Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 05:11

Музична контрпропаганда від «Мірко Сабліч»: «Наша 23-річна м'якість не має аналогів»


Аватар гурту «Мірко Сабліч»

Аватар гурту «Мірко Сабліч»

«Стільки зла, скільки принесла Росія за останні півтора року, не приніс нам за багато десятиліть ніхто. Мені здається, зв'язки зруйновані, назад дороги немає»

«Донбас повстане, повстане Донбас. Почуй нас, Челябінськ, почуй нас, Кавказ. Ні п'яді не матимете нашої землі, валіть в Москву, москалі», – замріяно співає член «Єдиної Росії» Микола Расторгуєв. Ні, політичні погляди лідера «Любе», улюбленої групи Володимира Путіна, не змінилися. Кліп змонтований учасниками українського гурту «Мірко Сабліч».

Групі всього кілька місяців, але кліпи «Мірко Сабліча» відомі сотням тисяч глядачів YouTube. Переробляючи російські та радянські фільми і мультфільми, об'єднуючи їх з новітніми фото- і відеодокументами, учасники «Мірко Сабліча» говорять про злободенне: про війну між Росією і Україною. Головна їхня мета – контрпропаганда.

Лідер групи Мірко Сабліч і його друзі не хочуть виступати на сцені, розповідати про себе, і навіть відмовляються публікувати свої фотографії, бажаючи лишатись напіванонімними. У них уже виникали проблеми з інтернет-цензурою: той самий «Гімн українського Донбасу» був заблокований на YouTube на вимогу групи «Любе», але вдалося його відстояти.

Про музичну відповідь «Мірко Сабліча» на російську пропаганду розповідає учасник групи Євген Татарченко:

– Ми молода команда, група українців, які вирішили у такий спосіб донести деякі ідеї, які вже давно визрівали в суспільстві, ми відчуваємо необхідність їх артикулювати.

– Як би ви визначили жанр «Мірко Сабліча»? Це політичне кабаре, пародія, сатира?

– Ми назвали проект музично-публіцистичним. Ми вважаємо, що за допомогою таких форм (вони, очевидно, багатьом видаються радикальними, але градус у нашій країні піднятий на неймовірно високий рівень після останніх подій окупаційної війни), ми можемо виразно донести основні відчуття, що панують в українському суспільстві.

«Далекобійник, що співає» – споріднений з вами проект? Ви знайомі з Вадимом Дубовським?

– Ми не знайомі, але, безумовно, знаємо про нього. Перш за все, говорячи про цей жанр, мені б хотілося згадати Антіна Мухарського, який є родоначальником такого роду проектів в українському культурному дискурсі. Його образ Ореста Лютого став, по суті, тригером, який ініціював створення нашого проекту «Лютики».

– Ви учасники Майдану? Можливо, серед вас є і учасники АТО?

– Ми абсолютно мирні люди, що живуть у країні, яка веде захист від окупаційної війни, і ми не можемо залишатися байдужими. Нас спонукає відчуття несправедливості, споглядання сліз і горя, принесених в нашу країну окупаційними діями Росії. Але ми самі по собі люди мирні, ми не беремо участь у бойових діях, ми не вміємо стріляти. Наша зброя – це слово.

– Ваші пісні – відповідь на російську пропаганду?

Ми вважаємо наш проект контрпропагандистським. Потреба відповісти в пісенній формі на пропаганду існує в українському суспільстві

– Ми вважаємо наш проект контрпропагандистським. Потреба відповісти в пісенній формі на пропаганду існує в українському суспільстві, і ми це відчуваємо. Ми просто не могли це не робити. Хоча ми самі не є музикантами, автори, які пишуть нам тексти, безумовно, мають певний рівень професіоналізму, але це все робиться, в основному, на колінах.

Формат цього проекту може змінюватися залежно від того, як складуться обставини. Як ви знаєте, один із успішних наших роликів «Гімн українського Донбасу» був заблокований, і це викликало серед певної частини наших учасників бажання «піти в підпілля», посилити тексти і посилити методи донесення цих текстів до слухачів. М'якше крило, до якого і Мірко Сабліч себе відносить, бачить своєю цільовою аудиторією тих громадян України і Росії, які розуміють, до якої безодні тягне нас теперішня російська влада, як екзистенційно посварили два колись близьких за духом і за розумінням життя народи і як довго будуть гоїтися рани цих неймовірних за своєю глибиною і своєю зухвалістю подій 2014 року. Ми люди мирні, серед нас немає учасників Майдану, ми люди абсолютно аполітичні, але коли приходять у твій дім і в тебе крадуть частину території (я кажу про Крим, Донеччину, Луганщину), це просто не може залишати байдужим.

– Ви дивитеся російську телепропаганду?

Перш за все, ми повинні розлучитися зі стереотипом, що інтернет і свобода слова стали панацеєю від зомбування і пропаганди

– Звичайно. Перш за все, ми повинні розлучитися зі стереотипом, що інтернет і свобода слова стали панацеєю від зомбування і пропаганди. У 21-му столітті пропаганду можна робити дуже майстерно, тонко і тотально. Я вважаю, що російські канали показують неймовірний рівень пропаганди, дуже скоординованої, дуже прорахованої. У мене немає універсальних відповідей на цю телепропаганду.

– Одна з відповідей – ухвалений зараз закон про заборону російських серіалів і фільмів в Україні. Схвалюєте?

Наша 23-річна м'якість у кримському і в східноукраїнському питанні, рівень толерантності стосовно російської мови не має аналогів

– Я не є фахівцем у цій сфері, але за відчуттями – м'яч на українській стороні. Все, що відбувається на українській території, наша 23-річна м'якість у кримському і в східноукраїнському питанні, рівень толерантності, продемонстрований українською державою та громадянами стосовно російської мови, російської культури, не має аналогів. 23 роки в Криму було всього три чи чотири українські школи, і то проформа, в основному. Тобто виходить, що в свій будинок ти запрошуєш і створюєш ідеальні умови для гостей, які потім ними користуються. Ви самі бачите результати такої політики. Реакція українського політикуму може здатися надмірно різкою для російського ліберального суспільства. Але саме російське ліберальне суспільство не може не дивувати своєю страусиною позицією стосовно окупаційної війні в Україні і тисяч жертв.

Україна не знала крові, за всі ці 23 роки у нас не пролилося жодної краплі крові, у нас не було внутрішніх конфліктів, українці не брали участі у зовнішніх конфліктах, якщо не вважати миротворчі місії під егідою ООН. Російське суспільство вже мало щеплення на кров. Ми не були щеплені до крові, на щастя чи на жаль. І ми бачимо калік, покалічені долі, сльози матерів – і це не метафори, це реальне життя.

Вони виростили не одне покоління розумних, критичних і самостійно мислячих людей, а зараз просто дивно, наскільки мовчазна їхня позиція щодо грабунку їхньою державою нашої держави

Цей біль повинен резонувати, він знаходить відповідь серед українського суспільства. Але дивує, наскільки мовчазно-оппортуністсько себе поводять ікони російського лібералізму, я говорю про такі величини, як Тетяна Толстая чи Авдотья Смирнова, які просто воліють мовчати. Вони виростили в «Школі лихослів'я» не одне покоління розумних, критичних і самостійно мислячих людей, а зараз просто дивно, наскільки мовчазна їхня позиція щодо грабунку їхньою державою нашої держави.

– Ви працюєте з готовим матеріалом для кліпів, з радянськими фільмами, з мультфільмами, навіть з виступами групи «Любе». Чому ви обрали такий формат – кліше радянської та російської масової культури?

– Ми всі виросли на цій культурі, якщо ми називаємо це культурою. І штампи закарбувались у свідомість українських громадян: не одне десятиліття, не одне покоління виросло на радянській, а потім на пострадянській попсі. Ідеологеми, які існують у нас, повинні руйнуватися тими ж методами, посил має бути сформульований технікою, яка зрозуміла слухачеві. Ми не ставимо новизну, авторство, креативність на перший план, наш проект все-таки музично-публіцистичний, і музика – це лише форма.

– Ви працюєте тільки в інтернеті чи готові виступати і на естраді?

– Ні, ми є камерним проектом, живемо в різних частинах України, комунікацію ведемо, в основному, за допомогою електронного зв'язку, зустрічаємося рідко і не є публічними людьми.

– Чому ваше відео було заблоковане на YouTube?

– Пісня «Гімн українського Донбасу» зроблена за мотивом відомої пісні «Любе» «Комбат батяня». Правовласники подали заявку на блокування. Ми зробили відеоряд у такій формі, яка зображує соліста групи «Любе», котрий співає цей текст. Така провокаційна форма, очевидно, підштовхнула правовласників до блокування каналу.

Думки розділилися серед учасників нашої формації, різкіші люди хочуть іти наперекір і пожертвувати каналом, але донести меседж цієї пісні та інших пісень, забути про бар'єри. У нас є кілька дотепних напівфабрикатів, які лежать на полиці, і та частина групи хоче їх реалізувати, забувши про бар'єри. Мірко Сабліч дотримується поміркованіших поглядів. Поки ми проковтнули цей удар, але подальша така дія від цього чи якогось іншого правовласника, напевно, буде означати відхід у бік жертвування каналом і вихід у більш мережевий формат поширення наших відео просто через слухачів.

– Ви вибрали групу «Любе», тому що це улюблена група Володимира Путіна?

– Ні, це збіг. Справа в тому, що текст і мелодія пісні «Комбат батяня» дуже точно лягає на текст, який ми написали. Тут творче, а не ідеологічне пояснення.

– А Михайло Пореченков, герой іншого вашого кліпу?

Як можна приїхати в Україну, де тисячі і мільйони шанувальників, і стріляти на камери по людях у чужій країні? Просто не вистачає слів, щоб сформулювати адекватну реакцію

– Це просто не вкладається в голові. Як можна приїхати в Україну, де тисячі і мільйони шанувальників, і стріляти на камери по людях у чужій країні? Просто не вистачає слів, щоб сформулювати адекватну реакцію. Але ми постаралися, автори вдало склали всі кубики в цьому ролику, і він вийшов вдалим, дуже м'яким. Саме такий формат, яким українці привітали Пореченкова з днем народження, і повинен бути основним форматом «Мірко Сабліча», як на мене.

– Що, на Ваш погляд, відбувається з російським суспільством? Багато хто говорить, що люди божеволіють через пропаганду, і це свого роду колективне божевілля. Погоджуєтеся з таким визначенням?

– Я глибоко переконаний, що українці розуміють стан росіян дуже тонко і дуже глибоко. Ми довгі роки належали до одного культурного і політичного об'єднання, упродовж багатьох століть українці становили основну частину Російської імперії в усіх відношеннях. Тому українці як ніхто розуміють стан російського суспільства. І відповідь українців буде тонкою. Настільки тонко не могли виписати свою відповідь грузини, які завжди залишалися «чужими». Українці ж завжди росіянам, як свої, – до недавнього часу, принаймні. «Своячність» дозволяє українцям бачити проблеми в російському суспільстві на 99,9 відсотків дуже тонко і глибоко.

– І який висновок про стан російського суспільства Ви робите?

– Не хочеться повертатися до кліше, що деякий час можна ошукувати якусь кількість людей, але не можна ошукувати всіх довго. Неможливе в 21-му столітті таке масове затьмарення. Так швидко змінилися люди в Російській Федерації за такий короткий проміжок часу, і та істерія, яка ллється на них кожного дня з центральних засобів масової інформації, яка штучно підігрівається людьми, які колись відносили себе до ліберальної або, принаймні, мислячої частини суспільства, як жваво і з якою завзятістю воно скочується до тваринних, ницих інстинктів ненависті – просто диву даєшся.

Мене це питання цікавить, звичайно, але мене насамперед цікавить те, що відбувається з моєю країною, адже ми є жертвами цієї політики, цієї агресивної манії війни світів.

– Ви говорили в минулому часі, що Росія і Україна належали до одного об'єднання. Це об'єднання розірване назавжди, більше його не буде?

– Зараз є ініціатива в українському суспільстві створити українську версію російської мови. Мені здається це дуже симптоматичною пропозицією, вона говорить про те, що російськомовні українці, які стали раптом «жидобандерівцями», які не ідентифікували себе з українським націоналізмом, раптом відчули бажання захистити свою країну.

Ми бачимо тонкий прошарок серед російського ліберального суспільства, яке подає нам руку, передусім, не допомоги, а прощення, тому що, насамперед, треба говорити про прощення. Стільки зла, скільки принесла Російська Федерація в Україні за останні півтора року, не приніс нам за багато десятиліть ніхто. Мені здається, що зв'язки зруйновані, назад дороги немає. Я бачу сльози матерів, і це не метафора – це страшно. Страшно бачити, як ховають молодих людей, які загинули, захищаючи свою країну від кого, через що? Через амбіції глобальної війни світів. І ми стали жертвою. Це ціна амбіцій? Я не культуролог, мені важко робити узагальнення, але, на мою суб'єктивну думку, точка неповернення пройдена.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG