Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 02:26

Вибір російських дисидентів: еміграція або в’язниця


Затримання учасників мітингу на Манежній площі, 6 жовтня 2014 року

Затримання учасників мітингу на Манежній площі, 6 жовтня 2014 року

Що спільного та відмінного між дисидентами Радянського Союзу та сучасної Росії?

8 грудня 1986 року в Чистопольській в'язниці після тривалого голодування помер радянський дисидент Анатолій Марченко. Через тиждень після смерті Марченка Михайло Горбачов зателефонував у Горький Андрію Сахарову, повідомивши, що академік може повернутися із заслання до Москви. Смерть Анатолія Марченка, як тоді здавалося, стала кінцем епохи політв’язнів і дисидентів. Але через майже тридцять років слово «​політв’язень»​ знову повернулося в російську мову.

У Радянському Союзі були не тільки табори для «політзеків», а й політичні статті, як, наприклад, паплюження Радянського режиму. Сьогодні в Росії подібних статей немає, проте за старою гебістською приказкою «була б людина, стаття знайдеться» для сучасних політв’язнів знаходять інші статті – шахрайство або хуліганство, шпигунство чи екстремізм. Для того, щоб у Росії стати дисидентом або політв’язням, тепер достатньо вийти на дозволену акцію протесту або вголос висловити свою точку зору, яка не збігається з думкою влади, каже журналіст і правозахисник Зоя Светова.

Сьогодні ж ми називаємо політв'язнями тих людей, які сидять, наприклад, за участь навіть у санкціонованих маніфестаціях
Зоя Светова

Зоя Светова

«У радянський час було набагато простіше визначати, хто такі політв’язні, тому що в основному вони сиділи за так званими політичними статтями. Це 190.1, «Антирадянська агітація і пропаганда», і 70-а стаття КК СРСР «Поширення неправдивих вигадок, що підривають радянський конституційний лад». Так приблизно звучали ці статті. І ось люди, які сиділи за цими статтями, вони вже свідомо були політв'язнями. Сьогодні ж ми називаємо політв'язнями тих людей, які сидять, наприклад, за участь навіть у санкціонованих маніфестаціях, як марш 6 травня 2012 на Болотної площі, і так звані «болотники» сидять за статтею «Хуліганство».

Право на адвоката

За словами Зої Светової, сьогоднішніх дисидентів, людей, готових ризикувати своєю свободою, відстоюючи свої переконання, менше, ніж за радянських часів. У порівнянні з тими часами, каже Светова, сьогодні в’язні користуються набагато більшими правами. Наприклад, вони з самого початку мають право на адвоката, на спілкування з ним. У радянський час адвокат вступав у справу вже практично на стадії суду. Крім того, адвокатів, які захищали дисидентів за часів СРСР, було лише кілька, і їх знали по іменах – це Діна Камінська, Софія Калистратова і Борис Золотухін.

Діна Камінська

Діна Камінська

В ті часи активно спілкувався з дисидентами нинішній шеф бюро Агентства «Франс Прес» у Москві Ніколя Мілетіч, який в кінці сімдесятих років минулого століття приїхав працювати кореспондентом цього ж агентства до Радянського Союзу. За три роки саме через спілкування з дисидентами йому було запропоновано залишити межі СРСР. Французький журналіст зазначає, що обстановка навколо політичних ув’язнених в Росії сьогодні різко відрізняється від того інформаційного вакууму, в якому знаходилися радянські дисиденти.

Сьогодні інформаційний простір все-таки дозволяє дізнаватися про цих людей

«Для журналіста головне, що впадає в очі, – це те, що про всіх одразу більш-менш все відомо, а тоді було зовсім по-іншому, тоді було дуже важко отримати якусь достовірну інформацію. Цим займалися люди з «Хроніки поточних подій», з Фонду допомоги політв’язням, але це було дуже важко. А сьогодні все-таки це зовсім інше. Інформаційний простір все-таки дозволяє дізнаватися про цих людей», – зауважив Ніколя Мілетич.

Як стають дисидентами в Росії

Радянський дисидент Анатолій Марченко в 20 років потрапив за ґрати за бійку, в якій не брав участі. Потім була втеча з в’язниці і спроба втечі за кордон. Зрада батьківщині стала першою політичною статтею Марченка і, можна сказати, радянська система фактично зробила його дисидентом.

Нинішня російська влада фактично сама виховує нових дисидентів. Ані фігуранти «Болотної справи», ані брат активіста боротьби з корупцією Олексія Навального Олег не займалися політикою. Політичними в’язнями їх зробила сама система, каже Зоя Светова. Вона нагадує, що недосвідчені в політичній боротьбі молоді люди виявилися набагато твердішими у своїх поглядах, ніж професійні політики, які часто йдуть на компроміси.

Мітинг російської опозиції з вимогою звільнити в'язнів «Болотної» справи, 2012 рік

Мітинг російської опозиції з вимогою звільнити в'язнів «Болотної» справи, 2012 рік

«Людина або визнає свою провину, починає співпрацювати зі слідством, як, наприклад, це зробив Костянтин Лебедєв, який був ось такий опозиціонер, але він порахував, що краще йому визнати свою провину і обмовити своїх колишніх соратників по цій політичній боротьбі, і він отримав 2,5 роки, по-моєму, терміну. І він навіть вийшов умовно-достроково. Тобто він був, загалом, політик, представник політичної опозиції, а в результаті він зрадив свою цю позицію. А є люди, у яких просто було громадянське почуття, вони вийшли на площу, і за це їх посадили, але вони, стикнувшись з усією цією системою і відчувши підтримку людей, які їх підтримували саме як політичних в'язнів, по суті справи, цими політв’язнями і стали. Тобто влада сама виховує собі супротивників ось цими репресіями. Вона все більше і більше собі виховує цих супротивників», – каже Светова.

За радянських часів влада часто намагалася нацьковувати дисидентів різних переконань одне на одного. Ефект був, як правило, протилежний. Кримськотатарські дисиденти спиралися на підтримку росіян, єврей з України Семен Глузман подружився з так званими українськими націоналістами.

Радянські дисиденти були знамениті на Заході, нинішніх мало знають

Справи радянських дисидентів у 70-80 роки минулого століття були відомі на Заході. Імена Сахарова і Бонер, Щаранського і Гінзбурга з’являлися не тільки на сторінках зарубіжної преси, а й обговорювалися на найвищому рівні. За словами Ніколя Мілетича, політичні справи і порушення прав людини в сучасній Росії мало хвилюють людей на Заході, і розраховувати на їхню допомогу, як це було в колишні часи, не доводиться.

Тепер Сирія, Лівія, тепер Ємен, що завгодно. Але права людини в Росії, на жаль, вже не на першому місці в списку тяжких проблем світу, скажімо так

«Звичайно, тоді до когось можна було звернутися у західних країнах. Це була єдина можливість на щось сподіватися. Хоча надія була досить примарна, якщо чесно. Але тепер, я боюся, що тема прав людини в Росії не така важлива, як колись. Тому що тепер Сирія, Лівія, тепер Ємен, що завгодно. Але права людини в Росії, на жаль, вже не на першому місці в списку тяжких проблем світу, скажімо так», – відзначає французький журналіст.

Андрія Сахарова зустрічають на вокзалі у Москві після повернення з 7-річного заслання, 1986 рік

Андрія Сахарова зустрічають на вокзалі у Москві після повернення з 7-річного заслання, 1986 рік

​​

Закордон не допоможе

Відомо, що західні політики зіграли позитивну роль у звільненні колишніх керівників ЮКОСа – Михайла Ходорковського і Платона Лебедєва, які хоч і сиділи за економічними статтями, де-факто були політичними в’язнями. Однак це, швидше, виняток з правила. На думку Ніколя Мілетіча, сьогодні Захід не готовий карати Росію за порушення прав людини. І це з усією очевидністю продемонстрували міжнародні санкції, які були прийняті тільки у зв’язку з російською агресією в Україні.

Ніколя Мілетич

Ніколя Мілетич

«Якщо ще до Криму, скажімо, Франція і Німеччина були незадоволені тим, що порушуються якісь права людини в Росії, цього абсолютно не було достатньо, щоб вони погрожували якимись санкціями. Вони могли, і вони робили, напевно, якісь зауваження, чи то офіційно, чи то говорили в приватному порядку в Кремлі чи ще десь. Але це абсолютно не було достатньо, щоб була мова про те, щоб санкції приймати», – каже шеф московського бюро Агентства «Франс Пресс».

Західні країни готові прихистити у себе опонентів нинішньої влади в Росії. Поза країною за останні кілька років опинилися соратник Олексія Навального Володимир Ашурков, співавтор розслідувань Бориса Нємцова Леонід Мартинюк, громадянські активісти Анастасія Рибаченко і Олексій Сахнін. Список цей збільшується. Як і за радянських часів, у незгодних з владою в сучасній Росії вибір невеликий: еміграція або в’язниця.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG