Львів – Його можна було зустріти за лаштунками кожного львівського фестивалю, концерту чи виставки. Втім несподівано для всіх він покинув рідний Львів і поїхав воювати на Схід добровольцем. Юрко Вовкогон там ще й пише поезію та організовує мистецькі проекти. Останній присвячений Тарасові Шевченку.
Думка про те, що соромно сидіти вдома, коли інші воюють і ворог нахабно ступив на рідну землю, не покидала Юрка довший час. Зібрався і поїхав добровольцем. У Львові залишилась родина.
На фронті Юрко Вовкогон – рядовий стрілець. Коли їхав, то спершу пройшов військовий вишкіл. Без нього, каже, на війну їхати не можна, бо загрожуватимеш і власному життю, і життю побратимів.
Рядовий склад дуже адекватний, це сміливі люди. А ось офіцерський – це вже половина на половину. Залежно, який офіцер. Якщо людяний, професійний, то і частина боєздатна. Якщо виродок, то просто на війні робить гроші
– Я запитував себе, як я потім дивитимусь дітям в очі, коли дитина запитає: «Тато, а де ти був, коли вороги напали, ти мене боронив чи ні». Це – очевидні людські речі, які, на жаль, не для всіх є очевидними. Ситуація зрозуміла – треба йти воювати. Це само собою зрозуміло було на Майдані. А чого пішов у добровольці? Щоби не кинули у м’ясорубку, тому що всім видно, що робиться з нашою армією. Це – повний непрофесіоналізм, корупція, ніхто не зважає на життя людей, просто керівництво посилає людей на фарш, щоб потім відрапортувати, або ж їм просто байдуже, чи вдасться операція, чи ні. Виживеш, то виживеш. Адже чистки в армії не було насправді.
Всі державні структури – корумповані, проблеми не лише в армії, але й у медицині, освіті. Просто нас прорвало у бік війни, і це стало дуже видно, що там відбувається. Рядові хлопці – це наші прості люди, разом з якими воюємо і захищаємо жінок і дітей. Рядовий склад дуже адекватний, це сміливі люди. А ось офіцерський – це вже половина на половину. Залежно, який офіцер. Якщо людяний, професійний, то і частина боєздатна. Якщо виродок, то просто на війні робить гроші. Там роблять величезні гроші, мільйонером можна стати.
Корумповану систему, розповідає боєць, дуже видно на фронті. Адже цьому сприяє повна відсутність контролю у зоні бойових дій. Цю територію називає вільною економічною зоною між Росією, Кавказом, Україною, Європою.
Все більше з’являється груп, зацікавлених у цій війні. Шукаєш родича в міліції, створюєш добровольчий батальйон, збираєш 300 підписів, розповідаєш про патріотизм
– Звісно, з кожним місяцем все більше з’являється груп, зацікавлених у цій війні. Все більше вона фінансово на цьому зав’язується, там все може пропасти і там все можна витягнути. Це такий собі капелюх фокусника. Шукаєш родича в міліції, створюєш добровольчий батальйон, збираєш 300 підписів, розповідаєш про патріотизм. 100 бійців справді воюють, а ти отримуєш зарплату, допомогу від волонтерів, продаєш продукти і одяг, отримуєш свої блок-пости, ганяєш туди-сюди контрабанду або ж здаєш інформацію так званому «ДНР». Є контрабанда, торгівля людьми, наркотиками. Там просто клондайк. Зараз ситуація приблизно так виглядає, як у дикому полі.
Коли війна закінчиться, більшість його побратимів вже думають над тим, що доведеться наводити порядок у середині країни, боротися з корупцією і хабарництвом. Бо люстрації після Майдану так і не відбулось. Навпаки, говорить Юрко Вовкогон, дуже багато непорядних і нечесних людей пролізли у владу. Такі, за його спостереженнями, нині у пошані.
Ці хлопці повернуться з війни, скільки би котлів не влаштовували, бо всі не загинуть і прийдуть. Будуть інші суди. Там у людей на війні повністю інша система цінностей. Цього і бояться, тому і затягують війну з різних причин
– Яка б ситуація не була, ми боремося. Зараз треба далі бути на Сході. Що ми робимо? Ми зараз голими руками затуляємо трубу з лайном, щоб воно не вилилось, щоб люди, які позаду нас, могли підготуватись і продумати подальші кроки. Ми стоїмо і тримаємо дірку, щоб воно не прорвалось. А залатаємо її, то будемо далі вирушати. Корупцію можна подолати у країні, для цього є багато шляхів, якщо не буде волі тих людей, яких Майдан виніс на гору. Якщо не буде низки показових судів над корупціонерами, якщо не запроваджуватимуться реформи, то доведеться йти іншим шляхом. Ці хлопці повернуться з війни, скільки би котлів не влаштовували, бо всі не загинуть і прийдуть. Будуть інші суди. Там у людей на війні повністю інша система цінностей. Цього і бояться, тому і затягують війну з різних причин.
Але будуть кращі часи. Коли я дивлюсь на малюнки дітей, то розумію, що ми вже перемогли. Якщо дівчинка не зі слов’янським прізвищем з Полтавської області надіслала листівку з синьо-жовтим прапором і червоно-чорним, зі словами «Слава Україні!», то ця листівка для мене – ілюстрація того, що все буде добре.
Юрко досить швидко адаптувався до умов у зоні бойових дій. Допомагає, коли знаєш, чим займаєшся. Разом із ним служать люди різних професій – айтішники, бармен, діджей, поети, журналісти, музейники. Це – повне відображення українського народу, люди різної релігійної приналежності, віком від 17 до 70 років. Нема жодної схожої особистості, і саме те, що настільки різні, їх і об’єднує, говорить Юрко.
Війна – це просто колективний труд. Це особливе небезпечне виробництво національної ідеї. Зможеш працювати, щоб було добре не лише тобі, але команді, тоді ти – потрібна людина
– Війна – це просто колективний труд. Це особливе небезпечне виробництво національної ідеї. Це колективний труд з великими ризиками. Зможеш працювати, щоб було добре не лише тобі, але команді, тоді ти – потрібна людина. Людина звикає до всього. Зрештою, з тобою побратими, відсутня дідівщина. На передовій всі один до одного ставляться з повагою, допомагають, бо проходять скрізь сито. Туди потраплять відважні люди, які знають, чого вони там. На війні все чіткіше розкладається по поличках. Все те, що ти розумів у житті, там стало простіше і чіткіше. У голові робиться щось таке, як зі старим мотлохом на стриху. Стрих починає горіти ти розумієш, які речі варто забрати. Так і з думками і переконаннями. Все, що справжнє залишається при тобі. Все інше нашарування змивається.
Саме на фронті Юрко Вовкогон повернувся до поезії. Жартує, що треба чимось зайняти вільний час.
– Натхнення є, подивіться на будь яку дитину. Людині притаманне натхнення, просто постійними клопотами, вічним невстиганням це все у собі приглушуєш. У нас є потреба творити. Культура це ліплення пасочок на березі моря поки хвилі не прийшли.
До дня народження Тараса Шевченка разом із побратимами у селі Піски, що неподалік Донецька, записав відеоролик, у якому бійці читають поезію Кобзаря, поєднавши вірші і зброю, проказавши, що українські вояки – люди освічені і творчі.
Хотіли знайти у Пісках вулицю Шевченка, але її там немає
– Це не моя ідея була. Ми сиділи і пили чай. Прийшов побратим із батальйону ОУН і нагадав, що 7 березня, поцікавився, чи ми, поети, щось думаємо про вшанування нашого пророка. Поки пили чай, придумали. Знайшли у Пісках два «Кобзарі». Один мав мій побратим із собою. Хотіли знайти у Пісках вулицю Шевченка, але її там немає. Придумали декілька акцій і вирішили, що Тарас зрадів би, якби ми його там вшанували. Зрештою він писав в надії, що за Україну буде хтось боротись. Україна – це мрія, яка передається у спадок, а Шевченко умів висловити словами цю мрію. Ми забули останні 20 років про цю мрію. Якщо з’явилися люди, які боряться за Україну, то саме вони і мають згадати Шевченка. Пошукали цитати і промовили.
Юрко говорить дуже поетично навіть про війну, бо у ній бачить страх і красу.
– Війна – як будь яке зло: якщо його не запросиш до своєї хати, то воно не переступить межі твоєї хати. Зло накопичується. Це зло, ця війна проривалась останні 20 років. Якби ті люди, які вважають себе українцями, замість того, щоб сваритись між собою і дерти на собі вишиванку, хто любить Україну більше – націоналісти, ліберали чи якісь умовні категорії – якби вони зробили так, щоб ті люди з Донбасу хотіли стати українцями, якби вони хотіли справді бути єдиною, гідною нацією, то до нас би це зло не проникло.
Насамкінець розмови поцікавилась, чи Юрко Вовкогон напише книжку про все пережите і побачене. Хіба, відповів, збірку гуморесок і оповідок.
Ми, як нація, народились рік тому – 19 січня на Грушевського. Якщо ми боремося, то ми вже виграли. Найгірше було останніх 20 років, коли ми не боролись. Чоловіки мають бути чоловіками
– Я більше з іронією ставлюсь до цього світу, до нашого у ньому перебуванні, ненавиджу провінційного пафосу, що найбільше заважає розвиткові українців ментально, культурно, економічно. Я пішов на Схід гартуватись, щоб далі вже робити наступне на місцях, будувати країну. Я не маю жодної агресії до мешканців східних областей, які себе не ідентифікують з Україною. Бо яка може бути ненависть до колорадських жуків. Але я маю ненависть до виродків, які заробляють гроші на війні і користуються ситуацією. Ми, як нація, народились рік тому – 19 січня на Грушевського. Якщо ми боремося, то ми вже виграли. Найгірше було останніх 20 років, коли ми не боролись. Чоловіки мають бути чоловіками.
