Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 00:56

Врятувало те, що географію блока добре знали – дослідник чорнобильського саркофага


Фото надане Олександром Купним

Фото надане Олександром Купним

«Мені завжди хотілось туди зазирнути – ну як же, ось воно, тут, поруч, за стінкою!»

Київ – Він – один з небагатьох, хто знає, як виглядає зсередини після аварії 4-й блок Чорнобильської АЕС. Олександр Купний прийшов на станцію після аварії дозиметристом на третій блок, який тоді, у 1988-му, ще генерував електроенергію. Проте, працюючи «через стінку» зі страшним і загадковим об'єктом, Купний не міг не задовольнити свій інтерес, і так став «космонавтом» саркофага. Після аварії під «Укриттям» не раз працювали люди, але дуже мало хто з них знімав на професійний фотоапарат. Про дивні, небезпечні і, водночас, захоплюючі речі, які ховають від людства бетонні стіни саркофагу, в інтерв’ю дослідника для Радіо Свобода.

– Я працював на третьому блоці в оперативному персоналі, тобто це поруч, за стіночкою з четвертим блоком. І мені завжди хотілось туди зазирнути – ну як же, ось воно, тут, поруч! Те, що сталось, це ж жах, ось тут, за стінкою! Ну як же не зазирнути?

І десь за півроку вдалось мені з товаришем піти – йому потрібен був напарник. Займались фотозйомкою, правда, тоді були плівкові фотоапарати, касети доводилось носити в свинцевих контейнерах, тому що вони засвічувались, і фотоапарати теж обгортали тоненькою свинцевою фольгою про всяк випадок.​

Олександр Купний біля входу в центарльний зал реакторного відділення, 1989 рік

Олександр Купний біля входу в центарльний зал реакторного відділення, 1989 рік

​Ось тоді я вперше туди потрапив. Враження – не страшно, не жахливо, а… цікаво, таємничо і хочеться іще сходити. Потім я почав порівнювати це з походами спелеологів, місцями дуже навіть схоже: іноді доводиться або рачки, або на пузі пролазити – прямо, як в печерах. І, як в печері, світло мінімальне, те, що з собою взяв.

– А як техніка реагувала?

– До речі, з ліхтарями був випадок. Усі, хто туди ходив з кінця 86-го і в усі подальші роки, регулярно це з кимось ставалось. Справа в тому, що акумулятори в жорстких радіаційних променях дуже швидко сідають, вичерпують свій робочий ресурс. А коли цей момент настає, можна вже не заряджати – тобто, навіть якщо акумулятор зарядити, він дуже швидко сяде. І, при чому, сяде непомітно: от він горів-горів, потім раз – і нема. Ми ходили в паророзподільчий коридор, а він залитий (бетоном – ред.) майже під стелю, тобто там лише навкарачки можна… Ми з Сергієм Кошелєвим ходили. Він поповз вглиб приміщення, а я залишився його чекати з ліхтариком. Він назад повертається, і за законом підлості у обох ліхтарі сідають. І таке тьмяне-тьмяне жовте… одна лампочка, спіралька одна…

Фото надане Олександром Купним

Фото надане Олександром Купним

Коли ліхтарик вимикаєш, посидиш трохи в темноті, потім його вмикаєш, він на якийсь момент – раз! Отак і вилізли

Врятувало те, що географію блока добре знали. Я по третьому блоку знав, а четвертий – це дзеркальне відображення третього. Тому, коли ліхтарик вимикаєш, посидиш трохи в темноті, потім його вмикаєш, він на якийсь момент – раз! Отак і вилізли.

– Яка ж там географія, якщо завал?

– Розвал у нас на 35-й відмітці і вище, а паророзподільчі коридори – це, якщо пам’ять не зраджує, шоста відмітка. Тобто все, що нижче за 24-у відмітку, там приміщення всі цілі, вони лише зелиті бетоном – не всі, але багато.

– Якісь цікаві ефекти спостерігали там?

– Пультова центрального залу відгороджена від самого центрального залу шістьма чи сімома блоками освинцьованого скла. Тобто під час перегрузочних робіт, коли реактор не потужностях і йде перевантаження палива, оператори сидять в пультовій і звідти «рулять» процесом. Коли після аварії намагались зазирнути в централньний зал, ці склоблоки розбили, і вони грудою внизу лежать. А скло з жовто-зеленим відтінком, бо там дуже багато свинцю.

Він так ногою її поворушив… Я такої краси, чесне слово, більше ніде не бачив!

І мене коли туди привели, міг друг Валерій Шангуров каже: вимкни світло. Тільки швидко – там поля великі були. Я вимкнув. Він так ногою її поворушив… Я такої краси, чесне слово, більше ніде не бачив! Під ногами – от такі блискавки по цьому склу!

Потім це зникло, наприкінці 2000-х вже не було цього ефекту. Поля впали. Треба сказати, що радіацію – точніше, її наслідки – можна і на нюх відчути: коли рівні 800 – 1000 рентген на годину, повітря настільки іонізується, що пахне весною – озоном, як після грози. І коли я писав книгу спогадів «Живі, доки нас пам’ятають», перші, хто ходив туди, деякі з них пригадували, що це був один з критеріїв: як тільки запахло озоном – все, тікай.


– Як ви себе убезпечували?

– Скажу одразу: свинцевих фартуків не було. І трусів також. Наприкінці 80-х, коли перші дослідники туди ходили, рідко хто використовував свинцеві фартуки. Пояснення буде просте: він важкий і в ньому незручно рухатися. А оскільки ти швидше стомлюєшся, більше пітнієш, важче дихаєш (а, значить, глибше дихаєш), від фартуків відмовлялися. Їх підстилали на підлогу, якщо треба було проповзти десь. З появою «Тайвек» – це французький спецодяг – стало просто чудово. В радянському пластику було теж погано, в ньому жарко і душно.

– Якщо подивитись на обєкт Укриття, який за нашою спиною, яка частина його обстежена всередині, де були люди?

– Дивлячись, що вважати «обстеженим». Там, де були і заглядали і там, де мають уявлення про радіаційну обстановку – це трохи різні речі. Я думаю, що відсотків 30, не більше сорока. Це де побували і побачили.

У нас була одна мета: зафіксувати, отримати інформацію. Офіційно дослідити об’єкт «Укриття» нереально, там поля такі божевільні, що туди нікого офіційно не пустиш: заскочить, вискочить і нічого не зробить. Тобто це на добровільній основі. Мені було цікаво. Знімали, фото надавали, інформацію по дозах – звичайно, вони приблизні, томі що чим вище радіаційні поля, тим більше у приладу похибка, але головне – знати порядок.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG