Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 15:10

Страшно, що звикаєш до війни, крові, втрат – жінка-доброволець


26-річна черкащанка воювала старшиною штурмової роти «Правого сектору»

Черкаси – Черкащанка Ірина Гаркавенко із позивним «Марго» більше семи місяців як доброволець воювала у зоні АТО. На передовій жінка керувала штурмовою ротою п’ятого окремого добровольчого батальйону «Правого сектору». Нині Ірина вдома, на Черкащині. Тут на неї чекали мама і семирічна донечка Поліна. Як їй, жінці, воювалося на Донбасі, як доводилося ховати побратимів, Ірина Гаркавенко розповіла Радіо Свобода.

26-річна Ірина Гаркавенко влітку на схід України поїхала разом із черкаськими волонтерами. Згодом вони повернулися додому, а жінка залишилася на Донбасі. Під час Революції гідності Ірина була місцевою активісткою, однією із перших долучилася до лав черкаської самооборони. Коли ж почалися події на сході, чимало її друзів поїхало воювати.

Не змогла всидіти вдома й вона. Як приїхала, то хлопці спершу проганяли. Казали, що жінкам не місце в зоні бойових дій і, врешті-решт, таки відправили Ірину додому. Однак жінка все одно шукала спосіб повернутися на Донбас. І таки записалася добровольцем до п’ятого окремого добровольчого батальйону «Правого сектору».

За три тижні у складі групи із семи осіб мене відправили у Піски. Там я була другим номером кулеметника

«Мене зразу відправили до першої штурмової роти. Роззнайомилася з хлопцями, через три тижні навчилася складати-розкладати автомат, постійно ходила на полігон, на стрільбище. Мені усе було цікаво: як гранати кидають, яка правильна повинна бути стійка, коли ти ведеш бойову дію. До розвідки ходила, бо мене цікавило, як вони працюють. За три тижні у складі групи із семи осіб мене відправили у Піски. Там я була другим номером кулеметника. Доводилося збивати руки до крові, заряджати стрічки. Ну нічого, зате маю добрий бойовий досвід. Наскільки мені було легше на душі, що я перебуваю тут, допомагаю, щось роблю для того, щоб в Україні був мир», – говорить вона.

Псевдо «Марго» запропонували хлопці

У батальйоні Ірина отримала позивний «Марго». Згадує, як довго думала над псевдо? Серед варіантів були й «Америка», і «Смерека», і «Калина». Однак хлопці назвали її «Марго». А згодом у Пісках знайшли книжку Олександра Дюма «Королева Марго»: попідписували і презентували її Ірині. Удома книга стоїть на видному місці: серед пам’ятних речей з передової та цукерок «Марго», які подарували їй на честь псевдо.

У зоні АТО «Марго» пробула більше семи місяців. За цей час стала старшиною першої штурмової роти.

Жінки там на рівні з чоловіками. По воду ми разом, і дрова рубати разом

«Вийшло так, що штурмова рота залишилася без керівництва, бо командир поїхав на ротацію. А хлопців багато. Зараз наша перша штурмова рота налічує 76 осіб – чоловіки від 19 до 50 років. Тому взяла командування на себе. Хлопці почали мене слухатися, я почала ними керувати, – продовжує Ірина. – Жінки там на рівні з чоловіками. Хлопці постійно за мене хвилювалися: запитували, чи зробити чай чи каву, чи не голодна? Вони ставилися до мене як до сестри, не було ніяких негативних думок. По воду ми разом, і дрова рубати разом. Або ж поки мої хлопці набивають стрічки, я дров нарубаю, щоб на позиції можна було в буржуйку підкинути і води нагріти на чай».

Якщо не перемогти сепаратистів, вони розповзуться по всій Україні

Ірина відмежовується від людей, які не усвідомлюють, що відбувається на Донбасі. Особливо зачіпають її за живе питання: «для чого ти туди поїхала?» чи «що змінилося?» Адже війна ж усе одно не закінчилася», – додає вона.

Дуже великі втрати побратимів, дуже багато крові пролилося і дуже велика ціна тій території. І просто так її здати… Вони нам не пробачать, якщо ми здамо ці позиції

«Якщо так кожен буде думати, ми ніколи не переможемо. Коли кожен потроху буде вкладати свою частинку, то все зміниться на краще. Я все-таки вірю, що ми переможемо, бо не хотілося б, дуже не хотілося б віддати ту територію. Бо дуже великі втрати побратимів, дуже багато крові пролилося і дуже велика ціна тій території. І просто так її здати… Я думаю, що ті, хто зараз на небі чують нас і дивляться, на те, що відбувається, вони нам не пробачать, якщо ми здамо ці позиції», – говорить «Марго».

Жінка переконана, що ситуацію не вирішить жоден мур між вільною і окупованою територіями. Адже сепаратисти не збираються жити у так званих «ДНР» і «ЛНР», тому й надалі розширюватимуть свої кордони.

Страшно, коли ти заходиш у селище, а в будинках дитячі фото, колиска, візочок, весільні фотокартки. І це все під осколками, без даху, в мінах

«Вони розповзуться по всій Україні. Вони шукатимуть нас – тих, хто проти них воював. Встановлюватимуть скрізь свої порядки. І буде те, що в Пісках, в Маріуполі. Справді, це страшно, коли ти заходиш у селище, а в будинках дитячі фото, колиска, візочок, весільні фотокартки. І це все під осколками, без даху, в мінах. Я не уявляю, щоб це зараз було тут, у нас. Я б не тікала, а сім’ю б вивезла. Бо я точно знаю: якщо буде повномасштабна війна, то я ітиму до своїх побратимів і будемо продовжувати те, що ми робили», – говорить жінка.

Більшості побратимів, з якими Ірина захищала українські землі, вже немає серед живих. Жінці довелося провести в останню путь не одного друга.

Тяжко, тяжко втрачати, коли з однієї миски їси, з однієї чашки п’єш. І коли повідомляють тобі, що немає цієї людини… Востаннє, коли ховала, зрозуміла, що звикаєш до цього негативу

«Тяжко, тяжко втрачати, коли з однієї миски їси, з однієї чашки п’єш, живеш, щодня їх бачиш, протягом багатьох місяців спілкуєшся і вже знаєш характер кожного, знаєш до кожного підхід. І коли повідомляють тобі, що немає цієї людини…Востаннє, коли ховала, зрозуміла, що звикаєш до цього негативу, до цих втрат, до цього болю. Звичка уже. І це дуже страшно. Що найбільше лякає – це коли ти звикаєш до війни, до крові, до втрат. Коли ти вже нічого не відчуваєш. Душа розривається, а емоцій немає. Страшно, коли немає почуттів…» – зізнається Ірина.

«Марго» з донькою

«Марго» з донькою

Без мами було гірше, бо я не бачила її очі, не чула голос наживо – донька

За час перебування в АТО, «Марго» тричі була вдома. А там на неї чекали семирічна донечка Полінка і мама. Спершу, згадує жінка, мала плакала, а мама дуже хвилювалася. Ірина дзвонила додому, заспокоювала, що вона там – не єдина жінка. Тепер Полінка пишається, що її мама – справжній герой.

«Я малювала їй малюнки і дзвонила по телефону, підтримувала її. Щоб вона повернулася, щоб Україна перемогла. Без мами було гірше, бо я не бачила її очі, не чула голос наживо», – говорить Полінка.

Поки що на передову Ірина повертатися не збирається. Говорить, що донечці дуже не вистачає мами, тож жінка хоче свій час присвятити Полінці. Однак вкотре наголошує: якщо розпочнеться повномасштабна війна – воювати вона піде першою.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG