Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 22:45

Олександр із Дебальцева: «У льосі слухав українське радіо»


Дим над Дебальцевом внаслідок обстрілів. Лютий 2015 року

Дим над Дебальцевом внаслідок обстрілів. Лютий 2015 року

«Чому б їм не встановити Московську народну республіку, Петербурзьку, Ростовську, Кубанську народну республіку, Смоленську...»

Рівне – Луцьк – Шістдесятилітній житель Дебальцева Олександр залишався в рідному місті до того часу, поки не втратив надію на швидке повернення сюди українських військ. Тим, що довелося пережити за останній рік, він поділився з Радіо Свобода на Волині, куди раніше виїхала велика частина родини.

Олександр народився у Росії біля Біломорканалу, де батьки брали участь в електрифікації Мурманської залізниці. Однак уже в 1956 році уродженці Слобожанщини повернулися в Україну. Знайшли роботу й облаштувалися в Дебальцеві.

Чоловік розповідає, що ворожнечі між українсько- і російськомовним населенням у містечку не було ніколи, так само двомовною була і його родина. Родичі у Сватівському районі Луганщини та в Краснолиманському районі Донеччини спілкувалися українською. Олександр закінчив Харківський залізничний інститут і працював на транспорті. Півстоліття Олександр прожив у батьківському будинку, який довелося покинути наприкінці нинішньої зими.

– Я 23 січня ще був на роботі, потім пішов обстріл. Перебили високовольтну лінію, і місто лишилося без світла.

Чи розуміло населення, звідки, хто стріляє – хто дезорганізував життя в місті?

Палац культури в нас красивий був, заклали вибухівку. Ці сепаратисти і підірвали. А звалювали все на Україну

– Це залежить від сім’ї, від виховання. Ось у мене навіть на роботі були молоді хлопці, які народилися вже за української влади, і то вони були зазомбовані цією пропагандою. Там же російські канали – українських не було. У минулому, 2014 році, захопили донецький телецентр, і пішла вся російська пропаганда. З ними розмовляєш, із хлопцями – «ну ось, від Путіна подаруночки летять». А вони: «Та ти що, від якого Путіна?» – вони навіть цього не розуміли. У нас навіть у червні, коли ми були під цими сепаратистами, і коли наших українських військ там не було – (теж пам’ятаю це чітко, 26 червня, світла не було, на батарейках радіо увімкнув, слухав, коли війська увійшли) – так ще перед входом українських військ (там палац культури в нас заводський, такий красивий палац був) – заклали вибухівку. Вони ж там були, ці сепаратисти, і підірвали. А звалювали все на Україну. Це, мовляв, стрільба була... Яка стрільба? Я ходив, дивився – там же видно, що закладено зсередини й підірвано.

– Тобто, хто хотів вірити, що це зробили українці – вірили?

– Так. Хто хоче чути, той чує, а хто не хоче...

Як Ви звідти вибиралися?

Розриви пішли по вулиці, воронки по 2 з половиною метри, по 4 метри в діаметрі – будинки на очах розліталися

– Син до мене приїжджав, я його провів на автобус, потім повернувся – це десь 5 лютого. Потім переговори були , 12-го якраз, із Путіним. 12-го обстріл був безперервний, навіть посилився. Після 10-го періодично було затишшя, а потім – обстріл безперервний, вдень і вночі. Я спочатку в літній кухні спав, потім довелося в льох спускатися, а потім дивлюся – така ситуація, що й льох не врятує. Там уже розриви пішли по вулиці, воронки по 2 з половиною метри, по 4 метри в діаметрі – будинки на очах розліталися.

– Виходить, що дебальцевські люди самі бачили, що перемир’я жодним чином не дотримується?

Не стільки там ці сепаратисти – там же російські війська присутні

– Звичайно. Адже чути, як стріляють танки, по звуку. Я вже по звуку відрізняв, де «Гради» стріляють, де «Смерчі», де «Урагани» – за інтенсивністю; коли летить снаряд, то чути, який звук гучніший. Іде обстріл з одного боку, тоді – з іншого. Але це проросійські. Не стільки там ці сепаратисти – там же російські війська присутні...

– Як Ви це розуміли?

– Я слухав передачі – і на коротких хвилях, і Радіо Свобода слухав...

– Шукали українські?

– Ну звичайно, шукав інформацію. Щоб знати правду, потрібно багато джерел. А російські канали увімкнеш – там за дві хвилини видно, що брехня йде. Вони ж перевертають все з ніг на голову.

– Рідні виїхали раніше?

– Так, діти – довелося. Ну я, поки був, сподівався до останнього. Адже радіо слухав українське, і в передачі було, що війська виводити не будуть. Ну якщо не будуть – я лишався на своїй території. До речі, я вийшов останнього дня – це 18-го числа було, о перші годині дня – передали, що вивели 80 відсотків... Я спочатку думав, що 20 відсотків лишилося, а потім зрозумів, що 20 там загинули, по суті...

– Це коли Ви пересиділи у підвалі обстріли?

– Так. У нас заасфальтоване подвір’я, зі сторони городу від цих розривів земля зверху, чорнозем, а під ним – каміння. Камінням рудим закидало весь асфальт. Асфальту не видно.

– Як Ви вибиралися? Чому Ви вирішили все ж таки йти?

Ні світла, ні води – як жити? Там люди, як на зоні, як в тюрмі

– Коли почув по радіо, що війська вивели, я зрозумів, що тут сидіти нічого. Тут же немає української влади. І як там жити, якщо світла немає, по воду до криниці ходили, але там також обстріл, осколки від мін кругом. Самі розумієте, ні світла, ні води – як жити? Там люди, як на зоні, як в тюрмі. Автобуси, ясна річ, не ходять. Я пішки вийшов – спочатку через місто. Коли йшов по місту, всю цю картину бачив – згорілі будинки, як грабували магазини, аптеки – все на очах. Уже ж безвладдя. Туди зайшли «казаки», і з їхнього, так би мовити, дозволу...

Пішов через мінні поля, там розтяжки. Я їх навіть не рахував, скільки їх було. На рівні колін. Переступав – і вперед

Блокпост бачив, там біля лікарні залізничної, проросійський, з нашивками. Вони мене зупинили, документи запитали. Далі пішов донизу, дорогу знав, добре, що вдень – через мінні поля, там розтяжки. Я їх навіть не рахував, скільки їх було. На рівні колін. Переступав – і вперед. Над трасою Дебальцеве – Артемівськ йшов обстріл. З боку Горлівки стрільба йшла, і з боку Попасної, з протилежного. Щоправда, обстріл був не сильний, але все одно снаряди летіли над головою. Далі – Логвинове, селище. Я по радіо чув, що там «казаки» його захопили. Думаю, як його обійти, щоб мене там не пригальмували. По дорозі бачив розбиті танки – башти позносило, машини згорілі... Війна – це страшно. До Світлодарська – там електростанція в нас, Вуглегірська ТЕС. Мене пригальмували на блокпостах, я десь о другій годині вийшов...

Їхні блокпости?

– Так. І за чотири години я 20 кілометрів пройшов. Через поля спочатку...

– А як Ви пояснювали, куди Ви йдете?

Пояснював – у село йду, до сестри, жити ніде. Вони не дуже придиралися

– Пояснював – у село йду, до сестри, жити ніде. Вони не дуже придиралися. Правда, я спочатку перший раз, коли вийшов, не звернув увагу – там стояв БТР, у нього дві смужки, це ще коли почав виходити з міста (я ж зрозумів, що 80 відсотків вивели, а 20 – ще наших... не звернув увагу, що в них там зірочка!). Я підійшов до них, почав з ними розмовляти, а потім вони кажуть: «Щось ти, діду, не те...». І мало не закрили мене в каталажку.

Люди наївні... Невже не розуміють, що Путіну Донбас не потрібен – якби вони збиралися там жити, вони б там все не руйнували

Там «ДНР», коли в нас у травні голосували – там люди взагалі як діти малі, такі наївні... Невже не розуміють, що Путіну Донбас не потрібен – якби вони збиралися там жити, вони б там все не руйнували, скільки там розбито... До Світлодарська дійшов пішки. А потім – ніч переночував у бомбосховищі, далі пройшов ще кілометрів 15, а ще далі – солдати на ротацію їхали, підвезли до Артемівська, а там – своїм ходом...

– Ваші діти вибралися звідти і, мабуть, не збираються повертатися. А Ви?

Бачив як у людей будинки горіли – як свічки. Якщо снаряд потрапив, то вже все

Путіна зупинять не переговори, а тільки сила. Він ітиме стільки, скільки йому дозволять іти

– Душа болить, що там же будинок лишився, ще батьківський. Роботу зараз треба… Вдома в мене були городи, земля, зараз, треба копати й садити... Там лишився сад, дерева – абрикоси, яблуні, виноградники, полуниця, малина, все потребує уваги. Бачив я там, як у людей будинки горіли – як свічки. Якщо снаряд потрапив, то вже все. І Світлодарськ, як я підійшов до селища – теж на очах... Там, до речі, танки стріляли, і я трохи потрапив у зону обстрілу, але – пройшов...

Путіна зупинять не переговори, а тільки сила. Він ітиме стільки, скільки йому дозволять іти.

Ви приїхали сюди, спілкувалися з місцевим населенням. Як вони до Вас ставляться?

– Та люди тут доброзичливі. Нормальні люди. Я зі школи пам’ятаю це комуністичне виховання – нам же все в історії перебріхували, правди не розповідали. Ось за Африку нам казали – там був національно-визвольний рух. А в Україні тут у нас не було національно-визвольного руху? На роботі з хлопцями розмовляв – вони там: «Націоналісти, націоналісти...». Це, я кажу, коли з боку Росії за свій народ, то вони патріоти, а в нас, значить, вони націоналісти? Ті ж патріоти.

Чому б їм не встановити Московську народну республіку, Петербурзьку, Ростовську, Кубанську народну республіку, Смоленську...

Це, все ж таки, наша країна, наша земля, Україна. Не ми ж до них припхалися – вони до нас лізуть. І зрештою, чому б їм не встановити Московську народну республіку, Петербурзьку, Ростовську, Кубанську народну республіку, Смоленську... ну по містах – у кожній області своя республіка. Ну це ж до смішного доходить.

– То Ви впевнені, що там росіяни переважно приїжджали і намагалися встановлювати порядки?

– Звичайно, упущення з нашого боку були. З боку України мало було впливу. Упустили. Зрозуміло, що в державі багато своїх проблем, але тим не менше, якщо порівняти з сусідами – Чехією, Польщею – вони ж у себе життя налагодили, обійшлися без цієї олігархії. Ще коли були вибори 10 років тому, 2004 року, коли Ющенка висували, у нас на Донбасі, тоді казали: «Нехай, хоч і бандит, але свій...» Мовляв, тут свої бандити, а «в них» – свої. Радості від цього мало, звичайно.

– Але Ви не самі тут, бо вже тут є рідні.

– Я й їхав сюди, тому що тут онук, син. Онук ходить до школи, діти швидко освоюються.

  • 16x9 Image

    Валентина Одарченко

    На Радіо Свобода з 2000 року, власний кореспондент у Рівненській і Волинській області. Народилася 1965 року в місті Дубно. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка, юридичний факультет Національного університету «Острозька академія». З 1995 по 1999 рік очолювала першу на Рівненщині ФМ-радіостанцію «Нова хвиля».  Ведуча соціального телепроекту «Перехрестя правди» Рівненської держтелерадіокомпанії.  
    Facebook: https://www.facebook.com/valentina.romanuk1

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG