Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 12:27

Психолог, лікар, капелан: як учасникам АТО допомагають «вийти з війни»


Після стабілізації психіки у декого з хлопців зникали симптоми хвороб, повертався зір, і налагоджувалися стосунки з рідними – психолог

Психологічна служба для демобілізованих учасників АТО потребує розвитку, однак лише у комплексі з вирішенням соціальних проблем ветеранів та їхніх сімей. Так вважають, у першу чергу, самі захисники.

У Рівненському госпіталі інвалідів війни вже пройшли реабілітацію близько двохсот тридцяти бійців збройних сил та Нацгвардії. Тут вони доліковують рани, а лікарі і волонтери намагаються урівноважити їхній душевний стан.

Михайло, демобілізований зі Збройних Сил

Він щойно закінчив навчання в одному виші і вступив до іншого. Але рівно рік тому довелося здобувати і військовий фах артилериста. З сім’ї у нього – лише мама, в якої він також один. Під час полону мамина любов і кохання дівчини-рівнянки зміцнювали його волю до свободи і життя.

Спочатку – Сніжне, згодом – Донецьк і – чотири місяці щоденного чекання. У цей час на нього та товаришів сепаратисти й російські військові чинили більше моральний, ніж фізичний тиск. Нині ж йому постійно сняться жахи шаленого обстрілу під Іловайськом і ненависний полон. Про деталі тих пекельних днів розмовляє хіба що зі своїм психологом Ольгою.

Демобілізації Михайло дочекався у Клеванському госпіталі. Служити в армії більше не хоче. Хоча й не певен, що не доведеться. У цивільному житті Михайла найбільше дратує те, що з обіцяних пільг та преференцій у вигляді посвідчень чи землі під будівництво поки що нічого не отримав.

Павло, доброволець Нацгвардії

Він – ветеран Афганістану. Був успішним управлінцем у своєму районі. Люди поважали його за чуйність і намагання їх почути і допомогти. Революція гідності змінила його життя. Він приєднався до свого Майдану, а згодом – і до добровольчого батальйону. Півроку воєнних буднів і тривог підірвали здоров’я. У госпіталі Павло завершує курс лікування від гіпертензії. Але каже, що на блокпосту під Старобільськом на нього чекають бойові побратими. Тож поки ви прочитаєте ці рядки, офіцер може знову опинитися в строю.

Павло журиться лише про одне – що таких, як він, держава не особливо шанує. Виходить, що той, хто пішов захищати Батьківщину добровільно, напрошується на реакцію на кшталт «Ми вас туди не посилали». Його нервові зриви, окрім важких спогадів, пов’язані саме з цим – беззахисністю.

Андрій, учасник добровольчого батальйону

Тільки не подумайте, що це алкоголь: у ньому втопити депресію неможливо. Лише природа, праця і ті, хто тебе потребує

До минулого жовтня він був айдарівцем, однак після поранення і лікування вирішив приєднатися до батальйону «Всеукраїнський визвольний рух». Андрій зізнається – минулого вересня він був виснаженим не лише фізично. Зі стресових станів, які супроводжувалися нервовими зривами на навколишніх людях, допомогли виборсатися найрідніші – мама і наречена. А ще – дядько-афганець, якому відомі не лише симптоми, а й способи виходу з депресії. «Тільки не подумайте, що це алкоголь, – зауважує Андрій, – у ньому втопити депресію неможливо. Лише природа, праця і ті, хто тебе потребує».

В тому числі – побратими, до яких Андрій незабаром повернеться. Каже, що майже з першого дня ротації його мучить почуття провини – перед друзями, які залишилися в зоні АТО. Тож нині вже рихтується йти на заміну.

Руслан, капелан

Рік тому він був успішним підприємцем-перевізником. Полишив усе на дружину і пішов в АТО водієм. Возив медиків, а тепер воює за душі. Перед тим були курси капеланів, Нацгвардія, батальйон «Горинь», «Айдар», нині – ДУК. Він обрав цю стезю тому, що побачив: люди, котрі захищають свою землю, повинні робити це з чистими помислами. Воювати не проти чужинців, а за рідних і близьких. Тоді легше «виходити з війни».

Отець Руслан не ховає обличчя і каже: всіляке було, сповідати доводилося і ворогів. Він вважає, добровольці мають міцнішу психіку, бо від держави не чекають нічого. Але і перед боєм, і після виходу з нього, незалежно від бажання самих бійців, з ними спілкуються і священик, і психолог.

На фронті для людини є чорне і біле, «добро стає добрішим, зло – злішим». Коли хлопці повертаються додому, їхні стреси переростають у депресію тому, що все навколо стає сірим. Але отець Руслан вірить, що менше, ніж за рік, війна закінчиться, і йому вдасться через віру психологічно налаштувати солдатів на щасливе мирне життя. Втім, державі хоч-не-хоч, а доведеться приділяти увагу і добровольцям, зауважує священик.

Лікар-психолог

Ті, кому у психологів Рівненського госпіталю довелося побувати упродовж півмісяця, відзначають позитивний результат лікування. Лікар-психолог Галина Гапич розповідає: це досягається завдяки комплексній терапії та комфортним умовам. Окрім медикаментозного лікування, тут є багато факторів для врівноваження психоемоційних станів – басейн, тренажери, кабінети психологічного розвантаження. Відтак Клеванський госпіталь інвалідів війни вирішено перепрофілювати на центр реабілітації учасників АТО.

Лист від школярки солдату

Лист від школярки солдату

Втім, лікарі зауважують, що допомога психологів-волонтерів, котрі завоювали довіру хлопців під час відвідин Рівненського госпіталю, є для воїнів суттєвою.

Психолог-волонтер

За плечима Ольги Яковлєвої – спілкування з більш, ніж півтисячею пацієнтів з часів Майдану, коли вона розпочала волонтерську психологічну практику. Нині зауважує: за останній рік зв’язок психоемоційних станів рівнян із захворюваннями посилився. Увесь свій вільний від основної роботи час Ольга присвячує зустрічам із людьми, котрі дедалі більше потребують психологічної підтримки. Коли ж у травні минулого року до Рівненського госпіталю прибули перші поранені, Ольга закликала міських психологів до спілкування з ними. Як з’ясувалося згодом, для декого з них така робота виявилася непосильною.

Результати її праці – не лише повернення хлопців до нормального життя і спілкування. Нерідко наслідком психосоматичних розладів були внутрішні хвороби. Після стабілізації психіки у декого з хлопців зникали симптоми хвороб, повертався зір, і – що не менш важливо – налагоджувалися стосунки з рідними.

Для пацієнтів госпіталю Ольга часто була соломинкою, за яку хапалися не лише поранені, а й їхні рідні. Доводилося разом з ними ходити по чиновницьких кабінетах, відшукувати перспективи майбутньої зайнятості. Після майже року творчої і, водночас, рутинної роботи Ольга Яковлєва дійшла висновку: захисникам конче необхідні соціальні психологи, які б упродовж необхідного часу вели їх по життю, мали психологічну, медичну, юридичну підготовку.

Базу для підготовки подібних фахівців вже створили працівники Волинського національного та Рівненського державного університетів, а також Національного університету «Острозька академія».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG