Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 13:57

«Просто не засуджуйте». Лист з «ЛНР»


Луганськ ще без «Градів»: проросійський мітинг 7 квітня 2014 року

Луганськ ще без «Градів»: проросійський мітинг 7 квітня 2014 року

Тоді все здавалося несерйозним. Хто б міг повірити, що вишиванка дитини вже скоро стане загрозою для її життя

Ганна Вітковська

Я пам’ятаю, як все починалося.

У центрі міста біля пам’ятника Леніну збирався натовп близько 100-150 людей (у нашому містечку населення близько 30 тисяч).

Здебільшого то були пенсіонери з навколишніх багатоповерхівок, які прийшли подивитися, що то таке коїться. Ще були колишні комсорги та парторги з підприємств, які тоді дуже щиро підтримували Партію регіонів. Але головну роль у цьому бедламі виконувала, звичайно ж, міська влада (думаю, це не тільки в моєму місти, так було всюди).

Перед людьми виступала депутат міської ради – комуністка, з якої до цього не глузував хіба що ледачий, і, звичайно ж, мер та його заступники: вони ж бажають своєму місту кращого майбутнього, процвітання і таке інше. Вирішували, де краще поставити блокпост, щоб «хунта» не пройшла. Шукали, хто з натовпу бажає чергувати на тому блокпості.

Я добре пам’ятаю той момент, коли проходила повз все це шоу і з чоловіком сміялась: «На фіга ми хунті впали, чи не місто стратегічного значення?» Тепер пригадую все те, і хочеться плакати

Я добре пам’ятаю той момент, коли проходила повз усе це шоу і з чоловіком сміялась: «На фіга ми хунті впали, чи не місто стратегічного значення?» Тепер пригадую все те, і хочеться плакати.

Тоді насправді все здавалось таким несерйозним і навіть смішним, здавалось, що не може такого бути, що Україна стане для нас чимось таким далеким, що вишиванка, яку я купила сину, може стати загрозою для життя моєї дитини. Але…

На мітингу за єдність України, Луганськ, 13 квітня 2014 року

На мітингу за єдність України, Луганськ, 13 квітня 2014 року

Я ніяк не можу зрозуміти, як так сталося, що в місті виявилося стільки прибічників «ЛНР», адже на мітингах їх було зовсім небагато

Я ніяк не можу зрозуміти, як так сталося, що в місті виявилося стільки прибічників «ЛНР», адже на мітингах їх було зовсім небагато. Потім ставало все страшніше: спочатку референдум, потім якісь вибори (насправді туди ходило не так багато людей, як розповідають, бо вже тоді боялися великих скупчень), а потім… війна, страшна і нещадна.

Спочатку це було так далеко, і, здавалося, до нас вона не дійде, а потім вона підходила все ближче, ставало все гучніше.

Одразу скажу, що, на щастя (а може й на біду, бо наші люди інакше не зрозуміють), моє місто постраждало не сильно, лише його околиці. Але в нас постійно пересувалась військова техніка і солдати, які вважали себе героями і чомусь думали, що ми теж так вважаємо, бо вони завжди нам посміхались і махали руками.

Жителі міста потроху перетворювались на зомбі, боялись розмовляти, посміхатися і навіть дивитися в очі одне одному

Жителі міста потроху перетворювались на зомбі, боялись розмовляти, посміхатися і навіть дивитися в очі одне одному.

Наприкінці осені – на початку зими стало зовсім гаряче. По всьому місту стояла російська техніка, і постійно, 24 години на добу, стріляли з усіх видів зброї. Побачити танк чи «Град» у місті стало звичним ділом. Свист ракет над головою – то було так страшно, але потім і до цього призвичаїлись.

Ми розуміли, що наш будинок стоїть дуже близько і може постраждати, але ми все одно сподівались, що в цю кляту техніку щось жахне, щоб її не стало

Я розумію, це звучить жахливо, але моя родина (в тому числі, й двоє дітей) чекали, що у відповідь також почнуть стріляти по цій техніці наші рідні українські війська, але, на жаль... Ми розуміли, що наш будинок стоїть дуже близько і може постраждати, але ми все одно сподівались, що в цю кляту техніку щось жахне, щоб її не стало.

Я стала ловити себе на думці, що, проходячи повз велику кількість «ополченців», я шкодую, що в мене немає гранати. Дитина, вертаючись зі школи, постійно розповідає, як вони з ще кількома проукраїнськими дітьми сиділи й слухали розповіді вчителів (деяких) та дітей, які підтримують сепаратистів, про перемоги «нашої армії». Вони тихенько переглядаються і мовчать, лише киваючи головами, щоб ніхто, не дай Боже, не дізнався, що для них Україна понад усе.

Луганськ, проросійський бойовик патрулює «виборчу дільницю», 2 листопада 2014 року

Луганськ, проросійський бойовик патрулює «виборчу дільницю», 2 листопада 2014 року

П’ятирічна донечка скрізь малює жовто-блакитний прапор, і не просто малює, а так, щоб людина, яка не знає, не зрозуміла, що це, бо ця малеча розуміє, що такий малюнок є небезпечним

Моя п’ятирічна донечка скрізь малює жовто-блакитний прапор: на новорічній ялинці, на бабусиній листівці до 8 березня. Навіть писанку розмалювала в ці кольори, і не просто малює, а так, щоб людина, яка не знає, не зрозуміла, що це (тобто серед інших кольорів нібито просто так з’явилися ці два кольори), бо ця малеча розуміє, що такий малюнок є небезпечним.

Нам дуже страшно і важко, але ми українці і впораємося з цим, ми переможемо, я в це щиро вірю

Нам дуже страшно і важко, але ми українці і впораємося з цим, ми переможемо, я в це щиро вірю. Я лише дуже прошу українців: не засуджуйте людей, які тут живуть, бо ви не знаєте, як воно, бути тут.

Тут не тільки зрадники і сепаратисти, росіяни і терористи, тут дуже багато тих, хто щиро молиться за Україну і її воїнів.

Люди тут не можуть отримувати інформацію так вільно, як ви, ми збираємо інформацію з різних джерел (добре, хоч інтернет поки є), робимо висновки, але не у всіх є ця можливість.

Коли ви кажете, що ми отримали те, про що просили, хочу зауважити: ті, хто ходили на проросійські мітинги, майже всі вже виїхали звідси, в тому числі, й в Україну

Коли ви кажете, що ми отримали те, про що просили, то хочу зауважити, що ті, хто ходили на проросійські мітинги, майже всі вже виїхали звідси, в тому числі, й в Україну.

Моя родина (і таких тут немало) оплакує разом з вами кожного загиблого українського хлопця. Нам боляче не тому, що тут майже неможливо жити, а тому, що ми не можемо чути рідну мову, одягти вишиванку, вивісити прапор, навіть до церкви не можемо піти, бо всюди солдати і зброя. Не дивлячись ні на які домовленості, по місту так само їздять танки.

Нам дуже-дуже боляче за Україну, ми любимо свій народ, свою країну, просто нам не пощастило жити десь в Карпатах чи на березі Дніпра, тому я не прошу нас жаліти, не прошу зрозуміти нас.

Просто не засуджуйте.

Ганна Вітковська, юрист, Луганщина

Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Надсилайте ваші листи: DonbasLysty@rferl.org

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG