Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 05:16

«Ми були репортажним реквізитом» – полонений про знущання російського журналіста


Кореспондент телеканалу «Звезда» Андрій Луньов

Кореспондент телеканалу «Звезда» Андрій Луньов

«Один з командирів пропонував: давай, кого-небудь пристрель, хто кого застрелить, того ми і відпустимо. А Луньов з камерою стояв, знімав і гиготів»

Російський телеканал «Звезда» щодня повідомляє про стан здоров'я свого кореспондента Андрія Луньова, що підірвався на міні на Донбасі. Луньов був оперативно перевезений до Ростова-на-Дону, міністр оборони Сергій Шойгу спрямував з Москви нейрохірургів для проведення операції. Лідер «ДНР» Захарченко побажав одужання Луньову: «Він гідна людина, я його дуже поважаю». Але в створений «Зіркою» та іншими російськими ЗМІ образ репортера-героя повірили не всі.

У серпні минулого року викладач з Краматорська, кандидат наук Сергій Гаков і двоє його товаришів були захоплені бойовиками «ДНР». Побачивши на телеекрані фотографію Андрія Луньова, Гаков зрозумів, що заради цієї людини влаштовувалося знущальне інсценування обміну полоненими.

Свою історію Сергій Гаков розповів Радіо Свобода.

Наше місто не було захоплене, воно було залишене, здане владою. Міська влада, спецслужби, правоохоронні органи просто самоусунулися

– Я краматорчанин, українець. 12 квітня минулого року наше місто опинилося під окупацією. У березні я повернувся з Західної України, де дочка моя була на лікуванні, і, знаєте, повернувся до іншого Донбасу, в абсолютно агресивне середовище. Був інформаційний колапс, який поступово наповнювався ненавистю. Наше місто не було захоплене, воно було залишене, здане владою. Міська влада, спецслужби, правоохоронні органи просто самоусунулися. В основному, тільки тому рух «ДНР» в Краматорську бодай якийсь розвиток отримав. Нова влада спочатку намагалися відсторонити всі міські служби, але їм нічого не вдалося. Система припинила працювати. У травні вони стали називати себе тимчасовим керівництвом, при цьому, всі функції покладали на людей, які були на місцях. Хто з цим не хотів миритися, той ішов у відпустки, не відвідував робочі місця, по-різному йшли від співпраці. Міліція ходила з георгіївськими стрічками, але не брала участі.

Сергій Гаков

Сергій Гаков

– І Ви вже тоді почали допомагати українській армії. Це не було небезпечно?

Медикаменти я купував в різних аптеках, взуття для хлопців з аеродрому купував по одній парі на різних торгових точках

– У Краматорську практично нікого з активних людей не чіпали. У мене на сходовому майданчику певний час підозрілі особи чергували – це вже було в червні. Ми досить приховано себе поводили, не показували, що займаємося допомогою армії. Медикаменти я купував в різних аптеках, взуття для хлопців з аеродрому купував по одній парі на різних торгових точках. Купували те, що необхідно було в той момент, коли вони були заблоковані, – продукти, медикаменти, одяг, тому що у хлопців берці розвалювалися, а через те, що у нас дуже дощило, розповзалися майки, футболки. Ось такі речі ми купували в тій кількості, яку могли дозволити наші фінанси. Адже ми всі люди небагаті. Звичайно, ми, волонтери, кооперувалися, як могли, це були маленькі потічки, які текли з різних сторін постійно.

– Навіть під час окупації були канали передачі допомоги українській армії?

– Люди, які не могли з цим миритися, робили це на свій страх і ризик. Багато хто за це постраждав, бо не було жодної підтримки, жодного сполучення між нами. Були такі випадки, коли один з волонтерів привіз, другий того ж дня привозить, його приймають озброєні люди, ця людина зникає, і досі її шукають. У червні і липні територія, що перебувала під контролем «ДНР», зменшувалася з кожним днем все швидше. А в серпні я був уже в полоні, тому те, що відбувалося у театрі військових дій, знав тільки з новин.

– Як Ви потрапили в полон?

– Наприкінці липня 25-а десантна бригада нарвалася на російські танки в Шахтарську і була просто знищена. Хлопці, рух яких зупинився під Шахтарськом, гостро потребували питної води, амуніції. Медикаменти я зібрав, у нас був підприємець, який постачав фільтровану воду. Були каски, їжа, медикаменти, обладнання, універсальні мобільні батареї. Нас було троє, ми їхали на двох машинах. Я з напарником був, а ззаду йшла машина з великою цистерною води. Ми звернули з Нікішина в бік Тореза, тоді наші хлопці стояли біля села Контарне. Ми хотіли проїхати туди путівцями й нарвалися на засідку, яка була влаштована для військових.

– Як до Вас ставилися?

СБУ вдалося домовитися, щоб додали двох військових. Вони додали одного серйозно пораненого, а другого дуже молодого хлопця до нас, тобто нас міняли чотирьох на одного. Це дуже велика удача була

– Спочатку дуже погано. Першого ж дня вони визначили, що нас можна вигідно поміняти. Вони думали, що ми підприємці, тому що у нас була вода в 20-літрових офісних пляшках для кулерів, і в мене були рахунки на харчову продукцію. Ціна нашого обміну була невисока, нас міняли двох на одного. Після цього СБУ вдалося домовитися, щоб додали двох військових. Вони додали одного серйозно пораненого, а другого дуже молодого хлопця до нас, тобто нас міняли чотирьох на одного. Це дуже велика удача була.

– І де Вас тримали?

Підозрюю, що це було бомбосховище недороблене: великі бетонні ніші, три на чотири метри, які перегородили залізними дверима, без вентиляції, без вікон

– Я пробув 22 дні у полоні в Сніжному. 4 серпня ми туди потрапили, і 26-го ввечері провели обмін. Спочатку тримали нас у підвалах міського військкомату, підозрюю, що це було бомбосховище недороблене: великі бетонні ніші, три на чотири метри, які перегородили залізними дверима, без вентиляції, без вікон, без нічого. Там було кілька кліток, в яких тримали людей. Абсолютно різний контингент. Там були і місцеві цивільні, і колишні чиновники, у деяких вимагали гроші, були українські військові, були «ополченці», збірна солянка.

– Вас били?

– Так, першого дня досить активно. Потім просто було безглуздо це робити, тому що єдиною умовою обміну було, як я потім дізнався, що з нами нічого не станеться. Але у мене був, як би це м'якше сказати, нетоварний вигляд для обміну досить тривалий час.

– Чому була така умова?

З боку української влади люди утримувалися в дуже пристойних умовах. Моя дружина займалася моїм обміном, розмовляла з терористами, і вона мені розповіла, що була умова, що з нами будуть добре поводитися

– Тому що з боку української влади люди утримувалися в дуже пристойних умовах. Моя дружина займалася моїм обміном, розмовляла з терористами, і вона мені розповіла, що була умова, що з нами будуть добре поводитися. Їм обіцяли, що нас годують добре, що ми прекрасно себе почуваємо. Мені вдалося поговорити з дружиною по телефону перший раз, коли їй потрібно було підтвердити, що я живий, дали поговорити секунд 30 з нею. Коли вона спробувала дізнатися, чи я це, вони дуже перелякалися, думали, що це пароль. Якось вийшло не дуже добре.

– Як відбувалася інсценізація обміну і коли з'явився Андрій Луньов?

– 18 серпня нас перевели до Сніжнянський ІТТ. Тоді активні бойові дії на Савур-Могилі закінчилися, було велике відведення 30-ї бригади. У Савур-Могилі багато потрапило в полон з цієї бригади, вони не могли розмістити людей, бо нас було в приміщенні три на чотири метри 14 осіб. Тобто менше, ніж один квадратний метр на людину. При цьому в туалет ми ходили там же, в пляшки, в банки якісь. Нас випускали не більш, ніж хвилин на п'ять на вулицю в туалет. Потім нас перевели до ІТТ.

Через кілька хвилин під'їхав Андрій Луньов. Коли він почав під'їжджати, нам наказали опустити голови і не визирати з машини, щоб ми не бачили, в чому він і як приїхав

Наступного дня прийшла людина, яка мені дала з дружиною поговорити і сказала: все, хлопці, вам пощастило, ви їдете на обмін, готуйтеся. До нас ще привели двох військових, яких ми прекрасно знали, тому що разом перебували в одній камері. Говорили, що все, ви вже вдома. Всі були натхнені. Після цього нас завантажили в мікроавтобус і постійно повторювали, що якщо щось зірветься – це буде проблема української сторони. Проїхали до виїзду з Тореза, кілометрів 15, я знаю карту бойових дій, вона не сильно змінилася, і зрозумів, що там просто обмін не міг відбутися, нас кудись не туди везуть. Загорнули в розвилку в бік посадки, через кілька хвилин під'їхав Андрій Луньов. Коли він почав під'їжджати, нам наказали опустити голови і не визирати з машини, щоб ми не бачили, в чому він і як приїхав. Я краєм ока побачив, що виходить людина в камуфляжі, в кашкеті циліндричному з козирком теж камуфляжному. Він їм сказав: «Я зараз приєднуюсь, і ми почнемо зйомку, але ви їх підготуйте». Їхній головний, по-моєму, прізвисько 017, почав проводити роз'яснювальну бесіду. Інші грали зброєю, затворами клацали, був психологічний такий тиск, що ми повинні все правильно говорити, в будь-якому випадку нас, цивільних, зараз прикінчать, тому що ми не цікаві нікому, а в української сторони починає зриватися обмін. Але поки репортаж буде зніматися, ми повинні себе добре вести, і тоді, можливо, якщо обмін відбудеться, ми підемо додому живими і цілими. То виводили, то не виводили, на коліна хотіли ставити, моральний тиск.

Андрій Луньов

Андрій Луньов

Потім заглянув до нас цей репортер. Він був абсолютно безглуздо одягнений. Я точно не пам'ятаю, який у нього був годинник, але мій товариш – майстер-годинникар, він визначив, що годинник дорогий. Футболка у нього була тієї ж марки. Був він у шортах, довгих таких бриджах, в шльопанцях і в різних шкарпетках. Я відразу запам'ятав окуляри в роговій оправі. На репортера він був не схожий, якийсь цивільний чоловік, який наспіх переодягнувся, скинув кітель, надягнув шорти і пішов до нас. При цьому, вони постійно говорили голосно, нарочито, що з української сторони зривається обмін, нічого не буде. Хоча потім, як мені розповіла моя дружина, вони самі скасували цей обмін: зв'язалися з представниками СБУ і сказали, що обміну не буде з якихось надуманих причин.

Вивели військових, Луньов сказав, що цивільні його не цікавлять. Була підготовча бесіда з солдатами, що вони зараз подзвонять своїм близьким і розкажуть на камеру, що обмін зірвався з вини українців, і що родичі повинні звернутися до президента і говорити, що ви не підтримуєте українських військових, нікому вони не потрібні

Нас використовували як репортажний реквізит, героїв якогось постановочного циклу. Вивели військових, Луньов сказав, що цивільні його не цікавлять. Була підготовча бесіда з солдатами, що вони зараз подзвонять своїм близьким і розкажуть на камеру, що обмін зірвався з вини українців, і що родичі повинні звернутися до президента, в СБУ, до всіх можливих інстанцій і говорити, що ви не підтримуєте українських військових, нікому вони не потрібні, вони просто м'ясо і подібні речі.

Луньов сказав: мені потрібно, щоб ти говорив чітко і ясно на камеру. Коли йшла розмова не в той степ, він обривав, знову пояснював, що потрібно говорити

Потім він дав подзвонити. Спочатку зателефонував молодий спецназівець, 19-річний хлопець Максим, він досить сумбурно, дуже нервово з мамою говорив. Зупинили. Луньов ще раз сказав: мені потрібно, щоб ти говорив чітко і ясно на камеру. Коли йшла розмова не в той степ, він обривав, знову пояснював, що потрібно говорити. Потім дали другому поговорити, він житель Житомира, він досить швидко говорив зі своєю дружиною. Їм було незрозуміло це все, постійно обривали його – «досить, ніхто не розуміє твою телячу мову, це мені нецікаво». Він намагався російською, але видно, дружина не могла перебудуватися. Велике було потрясіння для бійців, вони впали духом.

Один з командирів пропонував: давай, кого-небудь пристрель, хто кого застрелить, того ми і відпустимо. А Луньов з камерою стояв, знімав і гиготів

Після цього, коли нас назад везли, солдатам сказали: це через цих двох зірвався обмін, це цивільні укропські зрадники, нікому не потрібне м'ясо, пристреліть їх. У командира був пістолет ПМ на браслеті: «Візьми, пристрель, я тобі тортик куплю. Один, двоє, нам все одно, скільки їх буде, чим менше, тим краще». Вони і мені пропонували. Один з командирів, коли нас взяли, пропонував: давай, кого-небудь пристрель, хто кого застрелить, того ми і відпустимо. Давав в руки якусь зброю. Ми на це не пішли, і солдати на це не пішли. А Луньов з камерою стояв, знімав і гиготів. Зовсім було страшне видовище.

Я це запам'ятав на все життя, як з беззбройними поводяться люди озброєні і безпринципні. Нас відвезли назад, підганяючи автоматами, завели в камери. Потім був великий знімальний вечір. Вони поранених знімали. У нас був хлопець, поранений в ногу, вони примушували його вийти, розповісти. Працювали активно з іншими, але тільки з молодими. Я помітив, що їх цікавили 20-річні хлопці, або поранені, або пригнічені, яких попередньо опрацьовували і потім знімали.

– А що їх примушували говорити?

Найголовніше, що і цього солдата, і другого, якого міняли, сильно побили днів за п'ять до обміну. Він був поранений, а його ще побили

– Що їх кинули, те, що вони не хочуть воювати, що вони підтримують народ Донбасу. Підводили до того, щоб вони сказали ті речі, після яких боялися б за свою свободу, повернувшись після обміну. Найголовніше, що і цього солдата, і другого, якого міняли, сильно побили днів за п'ять до обміну. Він був поранений, а його ще побили. У них не було віри, що їх не будуть кримінально переслідувати як зрадників. Вони інтерв'ю давали, з ними постійно працювали на те, що вас все одно заберуть в СБУ, залишайтеся, переходьте на наш бік. Тобто батіг і пряник, батіг і пряник, і так день у день.

– А Вас не змушували давати інтерв'ю? Вони визнали, що Ви їм нецікаві?

– Ми були нецікаві. Але крупним планом нас знімали, заходили: посміхнись, подивися, зараз тебе покажуть на телеканалі «Звезда». Саме тоді я зрозумів, що це телеканал «Звезда». Я потім намагався розшукати відеоролики, які назнімала «Звезда» за цей час, і на жодному Луньова не було. Він знімав завжди любительською камерою, без мікрофона.

– Скільки разів він у вас з'являвся у в'язниці?

Хлопці розповідали, що він постійно у в'язниці робив репортажі з допитів

– Я його не бачив, але голос чув ще один раз. Хлопці розповідали, що він постійно у в'язниці робив репортажі з допитів. Ці зі зброєю для нього позували, він їх знімав, вони передавали привіти родичам, а він відсилав. «Привіт моїй родині. Ти відішлеш?» – «Добре, я відішлю». Вони ще довго обговорювали – в масці вони будуть, без маски. Потім головний говорить: а чого мені боятися, я на твоїх роликах постійно, тому я не боюся.

– Багато хто вважає, що, якби не було пропаганди російських телеканалів, то ніякої б війни на Донбасі не було. Погоджуєтеся?

На журналіста Луньов тоді не був схожий. На той момент я думав, що він один з їхніх же товаришів, який просто вміє користуватися камерою

– Я погоджуся, але не можу назвати це пропагандою. Пропаганда в класичному сенсі інша. Бо тут відверта брехня знімається – це постановочні ролики, відеоряд, який просто змушує ненавидіти, це не журналістика. На журналіста Луньов тоді не був схожий. Зараз, коли він з камерою і більш-менш офіційно акредитований, можливо, він і за документами проходить журналістом, але на той момент я думав, що він один з їхніх же товаришів, який просто вміє користуватися камерою.

– Він же ж сам з Донбасу, він не приїхав з Росії.

Сподіваюся, що на нього за якою статтею заведуть кримінальну справу. Я не хочу бачити його на нашій землі, тому що він дуже багато горя приніс тим сім'ям, яким змушував дзвонити

– Коли мені сказали, що він дончанин, я був дуже здивований. Сподіваюся, що на нього, не знаю, за якою статтею, заведуть кримінальну справу. Я не хочу бачити його на нашій землі, тому що він дуже багато горя приніс тим сім'ям, яким змушував дзвонити. Не знаю, чи брав участь він в побитті солдатів, але думаю, що був присутній при цьому. Принаймні, пособництво і покривання цих всіх справ. Плюс він працює на ворога однозначно. Навіть не на того конкретного ворога, а на внутрішнього ворога нелюдського, який у кожному з нас, і цей ворог виходить завдяки таким роликам.

Оригінал матеріалу на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG