювалося

​Мене звільнили. Мене трясли, багато разів викликали в «компетентні органи», намагалися схилити до неприйнятних для мене дій. Мене викреслили разом з колективом із заходів управління культури Хабаровського краю. У серпні 2014-го прийшли, і шляхом тиску на директора центру, в якому містився наш офіс, нас просто викинули, сказали: щоб через 2 години їх тут не було. Директор дуже злякалася, бо слово «Україна» вже викликало певну фобію, а моє ім'я, природно, у всіх з Україною асоціювалося. Всі наші нагороди, наші дипломи, книги, реквізит, костюми – вона все разом з працівниками центру просто в купу звалила і злякано доповіла: можете перевірити, їх тут немає! Ми весь реквізит розібрали по домівках. Я намагалася писати листи в усі інстанції. Спочатку написала в мерію, писала і в сам центр. Мені відповідали відписками: немає можливості продовжувати з вами договір про співпрацю. Потім мене звільнили з роботи, нібито за прогули. Всі дивувалися: «За що тебе можна звільнити?! Ти з цим хором як з дитиною носилася все життя».

– Ви ще при цьому працювали в МВС. Це якось пов'язано з хором?

– Хор ніяким чином з МВС не пов'язаний. Я – військовослужбовець внутрішніх військ МВС, солістка Ансамблю пісні і танцю. Крім цієї основної роботи у мене була ще ставка в муніципалітеті як у керівника українського хору. Всі пишалися нашим колективом, звітували нашою роботою щоразу. У мене багато нагород, в тому числі, почесний диплом мера міста за заслуги перед містом. Торік ніхто не згадав про мої нагороди, звільнили – і ніхто мене не захистив.

Через два тижні після звільнення з Будинку культури, де я була на ставці керівника українського хору, мене звільнили і з військ за статтею «за порушення заборон та обмежень, пов'язаних з проходженням військової служби» – за те, що я працювала з українським хором. Робота з українським хором, у рішенні комісії так написано, визнана не творчою, а організаційно-керівною. Я це формулювання намагалася оскаржити в суді. Кажу: як не творча? Мені суддя ставить запитання: «а ви що, свої пісні з ними розучуєте?» Я кажу: ні, є таке поняття – усна народна творчість. І слово «творчість» дає мені право за статусом військовослужбовця займатися оплачуваною діяльністю. Але суд не взяв до уваги мої аргументи і визнав роботу з хором не творчою. Я зараз подала апеляцію вже в колегію Окружного суду. Якщо вони залишать в силі рішення гарнізонного та окружного судів, уже не знаю, куди буду звертатися.

– Ви кажете, що від минулого року на Вас почали чинити тиск. Чого від Вас вимагали – політичної лояльності? Досить було заявити про те, що в Україні прийшли до влади різні фашистські елементи і що Росія проводить там миролюбну політику – і від Вас би відчепились?

– Я провела в нашому ФСБ 14,5 годин. То на мене кричали, то мені погрожували! Це був якийсь жах, я потім два місяці ходила немов несамовита. Я не знаю, як я після цього провела заходи, пов'язані з 200-річчям Шевченко, у нас багато було заходів... Вони зі мною записали моторошне, огидне інтерв'ю. Дали папірець і сказали: Ви повинні це сказати максимально близько до тексту. Я закреслила кілька абзаців, сказавши, що ось цього говорити не буду. Ні, Ви це скажете, Ви повинні це сказати, Ви повинні сказати це максимально близько до тексту! У мене була паралізована свідомість, я не могла боротися внутрішньо, я сіла і на камеру сказала на якомусь автопілоті ці фрази... Але, звичайно, не все, чого вони домагалися. А змонтували це так, що голос журналіста за кадром говорив: «Наталя Романенко розповіла, що бачила те-то, те-то і те-то. Вона розповіла те-то, те-то, те-то...» Те, що я відмовилася говорити, сказала за мене журналіст. Це було змонтовано. Огидна форма, огидна передача...

«​Вісті-Хабаровськ»​, ефір від 14 березня 2014 року

Мені почали дзвонити і писати друзі і говорити: «Наталю, тобі що, по голові стукнули? Що з тобою? Що ти там говориш?!» Я побачила цю передачу, і мені захотілося померти... А потім я втомилася боятися. Напевно, вони зрозуміли, що я з ними співпрацювати не буду, що я не прийду за їхнім викликом, що я все одно буду «лайкати» своїм київським друзям, висловлюючись в інтернеті на підтримку того, що вони роблять! Це мої друзі, керівники творчих колективів в Україні, мої викладачі, мої колеги!... Я відчувала свою провину після цієї передачі, мені дуже хотілося показати, що я не сволота, як мене представили в цій передачі. Ну, і все.

Наталья Романенко. 18 марта

Наталья Романенко. 18 марта

Почалися засідання комісії про мою профнепридатність, дуже принизливі. Змусили мене зробити сольну концертну програму ні з того, ні з сього: нібито командувач хоче переконатися в моїй профпридатності для роботи у військовому ансамблі. У мене на нервовому ґрунті відмовила голосова зв'язка. Лікар каже: «У вас одна голосова зв'язка стоїть. Вам краще не співати». Я приходжу з довідкою – будь ласка, не змушуйте мене зараз готувати програму. «А! Ти відмовляєшся, ти не маєш права, ти військовослужбовець!» Ну, добре, я заспіваю. Заспівала. Була запрошена комісія зі сторони, яка визнала мене непридатною до роботи соліста. У мене нервовий зрив стався важкий. Я написала рапорт про звільнення за власним бажанням і попросила, щоб мене поклали в госпіталь. Коли я повернулася, – це вже був липень 2014 року, – мені сказали, що стосовно мене проводиться перевірка. Я сказала, що мене вилікували, я відчуваю в собі сили, буду служити далі. Написала рапорт про те, що буду служити далі. Мене почали викликати до командування, просили писати пояснювальні – говорили, що приходили люди, про Вас запитували, люди з ФСБ з посвідченнями. Зрештою мене і з МВС звільнили.

– Розкажіть про інцидент, коли Вас облили зеленкою. Як це сталося?

– Я пішла забирати з Пенсійного фонду страхові поліси на дітей. Це центр міста, досить жваве місце. Примітно – я нікому про свою поїздку не говорила, знала тільки одна людина, та ще ті люди, які прослуховують мій телефон. Іду площею Блюхера, це одна з центральних площ, йду по розчищеній від снігу доріжці. Піднімаю очі від того, що мені перегороджує дорогу незнайома людина, а з лівого боку ще одна людина близько-близько до мене підходить. І на мене відразу ж ллється зеленка з пульверизатора. Я не зрозуміла спочатку, що це зеленка, схопилася за щоку, коли відчула, як вони ллють на мене рідину, і подумала: невже це кислота?! Я повертаюся, абсолютно збентежена, і вони, вже начебто відбігши, дуже тихо, трошки невпевнено кажуть: «Це тобі за Новоросію, бандерівка!» І тікають. Бачу, що я вся в зеленці – руки, телефон, обличчя. Відразу звернулася в поліцію, подзвонила юристу. Він сказав, щоб я зайшла в найближчий магазин, натиснула тривожну кнопку. Зайшла в аптеку, там була велика черга. Я запитала: «Чи є у вас тривожна кнопка?» Вони кажуть – немає. І я від якоїсь безпорадності просто почала плакати. Мені люди стали говорити – набирайте «112». Я досить довго чекала в аптеці, боялася вийти на вулицю.

– Поліцейські приїхали, заяву прийняли у Вас? Думаєте, нічого робити не будуть?

– Так, вони приїхали, опитали. Я їм почала розповідати всі перипетії минулого року. Я ж розумію, що невипадково це все сталося. Я не випадкова людина. Я спочатку думала, що це помилка якась, коли вони на мене лили зеленку. Але потім думаю: а чому вони агресії ніякої не проявили? Вони мене так могли залити з голови до ніг – якби це були ті, кого ми називаємо радикальними націоналістами. Але вони облили мене і побігли – а потім зупинилися, мабуть, згадавши, що вони мені повинні щось сказати, як їм було наказано.

– Що тепер збираєтесь робити? Ви б поїхали з Хабаровська, якби була у вас така можливість?

Я, можливо, із задоволенням і поїхала б, плюнула б на все. Але мене тримає, по-перше, фінансове питання. І по-друге, мене тримають люди – мій колектив і почуття образи

– Я вже сім місяців не отримую зарплату, живу на кредитну картку. Мене звільнили, оскільки ухвалили рішення про нерентабельність муніципального українського хору в Хабаровську, скоротили мою ставку і ставку баяніста. Скоро я офіційно стану безробітною. Я, можливо, із задоволенням і поїхала б, плюнула б на все. Але мене тримає, по-перше, фінансове питання, яке я не можу поки вирішити. І по-друге, мене, звичайно, тримають люди – мій колектив і почуття образи.

У людини завжди повинна бути гордість за свою малу батьківщину. А зараз мені противно за свою батьківщину, мені огидно, що так зі мною чинять, що об мене ноги витерли...

Адже стільки років нами в Хабаровську пишалися! Коли ми приїжджали до Києва, там говорили: «Ах, Хабаровськ, ви такі пісні співаєте, яких уже в Україні не співають!» Ми приїжджали в Москву, нам теж казали: «Ви такі класні!» Ми приїжджали в Сочі на український фестиваль, і нам теж говорили багато добрих слів. Я приїжджала додому – ну, така гордість! У людини завжди повинна бути гордість за свою малу батьківщину. А зараз мені противно за свою батьківщину, мені огидно, що так зі мною чинять, що об мене ноги витерли... З іншого боку, багато моїх справжніх друзів, які ще є, слава Богу, молодці. Вони приносять продукти і кажуть: «Так хочеться допомогти Україні! Ось ми Україні допомагаємо в твоїй особі. Ось тобі гуманітарна допомога...».

Як пояснив керівник прес-служби міського управління МВС Росії Кирило Блінов, за фактом нападу на Романенко проводиться дослідча перевірка, потім буде ухвалене рішення про порушення кримінальної справи. А от проти самої Романенко минулої зими військово-слідчим управлінням Слудчого комітету Росії у Східному військовому округу порушено одразу дві кримінальні справи. Одна – за частиною 3 статті 337 Кримінального кодексу Росії «За самовільне залишення частини або місця служби без поважних причин», друга – за статтею 159.2 – «Шахрайство при отриманні виплат». Обидві справи спочатку були об'єднані в одне провадження, потім перше з них було закрито. Допити Романенко, якій, як запобіжний захід, визначена підписка про невиїзд, проводять у військово-слідчому управлінні Східного військового округу, проте вона вважає, що кримінальне переслідування ініційоване ФСБ – згідно з документами, саме співробітники спецслужб займалися перевіркою її діяльності.

У хабаровському крайовому об'єднанні українців «Зелений клин» кажуть, що не відчувають на собі спроб «придавити українців». Нещодавно «Зелений клин» виступав з піснями в Хабаровському районі краю, автобус на поїздку виділила влада. Свого приміщення, як розповів лідер організації Марк Прокопович, у «Зеленого клину» теж немає – доводиться постійно домовлятися. Наталія Романенко у коментарі в соціальній мережі Facebook назвала творчість «Зеленого клину» «дешевою підробкою»: «Не рівняйте цей псевдоукраїнський «Зелений клин» з нами! Є справжнє мистецтво, а є кітч, тобто дешева підробка! Мабуть, комусь зараз вигідно представляти українську культуру смішною і безглуздою! Тому «клин» і виступає, а нас прибрали звідусіль!»

Оригінал матеріалу –​ на сайті Російської служби Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG