Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 05:05

Поклик коренів і війна повертають чехів України на прабатьківщину


Фото з флешмобу на Карловому мосту. Прага, листопад 2014 року. (Автор фото: Штефан Берец)

Фото з флешмобу на Карловому мосту. Прага, листопад 2014 року. (Автор фото: Штефан Берец)

«Я не хочу в СРСР і не хочу Путіна. Українці не хочуть бути кріпаками Путіна. Ми підтримуємо дорогу до Європи для України»

Вже місяць як до Чехії була репатрійована майже сотня етнічних чехів України переважно з південно-східних областей. Всі вони ще живить в готелі в містечку Червена-над-Влтавою на південь від Праги. Історія чехів у тій частині України веде коріння від середини 19-го століття, коли російський цар Олександр Другий запрошував представників слов’янських народів Центральної Європи та Балкан заселити терени Північного Причорномор’я, відвойовані колись в Османської імперії. Про причини від’їзду, сподівання на новому місці і думки про сучасну Україну та її майбутнє – у розповідях Радіо Свобода.


Олег Пиркл, 43 роки, Донецьк

Жив за 5 кілометрів від Донецького аеропорту в селищі Гладківка. Інженер, працював у комп’ютерній фірмі. Батько чех, мама – українка. Дід-чех, родом із Вінниччини, був репресований радянської владою.

«На Донбасі зараз погано з роботою. Незрозуміло, що буде далі. На Донбасі жити важко, в решті України – теж непросто. Причина репатріації – війна і економічний мотив. Було страшно. І хвилююся за матір, яка залишилася в Донецьку.

Від’їжджати було дуже важко. Але жити під постійними обстрілами, постійними розбірками в тій «ДНР» теж не солодко. Плюс пропускні пункти і потреба мати перепустки. Люди, які залишилися під «ДНР», вже не думають про політику: одне бажання в них – аби мир був і щоб не стріляли.

Тут треба починати буде з нуля, хоча і в Україні теж треба було б після війни фактично все з нуля починати. Наразі Чехія подобається і по характеру я так трохи на чеха схожий. Батько мій чеську знав, але не говорив з нами. В СРСР бути «якимсь не таким» в національному плані – це не віталося.

Україна, звичайно біднішає, коли виїздять люди. Тим більше, що їдуть не найгірші, не бомжі й не алкоголіки. Європа всіх не прийме, треба в Україні життя привабливим робити. На Донбасі про Європу і НАТО все ще старі уявлення. Я за євроінтеграцію України, але треба чесно сказати, що процес цей швидким не буде. Треба промисловість піднімати в Україні – тоді це буде євроінтеграція не на словах. Щоб ми в Європі не були «попрошайками», адже Україна – багата країна».

Юрій і Наталія Шевчуки, Одеса

Дизайнер і художниця з Одеси. Мають дворічну доньку, Юрію – 30 років. Його дід воював за чеську армію під час Другої світової війни. Після війни родина оселилася в Одесі.


Наталія: «Все було стабільно у нас, допоки курс долара не почав падати і фактично всі заробітки йшли вже на житло та харчі. На збір у нас було три тижні».

Юрій: «Ми їхали машиною. І коли на кордоні мене запитали, куди їду, я відповів: їду додому». Бо в Україні я – чех, а тут – українець! В мене довге родовідне дерево і я пишаюсь своїм чеським корінням. Чеську мову вже теж наполовину розумію.

Щодо причин від’їзду, то також напруга зіграла свої роль, бо у нас в Одесі постійні вибухи і якийсь неспокій. Часом було відчуття, що якийсь повний «капєц» настав».

Наталія: «Що тут за місяць вже вразило, так це те, що немає сміття, звернула увагу, як грамотно люди паркують свої машини і взагалі культурно ведуть себе за кермом. В Україні трохи ще брак культури, але, з іншого боку, Львів за останній рік вже став зовсім європейським містом. Значить, можемо ж! Тим більше, що волонтери зараз активно міняють ситуацію в Україні на краще. Одеса – теж європейське місто, адже у нас завжди усього було трохи більше, аніж в інших».

Юрій: «У нас немає ілюзій, не чекаємо, що нам тут на блюдечку все піднесуть. Шкода, що в Україні діється так. Думаю, що на конфлікті хтось гріє руки і з одного, й з іншого боку.

Тут теж легко не буде, але ж не до Китаю приїхали ми. І мова подібна, і менталітет в чомусь схожий. Зараз і в Європі ситуація непроста економічно, але як чехи ми все ж таки вдома».

Вадим Гноілек, 26 років, Донецька область

Старший лейтенант міліції, жив і працював в Дзержинську Донецької області, що в 20 кілометрах від Горлівки.

«Вирішили їхати, бо ситуація вкрай напружена. Як тільки в Дзержинську встановилась «ДНР», то дружина з дітьми виїхали і жили у родичів у різних місцях України. Тобто були фактично блукачами, шукаючи притулку. Було якесь відчуття постійного страху і неспокою.

Я майже чотири місяці жив під «ДНР», поки прийшли Збройні сили України. Правильно зробили, що ще на початкових етапах забрали з нашого відділку міліції у Дзержинську зброю. Тому ми стали нецікавими для «ДНР». Але виконували свій обов’язок як могли, бо злочинність різко підскочила, зокрема крадіжки. Тому підтримували порядок як могли, а зброєю нашою були ручка і блокнот.

Крок із від’їздом важкий, бо маємо трьох малих дітей. Не хочу кривити душею, але від’їздили з почуттям жалю, бо залишали друзів, приятелів, квартиру… Але мусили їхати. Я ж, зрештою, приїхав на історичну Батьківщину своїх пращурів. Я в душі – чех, тут я в своїй тарілці. Мій батько чех, дід і баба були чехами і жили в чеській колонії в Україні. Мені неважко було підтвердити чеське коріння.

Хотів би тут піти в поліцію працювати, але наразі ще не знаю ні мови, ні законів. Тому готовий на будь-яку працю, аби забезпечити сім’ю. Не хочу, щоб чехи думали, що ми приїхали їсти й займатися неробством. Українці – а я наполовину українець – працелюбні і готові «вкалувати».

Дмитро і Людмила Кодитек, Запорізька область

Жили в Новогородківці Мелітопольського району Запорізької області. Це давня чеська колонія, раніше офіційно називалась Чехоград. Дмитро працював в сільському господарстві, Людмила – працівником соціальних служб.

Людмила: «Перша причина – все ж поклик крові, повернення до чеського коріння. Друга – війна від нас в двох сотнях кілометрів . Страшно й за себе, і за сина. Маріуполь від нас в 150 кілометрах. У нас навіть самооборону створили. Було якесь відчуття, що сепаратисти все ближче й ближче до нас підбираються. Ну, і блокпости і постійні перевірки додавали до атмосфери неспокою. Також, звичайно, є бажання спробувати чогось нового. Ну, і економічний момент теж присутній в нашому рішенні. Але тут дивимось новини й дуже переживаємо, як там в Україні».

Дмитро: «Комунізм не дозволяв культивувати свою мову й культуру. Тільки в незалежній Україні стало можливим вивчати чеську мову. До мене бабця моя чеською говорила, але комуністи нас піджимали в національному плані, звичайно. У нас в Чехограді десь тисячу мешканців і переважно – це чехи. Старше покоління між собою чеською й досі говорить. Звичайно, наша Батьківщина – Україна, але було також і бажання повернутися на історичну Батьківщину».

Людмила: «В Чехії до цього ми не були. Вражає те, що у Європі люди посміхаються. Ну, і чистота теж впадає в око. Ми автобусом їхали з іншими чехами і я звернула увагу, що на чеських дорогах ям немає… Я за те, щоб Україна була в ЄС і НАТО. Митний союз з Росією – це кабала для України».

Валентина Фендик, 64 роки, Одеса

Нині на пенсії, працювала економістом на заводі в Одесі, була активістом організації «Чеська родина», яка об’єднувала чехів Одещини.

«Моє дівоче прізвище – Мазурек, або як чехи кажуть «Мазуркова». Я завжди знала про своє чеське коріння, тому я свідома чешка. Ми в Одесі на чеське «Ваноце» (Різдво) завжди збиралися 25 грудня і святкували. Хоча я мамою хрещена як православна, але дід у мене – чеським католиком був. Чеську мову змогла лише вивчати після сорока років, коли Україна стала незалежною, а до цього не можна було.

Батько мій був танкістом під час війни і Прагу звільняв. В нього тут кохання було з чешкою, але він не міг тоді залишитися, бо боявся Сталіна і за рідних боявся. Мій батько тиснув руку президенту Едварду Бенешу, а я в Одесі – Вацлаву Клаусу, а в Києві – Мілошу Земану. Тобто, наша родина вже тричі тиснула руки чеським президентам!

Причин виїзду пара. Це і повернення на історичну Батьківщину, але також і те, що «брат» російський з’явився на нашому ганку. Жахливі емоції з цього приводу, адже ми ніколи не могли собі уявити, що Росія нападе на Україну. Всі ці слова про утиск російської мови в Україні – повна брехня! В Одесі є певні люди, які ходять і чутки поширюють, що Путін, мовляв, ось-ось прийде. Це деморалізує людей і за цю пропаганду напевно хтось платить.

Я не хочу в СРСР і не хочу Путіна. Українці не хочуть бути кріпаками Путіна. Ми підтримуємо дорогу до Європи для України. Адже ж видно, що в Європі до життя у людей інше ставлення, і до цінностей також. Питання не лише в економічному рівні, а ширша тут тема: ставлення до людей, стосунки поміж людьми, чистота, загальний культурний рівень.

В Україні люди дуже хороші, але треба чиновникам більше культурою займатися, а то дориваються до годівниці і тільки про себе думають. Важко тим людям, які хочуть змінити Україну на краще».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG