Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 06:18

Завдання інтелігенції – підтримувати в народі дух свободи, а не капітуляції


Плакат Юрія Неросліка

Плакат Юрія Неросліка

Війна Росії проти України і про прояви містечкової філософії та геополітичної маргінальності представників української інтелігенції

(Рубрика «Точка зору»)

Стійкість нації чималою мірою залежить від якості її інтелектуального класу, від особливостей того прошарку, який створює смисли, ментальні конструкції, картини світу тощо. Що ж в цьому плані пропонує суспільству певна (і досить впливова) частина української інтелігенції?

Ще кілька років тому деякі інтелектуали дивували суспільство вельми своєрідними заявами про територіальну перебудову України, про поділ її регіонів на «чисті» й «нечисті», про ті з них, які варто в Україні залишити, і ті, які віддати відомому сусіду через їхню недостатню українськість. Війна 2014-2015 років багато чого навчила пересічних українців, тільки не тих «інженерів людських душ», письменників, поетів і критиків, що продовжують й надалі демонструвати зразки хутірської геополітики.

Ось співець Холодного Яру Василь Шкляр, виступаючи в Луцьку, заявив: «Я не є великим прихильником України від Сяну до Дону. Вважаю, що Україні потрібна та територія, де є український дух. У 21-му столітті територію України не варто вимірювати квадратними кілометрами. Навіщо мені російськомовний, до кісток просякнутий кацапський Крим, де я завше відчував себе, як на чужині? Навіщо мені Донбас, який підтримує Путіна? Мені кажуть, що там теж є кращі люди. Але ж кращі є і в Америці, і в Фінляндії. Я не хочу жити з такими людьми, які підтримують Путіна. Кращі українці проливають там кров. Але та земля не варта їхнього життя. Треба відвоювати ту територію, де є справді Україна, а вже потім збудувати нормальну державу…»

Його підтримує політик (а політикам не можна, на відміну від творчих натур, претендувати на поблажливість!) Тарас Стецьків: «Під міжнародним контролем на окупованій частині Донбасу, а, можливо, і на всій території Донецької та Луганської областей, проводиться референдум, з ким хоче жити Донбас: чи він хоче залишитися в складі України, чи хоче приєднатися до Росії».

До цих мислителів приєднався український критик і європейський житель Микола Рябчук: «Скажу чесно: нова Україна, без Донбасу і Криму, подобається мені більше». Важко уявити неукраїнця, який би радів із приводу втрати територій своєю країною. А такого українця, на жаль, уявити можна. І це дуже багато пояснює в усіх історичних українських бідах…

Інтелектуали-капітулянти

Подібні настрої озвучувалися цією частиною інтелектуалів України й раніше. Згадаймо скандальні тези Юрія Андруховича про «самовизначення» сумнівних недоукраїнських регіонів (вони викликали розгубленість прихильників України в Криму і на Донбасі, натомість антиукраїнська публіка була від Андруховича в захваті). Нині геополітичні мрії Андруховича втілюються в життя Генштабом Росії, який цілком поділяє думки галицького письменника щодо Криму і Донбасу…

Користуючись недолугістю, політичною примітивністю, короткозорістю української сторони, Москва давно і наполегливо працювала в цих регіонах (і не лише там), створюючи потрібний їй ментально-ідеологічний ландшафт, формуючи інформаційні гетто, куди не проникало ніщо українське. А діячі української культури тим часом їздили Європами й Америками, агітуючи ветеранів ОУН-УПА та їхніх нащадків за Україну. Що може бути приємніше, ніж агітувати бандерівців за Україну? Прихильне ставлення завжди забезпечене…

Систему інформаційних гетто, що блискуче виправдали себе в Криму і на Донбасі, Москва буде поширювати на цілу країну, наплювавши на уявлення Шкляра, Стецьківа, Рябчука, Андруховича і Ко про «правильну Україну». Жоден український регіон не є застрахованим від цього, на Галичині це також можливо: масове ухилення галичан від мобілізації до українського війська свідчить, що галичани також ведуться на маніпуляції московської пропаганди. Звісно, порівняно з Кримом і Донбасом тут треба буде внести корективи. Внесуть. Доведуть, що в Галичині немає українського духу (за Шкляром), а є дух суто галицький, і чимало знайдеться тубільців (у тому числі, високочолих), які ці тези підтримають.

Кримську і донбаську ситуацію створити штучно не так уже й складно, треба мати фінансові ресурси, медіаресурси, підкупну місцеву владу і байдужу інтелігенцію плюс бездіяльність центральної влади. І за кілька років деякі споконвічно патріотичні регіони буде важко впізнати…

Тоді Шкляр розкаже нам про «огидно кацапську Одесу», такі ж Миколаїв і Херсон, таке ж саме Запоріжжя. Не кажучи вже про Харків. До речі, як пан Шкляр ся має у майже всуціль російськомовному Києві, може, його теж відправити Путіну, бо ж «мать городов российских», як, на відміну від ченця Нестора, висловлювався російський історик Карамзін?

Яка мета?

Україна – це не даність на всі часи, це процес постійної боротьби. України буде стільки, скільки українці собі виборють. Поразку гарантує відмова від боротьби. Коли українські нібито патріотичні партії віддали Крим і південний схід антиукраїнській Вандеї, вважаючи за краще на виборах їздити до мандатоносних галицьких округів, вони також значною мірою підготували те, що сталося в кінці лютого – на початку березня 2014 року…

Ось Стецьків вимагає референдуму. Значить, референдум 1 грудня 1991 року треба скасувати? Тоді Донбас (понад 80% голосів) уже заявив, де він бажає жити. Може, то був фальшивий референдум? Але чому тільки там він повинен викликати сумнів? Тоді дискредитується весь референдум як такий. А в Криму в 1991 році понад 50% проголосувало за самостійну Україну, яка їх не захистила в 2014 році від російської збройної навали. То це ще велике питання, хто кого зрадив…

Про ситуацію в Криму точно висловився кримський письменник Валентин Бут: «Насправді, «державні» мужі своїми діями, своєю бездіяльністю робили все можливе й неможливе, аби ті сепаратистські тенденції дійшли, зрештою, до кипіння. Причому, ані Помаранчева влада, ані теперішня, начебто проєвропейська, не була, не є жодним винятком. Так, ющенківська влада впритул не бажала помічати тих, хто відстоював її у таких непростих регіонах, як Донбас і Крим».

Справді, автор спостерігав цю картину протягом 20 років у Севастополі, коли Москва надавала величезну допомогу всім проросійським силам, а Київ ігнорував українську громадськість. Київ уважав за краще кулуарно-залаштунковим способом домовлятися з місцевою промосковською номенклатурою, гидливо відвертаючись від українських патріотів у Криму. Та й українська інтелігенція справжню увагу до Криму і Донбасу всі роки незалежності не виявляла. Я рідко погоджуюсь з російськими письменниками, але мушу визнати рацію Віктора Єрофєєва: «Україна абсолютно нічого не робила, щоб Крим був український». Відмовились від боротьби…

З того, що сталося в 2014-2015 роках, треба робити висновки, і бажано правильні, в тому числі, інтелектуалам, а не баламутити й без того дезорієнтований безперешкодною російською пропагандою народ. Підтримувати в ньому дух свободи, а не капітуляції, не поступок агресору, не зради. А геополітична розумова недостатність – біда певної частини сучасної української інтелігенції, що ніяк не може позбавитися хуторянства і ментальної обмеженості. Разом із кричущою національною безвідповідальністю…

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG