Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 11:12

Герой фільму – Путін. Захисник від «бендерівців»


Володимир Путін, Москва, 16 квітня 2015 року

Володимир Путін, Москва, 16 квітня 2015 року

Дві з половиною години документального епосу про Володимира Путіна – це перебір навіть для його російських обожнювачів

Олена Фанайлова

(Рубрика «Точка зору»)

Дві з половиною години документального епосу про Володимира Путіна – це все-таки перебір, навіть для того російського глядача, який обожнює свого президента. Однак, цікаво було б ознайомитися зі статистикою і динамікою перегляду недільного блокбастера від телеканалу «Росія»: хто витримав до кінця?

Композиційно фільм є відеонарізкою з інтерв’ю лояльних слуг: від міністрів та олігархів до діячів культури (правильно, це Прилепін, Михалков і Расторгуєв), хроніки президентських відряджень і прес-конференцій. З інтерв’ю Путіна Володимиру Соловйову в золотих інтер’єрах краще було б ознайомитися окремо, хоча б для того, щоб упевнитися: так, це він, не двійник (в цілому інтерв’ю передбачуване, виступи героя перед публікою виглядають більш запальними).

Останню годину я хотіла зрозуміти, як же буде вписана в історію новітньої держави російського кримська кампанія, і здогадалася з загальної структури фільму. Кожен епізод правління Володимира Пишного збудований однаково: репліки соратників, коротка хроніка за участю президента, нарізка з новин, плюс резюме головного героя. У кримському епізоді – репліка Прилепіна про антипутінську істерію на Майдані, хроніка радості кримчан і резюме ВВП: «Головне було зрозуміти, чого хочуть люди. Ми, захищаючи наших, підемо до кінця. Це елементарна історична справедливість». У тому ж виступі – фраза про неонацистів, націоналістів і «бендерівців» (не бандерівці, а «бендерівці», саме так). Ані слова про «зелених чоловічків». Але багато слів про велич російської армії.

Тепер до креативу творців. До нього належить використання великої робочої президентської хроніки початку нульових, де Путіна можна бачити в основному в светрах. Він ще літає до гарячих точок і спілкується з простим народом, який передає йому записки-чолобитні, а Путін (зі слів Пескова) лає помічників, якщо ті записочки викинули. До деяких представників народу він торкається особисто, як і до юних японців на показових тренуваннях із карате. Він відбудовує села після пожеж, влаштовує розноси недбайливим господарникам, а убиті горем дружини підводників із «Курська» на зустрічі з ним погоджуються, що чоловіків не повернути.

Переступили і пішли далі (це з коментаря журналіста Андрія Колесникова). Путін відвідує кладовище, могилу когось із близьких (камера на чималій відстані) – в епізоді про пітерські корені, хлопчика з комуналки. Він дуже талановитий: швидко опановує англійську та французьку для міжнародних виступів і гру на фортепіано для ефектного виконання Blueberry Hill. Він нещадний до тих, хто його зрадив. Він скромний в побуті і ніколи не піде на порушення закону. Його служіння країні – понад усе.

До постмодерністського креативу належить телевізійне зібрання всіх знаменитих реплік ВВП, від «мочити в сортирі» до «раба на галерах» і «Крим та Севастополь повернулися до рідної гавані». «Мама – це свята справа», – в епізоді помилування Ходорковського. Велика цитата з журавлиної історії: «Не полетіли тільки слабкі журавлі, і то з першої спроби. З другої всі полетіли». І подальші міркування про те, що лідер, пілот в певний час буває змушений набирати висоту, недосяжну для інших. Але навіть пташки, які живуть поодиноко, – теж члени нашої популяції.

Улюблені метафори ВВП знаходяться в області біології та геополітики. Думка, яка вкладається в голови глядачів протягом усього фільму: Росія повинна піклуватися про свої геополітичні інтереси. Путіна турбує однополярний світ, який вибудовує відомо хто, його турбує порушення Ялтинських угод, він упевнений, що Росія діє відповідно до норм ООН. Дуже цікава думка про збирання земель від Владивостока до Лісабона, яка обговорюється в контексті політичних і дружніх відносин із Шираком і Шредером – на жаль, після їхнього відходу з політичної арени ідея Росії як частини європейського простору завмирає. Зате вустами співака Расторгуєва озвучується інший простір: від Криму до Єнісею.

Важко повірити, але у фільмі взагалі немає Беслану (окрім згадки в новинному режимі про якогось ветерана, який відправлений на лікування до елітного госпіталю, це 2008 рік). Теракт на Дубровці є, а Беслану немає. У фільмі немає і інтерв’ю з Дмитром Медведєвим, є тільки епізоди з ним і ВВП на Васильєвському узвозі; про військовий конфлікт з Грузією сказано як про катастрофу в Осетії. Цікаво, що в офіційній хроніці початку нульових кілька разів миготить Саакашвілі. Але є історія білострічкового протесту за участю Олексія Кудріна. Звичайно, ті, хто бився з поліцією на Болотній, повинні бути покарані.

Нарешті, про закільцьовану композицію фільму. Легенда розвідника і президента Путіна, збирача земель, починається з дагестанського питання 99-го року, коли ВВП особисто вилітає на місце операції, і закінчується питанням чеченським: історія Псковської десантної роти, яка майже повністю загинула в бою біля висоти 776, повинна слугувати нагадуванням про велику жертву російських воїнів. Однак з усього фільму швидше запам’ятовується комічна історія про віслючка, який всю дорогу на Афон йшов перед автомобілем президента. Можливо, благочестиві афонські монахи побачили в цьому натяк на в’їзд Христа до Єрусалима, а ось єхидні мережеві коментатори вже написали про всіх віслюків світу.

Олена Фанайлова – журналіст Російської редакції Радіо Свобода

Оригінал матеріалу на сайті Російської редакції Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG