Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 23:26

Маленьке містечко змогло пережити війну. Одні його жителі вірять Україні, інші чекають, пока їх «приймуть до Росії»

Дарина Костенко

Містечко Щастя, що знаходиться за 5 кілометрів від Луганська, ще нещодавно було однією з найгарячіших точок на лінії боїв, яку в Києві називають зоною АТО. Тепер тут крихка тиша, хоча лише в неділю під час вибуху бронемашини на мосту через Сіверський Донець загинуло четверо українських військових. Ніхто не звертає уваги на роздільне, чітке «та-та-та» великокаліберного кулемета на блокпосту за містом. Тут чули і страшніші звуки. Городяни вже відрізняють на слух постріл з міномета калібру 82 мм від пострілу зі 120-міліметрівки. Для дітей «волошка» і «півонія» давно не квіти. Вчителі заспокоювали дітей під час обстрілу: «Діти, це дерево зламалося». – «Ні, це по нас стріляють, чуєте?»

Стела на в'їзді до міста надщерблена кулями. «Фотографуй, – кажуть мені, – її люблять знімати журналісти». «Щастя» жовтим по блакитному, з боку в'їзду дописано: «Назавжди наше». З боку виїзду – там, де це читають люди, котрі виїжджають з прифронтової зони, – додали: «Починаєтся звідси».

Зараз відразу за селищем, по річці Сіверський Донець, проходить лінія розмежування з територією, підконтрольною невизнаній «ЛНР». Так місто опинилося на лінії фронту.

По ту сторону Донця видніється панівна висота – Весела гора, на якій розташовані мінометні позиції сепаратистів. За Веселою горою – сам Луганськ. Через Веселу гору летять міни, по Луганську йде відповідь – а теплоелектростанція, що знаходиться на українській території, продовжує постачати до «ЛНР» електрику.

***

Медики батальйону «Айдар» погоджуються поселити мене на чотири дні в міській лікарні, де один поверх зайнятий під військовий госпіталь. І ось ми їдемо містом з начмедом «Айдару». Це молодий похмурий хлопець Андрій з Вінниці, в довоєнному житті –​ анестезіолог з обласної лікарні. У військовому житті його позивний «Докі».

В Щасті сонячно і тихо. Обстріли призупинилися місяць тому, після підписання мінських угод. Городяни вимели розбиті шибки і почали закопувати воронки. Але руйнування досі помітні всюди. Ось рознесена кутова квартира на вулиці Республіканській: «Сюди потрапив снаряд, загинула жінка, її балкою вбило, десь там балка валялася зі слідами крові». Поряд з будинком стоять цілі жіночі чобітки на віддачу. Напевно, просто співпало. Але ніхто не бере. Ще одна розбита квартира – потрапляння в дах. Розкрита плоть домашнього затишку, маленького інтимного світу – килим, лампа, батарея. «Їдемо назад? – пропонує Докі. – Воронки я тобі і біля лікарні покажу».

На лікарняну територію міни та снаряди падали не раз, пряме потрапляння знищило одну зі «швидких». Її обгорілий каркас медики досі із задоволенням показують журналістам як місцеву страшилку. Пощастило: у машині в той момент нікого не було. Страшніша інша історія. 26 вересня 2014 року на території щастинської лікарні під час обстрілу загинула молода жінка, яка прийшла на прийом. У одного з лікарів залишився знімок – в той момент її ще сподівалися врятувати.

Чужі серед своїх

– Спасибі, далі я сама, – кажу я Докі, виходячи з машини. – Увечері буду у вас.

– Обережніше тут, – каже він.

– А кого мені боятися?

– Місцеві не надто нас люблять, – усміхається він. -– А наші обов'язково будуть питати документи: у тебе не місцева говірка, і ти з фотоапаратом.

Вулиці купаються в тиші, сонячному світлі і воркуванні голубів. На центральній площі гуляють мами з дітьми. Посеред площі – «пам'ятник людині-невидимці», як жартують місцеві. Порожній постамент: там стояв Ленін, але його ще восени скинули бійці «Айдару». Площу перетинають двоє молодих хлопців з автоматами, в камуфляжі з шевронами «Айдару». Йдуть до мене. Я показую паспорт і прес-карту. Слово за слово, перевірка документів перетворюється на прогулянку. Ми доходимо до місця дислокації «Айдару».

Біля воріт розвантажують мінібус волонтери, з ними розмовляють двоє вартових. До людей у формі бочком підходить літня жінка на милицях.

– Хлопчики, дайте таблеток знеболюючих, будь ласка. У мене суглоби хворі, а грошей немає на таблетки. Так нога болить, сил немає, будь ласка, хлопчики...

– Нема в мене таблеток, – бурчить вартовий. – Всі ходять, просять... А у самих родичі за «ЛНР» воюють. Сини і внуки ваші де? В «ополченні»? Чому не піклуються про вас?

– У мене онук хороший... – бурмоче вона, – красивий. Одружився, я йому квартиру в Лисичанську віддала. У нього ж сім'я, діти. Тільки не приїжджає сюди, грошей не дає бабусі. А так він у мене хороший...

Дівчина-волонтер висмикує з ящика з ліками для військових пачку знеболюючих і квапливо дає жінці. Вартовий відвертається і робить вигляд, що не бачить. Жінка жадібно притискає до себе упаковку. У неї трусяться пальці.

Стосунки місцевих жителів з військовими – болюча тема. Багато жителів Щастя підтримували або підтримують «ЛНР». «Тут 80 відсотків сепарів, ти даєш бабусі 10 гривень на хліб, а вона тебе в Бога і в душу матюкає слідом», – сердито каже мені боєць «Айдару» з позивним «Шаман». «50 на 50 відсотків, багато хто – «наші», – заперечують інші бійці.

Сторож брату своєму

– Жахлива була ніч з 14 на 15 лютого, – розповідає Аліна. Аліні 65 років, 60 з них вона прожила в Щасті. Ми йдемо сонячними напівпорожніми вулицями, і вона не впізнає своє місто.

– Ось так привітали нас з Днем святого Валентина. 14 лютого весь день сиділи по квартирах, боялися за хлібом вийти. Вночі все тряслося, будинок ходив ходором, найсильніше бухає прямо перед північчю, ніби наостанок вирішили награтися. А потім північ – і тиша... Ми спочатку не могли повірити, навіть страшно, така тиша...

Фасади будинків рясніють латками вікон, вибитих вибухами і латаних чим доведеться. У морозні дні це було питання життя і смерті: вікна забивали ДСП, затикали матрацами та подушками, завішували ковдрами. За зиму волонтери привезли до Щастя понад 60 рулонів целофанової плівки. Пенсіонерам та хворим допомагали комунальники, іншим доводилося поратися своїми силами. Плівки вистачило не всім, багато хто до цих пір ображається і вважає, що плівку «розікрали».

– Що, не розікрали її укропи твої? – приєднується до розмови немолодий високий чоловік, сусід Аліни.

– Чому це вони «мої»? – Ображається Аліна.

– А чиї, мої, чи що? Своїх я ось сиджу і чекаю... – мружиться він і замовкає.

– Язиком не мели, чекає він! Зі мною ось дівчина, журналістка, буде писати про нас.

– Ти мені скажи, журналістко. Ось ти віриш, що росіяни могли збити «Боїнг»? Що вони нас обстрілюють? Я не вірю. Я сам росіянин, з Находки, знаєш такий порт на Далекому Сході? Ось це життя було, за СРСР. Ми ходили до Латинської Америки, на Кубу. Життя... Навіщо я тільки погодився переїхати до цієї дупи....

– А хто, на вашу думку, обстрілює місто? – запитую я.

– Українці, звичайно!

– Як ви думаєте, навіщо вони стріляють по своїй території? Тут же повнісінько українських солдатів.

– Я, думаєш, знаю, навіщо? Вони ж нацики! Ось мою доньку... це... дис-кри-мі-ну-ва-ли, – він насилу вимовляє слово, – в інституті за російську мову. Вона вчилася в Луганському університеті імені Шевченка, ще до війни. Українською вона не дуже говорить, вставляє російські слова. Здавала іспит з мови, а викладачка у неї така бандерівка... Сказала: «На іспиті говоріть державною мовою, а не іноземною». Сволота!

– Донька склала іспит? – запитую я.

– Склала.

– А зараз вона де?

– Закінчила університет, працює в Харківській області.

– Хіба важко вивчити українську мову? Я сама з Росії, мої батьки переїхали сюди, коли я ще ось така була. У мого чоловіка мати українка, а батько взагалі поляк. Хто російською говорить, я з тим російською, хто українською – з тим українською. Ми ж усі тут... брати? – невпевнено каже Аліна.

Важкі опади

Мінометні обстріли Щастя з території «ЛНР» почалися ще у вересні минулого року. Багато жителів перечікували їх у себе в будинках, просто тому що поруч не було підвалів, що придатні під бомбосховища. У січні-лютому обстріли стали практично щоденними. З 14 тисяч жителів у Щасті залишилося 3-4 тисячі, в основному, працівники Луганської ТЕЦ і пенсіонери, у яких не було грошей і можливості виїхати. Місто все-таки вижило. У морози лагодили розбиті труби теплоцентралі. Працювали «швидка» і служба МНС.

Неподалік від блокпоста і місцевого відділення МНС, під стіною кіоску, лежить несуча частина ракети «Граду», що уціліла під час розриву. Її сюди перенесли військові. «До неї кріпляться бойова частина, яка потім розлітається», – пояснюють рятувальники. Називати імена вони не хочуть: «Нам заборонили офіційно спілкуватися з журналістами».

Неофіційно – можна: «Ось такі у нас «опади» були в січні-лютому. Деякі воронки – розміром з кімнату. Понад 10 влучень за місяць – в житлові будинки. Зруйновані стіни, покрівлі.

12 лютого в Щасті загинули троє осіб. Прямим попаданням снаряду в кафе «Дорожнє» вбило трьох жінок, які працювали на кухні. Ще дві у важкому стані доставлені до лікарні Сєверодонецька, «про подальшу їхню долю ми не знаємо, але, по-моєму, обидві живі».

Смерть не підписується

Коло шкільного ґанку, прямо під ялинкою – воронка від міни. Територію середньої школи №1 тричі накривало мінометним вогнем. Чотири снаряди лягли у дворі корпусу початкової школи, вибуховою хвилею вибило вікна. Потім постраждала основна будівля, де навчаються старші класи. А в лютому 2015-го міна розірвалася біля ґанку школи.

В учительській – дві жінки. Оксана Олександрівна – класний керівник 9-го класу, Ніна Сергіївна – 11-го. Ми п'ємо чай, чекаємо директора школи і розмовляємо. Звичайно, про дітей. І про війну.

– Діти намагаються не показувати, що бояться. Ось ми сидимо – відбувається урок. Десь бахнуло. Починаєш заспокоювати: хлопці, не переживайте, це далеко. Діти начебто бачать тебе, але не чують. Сидять, як зайчики, налякані, тихі. Намагаються слухати тебе, але у них не виходить.

– А як не боятися, коли люди гинуть? Ми тут один одного всі знаємо, містечко маленьке. Коли Валентина Іванівна загинула, всі плакали. Вона приватний підприємець, у неї кафе «Дорожнє» за автостанцією, найсмачніше. Вони хліб того дня пекли, були на кухні – і пряме потрапляння в кафе... Такі смачні булки були, її всі в місті знали, якесь свято чи Паска – найсмачніші булки...

– А ми ходили на роботу. Як обстріл стихне – приходимо в школу... Коли кажуть, що це АТО, – це неправда. Вибачте, це справжня війна.

Найбільше у нас постраждали маленькі, першокласники. Вони ж дистанційно не можуть вчитися, букв не знають. Одинадцятикласникам теж погано: треба вступати до інститутів, а тут дорослі так загралися...

– Я своєму онуку дивуюся. Інші діти переживають, плачуть. А цей мовчав, мовчав, поки ми його не вивезли на північ області. Там спокійно... Але перше, що запитав у чужій квартирі: «А в це вікно нічого не залетить?» Найбільше у нас постраждали маленькі, першокласники. Вони ж дистанційно не можуть вчитися, букв не знають. Одинадцятикласникам теж погано: треба вступати до інститутів, а тут дорослі так загралися... А що, якщо «ЛНР» почне наступати, а ми на лінії фронту? Діти про це весь час запитують. Я їм відповідаю: не бійтеся, якщо що, вас організовано вивезуть кудись до Сєверодонецька, в інтернат. А сама ох як не впевнена...

– Два рази ми з дітьми в підвалі сиділи під час обстрілів. Знаєте, коли було страшно? Коли обстріл почався під час уроків праці. Праця у старших класів йдуть в майстернях, а щоб спуститися до підвалу, треба добігти сюди, в основну будівлю. Тобто перетнути двір. І ми боїмося... Можемо і не пройти. Чекали моменту, коли все затихне, тримали дітей, тільки затихло все – і побігли...

Антоніна Щеголькова

Антоніна Щеголькова

– У вересні у нас в кабінет під час уроку потрапила снайперська куля, – згадує директор школи Антоніна Щеголькова. – Був урок праці в 5-му класі, у групи з 8 хлопчиків. Учитель посадив чотирьох школярів на правому ряду і чотирьох – на лівому. А на середньому ряду розклав вироби. Куля пролетіла через весь клас, над середнім поруч – і потрапила в дошку біля вчителя. Пощастило...

Ми йдемо школою, світлим коридором, тихим і порожнім. На стіні величезний герб України.

– Як діти все це сприймають?

– Старші класи стриманіше, а малюки, звичайно, налякані. Коли обстріл трапився під час уроків, і ми спускалися до підвалу, деякі дівчатка з 5-го класу плакали.

– Обговорюють між собою все, що відбувається? Адже напевно є діти, які «за ЛНР» і «за Україну», хоча б тому, що так вчать їх в сім'ях?

Діти стають на різні позиції, батьки у всіх думають по-різному. Я їм кажу: ваша справа зараз вчитися і залишитися живими. Є й педагоги з проросійськими поглядами. Але ми вирішили: на роботі нікому нічого не доводимо

– Обговорюють, ще й як! Їх, наприклад, ображає, коли нас без усіх без розбору називають «сепаратистами», «Даунбасс» або якось так. Я до себе це не відношу, я сепаратистів не підтримую. А діти... стають на різні позиції, батьки у всіх думають по-різному. Я їм кажу: ваша справа зараз вчитися і залишитися живими. Дорослі нехай самі розбираються. Є свої погляди на політику і у вчителів. Є й педагоги з проросійськими поглядами. Але ми вирішили: на роботі нікому нічого не доводимо.

Деяких дітей це спонукало говорити українською мовою. Цього року знайшлося 15 охочих, ми відкрили україномовний клас

– Деяких дітей це все, навпаки, спонукало говорити українською мовою... Цього року знайшлося 15 охочих, ми відкрили україномовний клас. Я і сама почала говорити українською. Ось що дивно. Цих нагорі я б порвала за те, що вони роблять, а Україну люблю.

Кабінет історії. На дошці – тема уроку: «Храми України». На стіні – стенд, присвячений СРСР: піонерські краватки, вимпели, старий буквар. Поруч детальна карта околиць Щастя. Червоні стрілки зі сходу показують, як наступали радянські війська під час Великої Вітчизняної. Ми мовчки дивимося на карту, по ній можна орієнтуватися і зараз. Тільки електростанція ще не позначена. І тих, хто може прийти зі сходу, половина жителів Щастя не вважає визволителями.

– Мій батько загинув у Луганську 5 серпня, – раптом каже директор. – Все затихло, він поїхав перевірити свою квартиру на околиці. Я не пускала, але знаєте, люди похилого віку, вони такі наполегливі. Снаряд потрапив в автобусну зупинку, п'ять осіб загинуло. Ну, як це? Не можна ніяк було допускати цього.

– Чий це був снаряд, хто стріляв?

– А хто його знає? Адже вони не підписані, снаряди. Може, і наш.

Площа Миру

Виконком Щастя займає маленьку двоповерхову будівлю в центрі, на площі Миру. Я розмовляю тут із заступником міського голови Володимиром Тюріним.

– Це я збираю заяви на матеріальну допомогу від людей, чиї будинки постраждали від обстрілів, – пояснює Тюрін. – Але боюся, ніхто нам грошей не дасть. Поки тільки фіксуємо руйнування, грошей на відновлення немає. Адже в місті розбито близько 1000 вікон. Вікна старі, дерев'яні, вилітають легко.

Володимир Тюрін

Володимир Тюрін

– Як у міській адміністрації вибудовуються стосунки з військовими?

– На людей зі зброєю ми вже не звертаємо уваги, звикли. Якщо конфлікти виникають, викликаємо комендатуру, комендатура приїжджає і розбирається. Спочатку ставлення було насторожене, називали нас сепаратистами. Але вже в серпні-вересні, коли практично не було держфінансування, військові допомагали нам з бензином, соляркою, продуктами, завдяки їм вивозилося сміття. Коли перебило ЛЕП від станції, вони дали гроші на відновлення, ми одразу ж поїхали, купили дроти.

Я навіть посидів в полоні у «Айдару», коли батальйон тільки зайняв місто. Побачив, як українські військові займалися мародерством, і звичайно, встряв. Ну, вони мене, щоб не гавкав, закрили на 20 днів. Правда, і пальцем не чіпали

А взагалі, ситуації були різні, – він задумливо протирає окуляри. – Я навіть посидів в полоні у «Айдару», коли батальйон тільки зайняв місто. Побачив, як українські військові займалися мародерством, і звичайно, встряв. Ну, вони мене, щоб не гавкав, закрили на 20 днів. Правда, і пальцем не чіпали. Два дні я просидів у спортзалі в школі міліції, потім мене перевели в збройову кімнату, я там був один – спав, їв і нічого не робив. Потім викликав мене комбат «Айдару» Мельничук, попросив вибачення. Хамити було не місце і не час. Тому що були люди, які обурювалися, хамили – і їх били, ламали їм ребра. Зрештою, це війна, хоч ми і називаємо її АТО. А мародерство є і з того боку. Тут у нас з цим більш-менш закінчилося. Знайомі з Луганська по телефону розповідають, що там досі відбирають будинки, машини, грабують.

– Звідки обстрілювали Щастя?

– Так от, через річку, з території «ЛНР». Я навіть знаю одного з тих, хто стріляв по нас в останній день, перед перемир'ям. Це був житель Щастя, який пішов воювати за «ЛНР», Буртак Ігор. Після мінометного обстрілу він подзвонив своєму колишньому сусідові і запитав: «Ну що, отримали від мене привіт?»

На лінії вогню

Пізній вечір в лікарні, в тому крилі, яке зайняли під військовий госпіталь медики «Айдару». Ми готуємо вечер, разом з Андрієм Черемським, цивільним лікарем-анестезіологом з обласної лікарні Харкова. Час від часу Андрій бере відпустку і приїжджає в лікарню Щастя як волонтер. Тут потрібні хірурги та інші фахівці, яких в Щасті немає. «Свого анестезіолога теж поки немає, – зітхає Андрій. – Була місцева жінка-лікар, але втекла влітку. Її чоловік вступив до «ополчення», стояв на блокпосту поряд з мостом, загинув у перестрілці, коли айдарівці брали місто. А вона втекла».

Григорій Паньковець, військовий лікар «Айдару»

Григорій Паньковець, військовий лікар «Айдару»

У чорнильній темряві за вікнами чути далеку чергу. Десь на блокпосту, на мосту через Сіверський Донець, працює крупнокаліберний кулемет.

– Знову по їжачках стріляють, – на кухню заглядає Влад Зборовський, замначмеда «Айдару». – Коли стоїш на блокпосту, та ще в темряві, до середини ночі починає з'їжджати дах.

Через півгодини лампочка у нас над головами блимає і гасне. Ми з Андрієм запалюємо в холі свічки. Свічковий запас зберігається в шафі, лікарня разом з усім містом не вперше залишається без світла.

Начмед «Айдару», матюкаючись, розмотує по коридору кабелі і тягне провід у вікно – у військових медиків є бензиновий генератор для екстрених випадків. Мені кажуть, що на станції горить трансформатор.

«Давайте трохи помовчимо і послухаємо рацію», – пропонує Влад. Медики збираються в холі. Потріскують свічки. Хрипить рація – буденні переговори. Схоже, по станції не стріляли, трансформатор спалахнув не через влучення. Ми з Андрієм піднімаємося на другий поверх, щоб подивитися з вікна на ТЕС. Ми мовчимо. Внизу, в темряві, напружено мовчить разом з нами місто Щастя.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG