Дмитро Бартосик
Радуниця – дуже особливий день у білорусів. Це єдине свято в білоруському календарі, якого немає в календарях інших народів. І це невипадково. Тисячі машин виїжджають з білоруських міст по всій країні в напрямку до сільських цвинтарів. У ці дні білоруські села дійсно оживають. Оживають спогадами, старими піснями, різними анекдотами. Але є місцевість, куди люди їдуть щорічно обов'язково. І неважливо, скільки кілометрів потрібно проїхати.
До радіаційно-екологічного заповідника, а по-простому – зони відчуження, люди їдуть і з Білорусі, і з Росії, і з Литви. Адже шлагбаум цієї зони піднімається тільки в ці дні. І, відвідавши цвинтар, люди довго ходять порожніми, зарослими вулицями, серед тих будинків, де минули їхні дитинство і юність. Як у великому колись селі Оревичі, де я намагався зрозуміти цей білоруський феномен.
Перше, що вражає в зоні, – це не перемога природи над цивілізацією, а радісні обличчя людей. Посмішки на тлі давно залишених родових гнізд.
– Отримали купу адреналіну на цілий рік вперед. Ми вже чекаємо наступного травня. Ми сьогодні по Прип'яті заплив робили. Ми самі з Петербурга. Треба подивитися, на могилах побути.
– А ностальгія? Я виїхала звідси, коли дев'ять класів закінчила. Рідний край. Ми щороку наводимо тут порядок. Вирубуємо погані дерева біля могил. Цього року нав'язали тридцять рушників. Навіть на ті могили, до яких ніхто не приїхав.
Кілька молодих жінок з дядьком стоять коло колишньої колгоспної їдальні і згадують, який тут колись був курорт.
– До радіації, як весна починається, на вихідних весь Гомель вже тут. Дівчата засмагають. Це був курорт. Тут ми зустрічаємо однокласників. Деяких вже не впізнати. Тридцять років минуло!
– Це наша батьківщина...
– Треба було не виселяти цю зону. Нехай жили б люди.
– Я зараз живу в Білгородській області, там відкриті рудники. Я там гірше себе почуваю, ніж тут, в радіації.
– Такої природи ніде немає. Коли виселяли, тут було 600 дворів. Тут другий Крим був.
До своїх будинків мої співрозмовники намагаються зайвий раз не заходити. Щоб не псувати настрій слідами мародерства.
– Там же все пограбували. І дахи позривали, і все. А хто? Та ті, що працювали тут. Машинами вивозили.
А ось стоїть невелика компанія біля будинку, де зовсім обвалився дах. Високий сивий розсудливий дядько добре пам'ятає, як їхню сім'ю виселяли з цього будинку.
– Сів літак на городі. Вийшов великий дядько з величезною кокардою. Завтра, каже, вас звідси евакуюють. Тому що перебудова і гласність. А так прожив би тут 80 років, і нічого б з тобою не було. А так доведеться евакуювати. Померли, в основному, ті, хто лопатою кидав графіт. У скафандрах. Ті пішли в небуття. Протягом п'яти-семи років.
До Оревичів дядько приїхав з Краматорська. І не міг не висловити свою позицію кореспонденту Радіо Свобода.
– Я живу в державі, значить, повинен дотримуватися її законів. Подобається мені держава чи не подобається. Але проти неї я піти не можу. Якщо знову почнуться бойові дії, треба виїжджати. Можна загинути. За Краматорськом лупили, по аеродрому. Тридцять чоловік загинули одразу.
– Нині в Краматорську ще є люди, які за Росію?
– Багато. Як до бані підеш, то відсотків 70 таких, проти держави. І гроші їм платять, і пенсії. Сидить колишній військовий, шию роз'їв, пенсія три з половиною тисячі гривень, і проти держави.
Що буде з краєм, якщо його зовсім покинуть люди? У відселеній зоні це видно краще, ніж деінде. Прекрасного в цьому мало. Найбільш гнітять не покинуті поля, не зруйновані дороги, не зарослі двори. А вибиті чорні шибки.
Але є у Оревичах хутір, де шибки у вікнах залишилися цілі, тому будинок виглядає живим.
Від хутора в сторону Прип'яті йдуть три літні брати Кулаковські. І, ставлячи своє банальне запитання, я зрозумів, що у відповідях людей інтонація важливіша за самі слова.
– Щось тягне подивитися. Ось ми знайшли зараз свої зошити, свої книги знайшли шкільного часу. Подарунки, фотографії мамині, татові. Знайшли листівки старі. Мамин одяг як висів, коли вона поїхала, так і висить. Ось і тягне подивитися.
– Хоча б раз на рік. Ось подивилися, все згадали. Дерева, які ще залишилися. Тут минуло наше дитинство...
– На душі від усього цього камінь. Здається, що б сьогодні сказали – приїжджайте і живіть, ми б приїхали сюди. І знову по новій все б починали. В наш будинок можна приїжджати і жити. Дах цілий, вікна цілі. Тяжкість на душі.
– Все, що батько робив, ціле. І рами, і плінтуси. Навіть батькові милиці валяються. Він був інвалідом війни.
– Навіть диван, батьком зроблений, стоїть.
Тут, де люди давно не живуть, серед покалічених доріг, розбитих зупинок і доглянутих кладовищ, по-особливому звучать старі поліські пісні. Літню Марію довго просити не довелося.
Кавалюла, хлопец добры
Ён па сьвеце ходзіць.
Не адную чарнявую
З ума-сьвету зводзіць.
Оригінал матеріалу – на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода
