Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 15:03

«Аеропорт був буфером між двома світами» – «кіборг» Кока


«Кіборг» Микола з позивним «Кока»

«Кіборг» Микола з позивним «Кока»

«Аеропорт дав нам час для підготовки» – «кіборг»

Марія Сабова

Київ – Микола, 23-річний військовослужбовець 79-ї аеромобільної бригади розповів Радіо Свобода про свою участь в обороні Донецького аеропорту. Микола має позивний «Кока», бо так Колю називав у дитинстві дідусь.

– У Донецькому аеропорту я був двічі. Перший раз це сталося, коли ми були в районі Краматорська. Нас було два взводи, наш був у наряді, а третій взвод – це були ті, хто виїжджає за першим сигналом. Тобто якщо є якесь завдання, то вони швидко збираються і рушають на його виконання. А ми були охороною табору.

З чого все почалось? Виїхали три БТРи і нам повідомили, що вони їдуть в аеропорт. Завдання не сказали, лише зазначили, що це бойовий виїзд. Тож вони зібрались і поїхали. А потім ми дізнались, що вони заїхали, але дуже невдало. БТРи підбили, в одному хлопці згоріли одразу – 7 людей, заживо. З другого БТРа люди встигли врятуватися.

Потім, хлопці, які врятувалися, розповідали, що забігли до терміналу. Хтось був поранений, хто більш- менш міг ще пересуватися, хтось контужений, сиділи там, зустрівшись на точці збору. Хлопці, які були у терміналі, прийняли їх, почали надавати медичну допомогу. Через деякий час їх звідти вивезли.

Незабаром і нам дали завдання негайно їхати до аеропорту. Звісно, знаючи про те, що сталося й скількох людей втратили, ми не змогли себе примусити одразу виїхати. Дуже важко було усвідомити й прийняти те, що відбулося. Ми трохи почекали у розташуванні, щоб просто психологічно заспокоїтися. Потім прийшов наказ, щоб поїхали інші люди замість нас.

Ми ще тиждень побули в таборі і також поїхали туди (в аеропорт – ред.). Я пам'ятаю посадку, якою ми їхали, але не пам’ятаю її назви. Це населений пункт поблизу ДАПу (Донецького аеропорту – ред.). Ми вирушили на світанку. Десь о 9-й ранку прибули на цю посадку. Так прочекали до 4-ї вечора. Слухали радіостанцію й почули, що в аеропорту хлопців почали «крити» й піхота наступає.

То ми погрузилися, люки закрили й стрімголов поїхали. Швидкість була величезна. Сказали собі: вже все, не звертаємо, їдемо до аеропорту.

Отаким був перший заїзд. Було дуже страшно, бо суцільна неясність.

– Складно було проїхати до терміналів?

– Заїхати було не складно, та й виїхати, в принципі, теж. Але це моя думка.

Ми коли виїжджали, то в нас вже такий спокій був... Ну стріляють по нас, ну мінометами криють, але вони все одно нічого не зможуть зробити. Якщо їхати на великій швидкості, то влучити в машину складно. Машини сильно сікли «Утьосами» (крупнокаліберний кулемет – ред.) Дехто намагався влучити з РПГ (ручний протитанковий гранатомет – ред.), але лише пару коліс підбили БТРу.

У нас були решітки на машинах, які, до речі, волонтери допомогли зробити. Багато машин ці решітки врятували.

– Вас тоді вже обшукували сепаратисти?

– Ні, та й мені здається, ми б цього і не дозволили зробити,наша бригада 79-а. Я саме був у грудні вдома на ротації, коли дізнався з новин, що сепаратисти почали обшукувати наших військових. Мені одразу стало якось так …

Дуже дивно! Сепаратисти і росіяни – наші вороги, і що не кажи, ми воюємо проти Росії за нашу землю, це ж очевидно, а тут таке. Дуже прикро було дізнатися, що наших обшукують вороги та ще й лише по одному ріжку дозволяють брати з собою. Як це так?!

Мені здається, що знав би наш комбат, чи наше керівництво, що там блокпост, то ми б швидко розвалили його й проїхали собі спокійно. І все. Нас не обшукували, ні. Тоді ми брали стільки зброї, скільки могли понести з собою.

Що я запам’ятав, так це: відкриваю люк і бачу, коли ми заїжджали до аеропорту, стоїть вишка. Далі йде цей новий термінал. Їдемо, а всі речі поставили на правий борт. Ну там сухий пайок, воду, боєприпаси, бо з лівого боку все прострілювалось.

Там саме «зльотка» (злітна смуга – ред.) була, а з правого – цей новий термінал розбитий і «рукави» (криті переходи до літаків – ред.), за якими ми ховалися. Так от три БТРи заїхало чи чотири, точно не пам’ятаю. Ми швидко вивантажилися, й тільки все швидко поскидали, почався обстріл.

На щастя, стріляли не по нас, але десь поряд мінометами почали «працювати». Ми всі речі почали переносили, ховати, щоб вночі вже не вилазити. Вивантажувались ну дуже вже швидко…Коли все позаносили, то засіли в терміналі. Потім наші БТРи вдало від’їхали, і ми чекали до четвертої ранку, аби перейти зі старого терміналу до нового.

Лежали на землі, у темряві. Ліхтарики не можна було вмикати, тому що одразу починали стріляти снайпери, адже все видно через розбиті стіни. Отак і лежали на сирій землі. Незрозуміло було взагалі, де хто. Говорили пошепки. Пам’ятаю, що навіть коли підпалювали сигарету, то ховали вогник сірника, щоб не засікли.

– А з того боку мають добре оснащення?

– Так. У них там дуже гарна оптика. Треба було якомога менше рухів робити. Тим більше, що вночі більше на слух орієнтувались, бо не вистачало тепловізорів.

О 4-й ранку надходить команда: збирати всі речі, ділитись на взводи, щоб не одною групою переходити, оскільки багато людей було, а двома.

Перша група проходить…Все добре – пройшли. Через 5 хвилин ми пішли і перед самим нашим виходом почали ВОГом «працювати». Можливо, коли перша група проходила, то вони їх помітили, що рух якийсь.

Ми присіли і думаємо: «все, почалось!». Сидимо мовчимо. Довкола тиша. Слава Богу, це був лише один ВОГ. Може, це вони так перевіряли, запустили і чекали на продовження. Як усе стихло, дали команду йти далі.

Як перший раз йдеш, то взагалі нічого незрозуміло. Йдеш, купа заліза валяється довкола, скло, згорілі БТРи наших хлопців, які були тут. Проходиш повз них, а в голові одна думка: «тільки б додому вернутися». Такі думки були. Перший раз було дуже страшно.

Потім ми дійшли до входу у старий термінал. Там нас зустріла наша розвідрота. Нас завели у самий центр VIPзали. Розташували і сказали: «До 6-7 години ранку спіть. Завтра покажемо вам усе». Ми відпочили і зранку нас почали розставляти на позиції.

Далі день від дня не відрізнявся. Зранку прокинувся, раз у день поїв – тушонку. Їсти не хотілось взагалі. Лиш куриш і воду п’єш, та й усе. Загалом нормально було.

Згадав, що першого ж дня, ну от прокинулись, по позиціях нас розвели, в нас було 5 людей і в одного з наших, у нашого сержанта, того ж вечора , влучив ВОГ. Сепаратисти влучили поруч з ним, біля входу у двері, і уламки застрягли в руці та нозі. Тож коли змінювали розвідроту, хлопці забрали й нашого пораненого, вивезли. От загалом, за першої ротації, в нас більше і не було втрат.

Коли це було, я не пам’ятаю, там починаєш губитися у числах. Здається, це була середина вересня.

Другий раз я поїхав вже в листопаді, там уже сніжок трошки випав. Так, в листопаді, тому, що 10 грудня я вже був на ротації вдома.

– Який бій найбільше запам’ятався?

– Це була друга ротація, тоді в аеропорту найжорстокіше було. Коли там чеченців поклали. Писали навіть, що це були спецназівці з «Вимпелу». Тоді поклали 28 людей. Це саме ми тоді виходили, пробувши на позиціях шість днів.

Це було на 5-6 день, найстрашніший бій. Коли з другого поверху, навіть є фото з позиції, вони (бойовики – ред.) почали лізти. Були сходи ближче до нас, а були сходи за позицією, через них вони і почали пробиратися. Там було, всього на всього, пару розтяжок. Ті сходи треба було просто підірвати, але так сталося, що ніхто тим не займався, бо боялися, що відкриємо велику територію для прострілу.

Все почалося з того, що о дев’ятій ранку, ми з моїм, уже загиблим, другом, командиром відділення, Андрієм Горбанем, виходили обстрілювати сепаратистів туди, де був готель. Тож ми вчотирьох вийшли на позицію за сходами, знайшли кімнату для укриття і почали обстрілювати його (готель –ред.).

«Мухами» (реактивна протитанкова граната –ред.) стріляли, бо звідти вели вогонь. Думали «накривати», бо власне становище вже дуже нас почало дратувати. Відстрілялися ми й вийшли через ту позицію на відпочинок. За дві години прибігає солдат з 74-ї бригади – вони тримали оборону там учотирьох – й каже, що «вилізло якесь «тіло» у береті й тільнику з «Мухою» й влучило у нас».

Там був один поранений, один прибіг, ще один десь зник, незрозуміло де. І «Тополь» каже: «Андрійку, йди подивись, що там сталось». І Андрій швиденько – ні броника, ні каску не вдягав, бо не боявся – вибіг і «попав». Дуже жорстоко «попав»...

Я саме перезаряджався, тому не побіг з ним, бо випустив майже всі магазини, і чую по радіостанції, що у нас «трьохсотий». Я схопився, а «Тополь» мені кричить: «Сядь на місце, ти один лишився на позиції, позицію тримати!».

І бачу заносять Андрія. Мене одразу тіпати почало. Бачу нога поранена у друга, думаю : «нічого, загоїться, все буде гаразд, житиме». Але бачу рана жорстока, дірка дуже велика. Надали йому допомогу, пройшло дві години й бачимо, що треба його евакуювати. І мені командир каже: «Побіжиш і ще одна людина з тобою».

Андрій був на носилках і тут команда: «Готуйся виносити». «Тополь» нам дав стрічку з молитвою – мені і хлопцю іншому, Сергію Чайковському, з позивним «Людоєд» – і каже: «з Богом». Так і винесли ми Андріка, з величезним бажанням врятувати йому життя…

Повернулися вже під вечір з боєприпасами. Отам точно не їли, навіть не пили, лиш курили.

– А сил вистачало для продовження оборони?

– Вистачало. Багато адреналіну, злість за Андрія... Це дало сили.

Пам’ятаю, як хлопці з 74-ї прийшли, десь на п'ятий день. У нас тоді вже «двохсотий» був, поранених купа і ми почали просити про допомогу новий термінал. От вони і вислали нам 10 чоловік. Вони прийшли вдень, під обстрілом. Навіть на душі легше стало тоді.

– Що було найстрашніше для Вас в аеропорту?

– Те, що друга поранили. Я підготував себе, до того, що вмирати не страшно, до власної смерті я був готовий. Але не до того, що буду втрачати друзів, це було найстрашніше. Заспокоював себе думками про те, що їм там напевно краще, ніж мені тут.

– У вас був візуальний контакт з ворогом? Диверсійно-розвідувальні групи до вас не навідувалися?

– Так, постійно бачили, як вони перебігають другим поверхом, по нас з «Мух» гатили. Ми нікого не брали в полон, і наші в полон не потрапляли. Був лише двохсотий, якого ми довго не могли дістати з під обвалів, та потім все ж вдалося.

Я чув крики кадирівців на поверхах, то «Аллах, Акбар», то «Укроп, тобі гаплик» і таке інше. А потім пішов поголос про те, що 28 бійців «Вимпелу» та кадирівців у підвалі завалило. Я особисто їх не рахував, але знаю таку інформацію.

– А з іншими українськими підрозділами в аеропорту Ви контактували?

– Так, добре спілкувалися, хоч і не багато. Розуміли, що робимо одну справу. Ставились з повагою, бо це ж свої – «кіборги». Інколи заводили розмову, знайомилися під час спільного відпочинку, цікавилися, як потрапили сюди.

– Як оцінюєте дії командування?

– Не все було правильно, ні. Я тоді був командиром відділення… Коли ми чекали на відступ зі старого терміналу, нас тоді штурмували вже вдруге, ми просили дати команду про відхід, бо ми втрачали людей. Вже було кілька двохсотих і треба було виносити трьохсотих... Ми просили «наглядача» терміналу, казали, що треба виходити. Він лише повторював «ні», а ми чекали. Дочекались до того моменту, коли вже все почало палати.

Я повернувся увечері, одразу, як вивіз третього пораненого, приніс боєприпаси, дивлюсь, а всюди дим. П'ятеро людей вже на ганку просто стоять, біля входу в старий термінал. Я питаю, що вони тут роблять, а вони показують, що все палає.

«А чому ви не йдете?», – питаю, а вони мені: «Немає команди». Я їм сказав, що піду за рюкзаком, подивлюсь яка ситуація, і якщо що, то я виведу. Пішов, бачу, купа трьохсотих. Думаю, треба їх витягати. Хапаю рюкзак і раптом чую вибух. Вибігаю назад у цей прохід і бачу, що всі п'ятеро лежать, контужені, але повезло, всі живі. Я підбігаю до солдата, він лежав обличчям додолу, бачу – Максим Сотніков, а він мене не впізнає, така контузія у нього була сильна. Кричу: «Максим, це я, Кока», а він не чує . Я сказав командиру, що я його витягну і ми із Сергієм, з моєї роти, Максима на ноші й понесли. Поранених, що могли самі йти, також за собою повели. А через 15 хвилин головного –«Тополя», контузило, і тоді всі пішли з терміналу.

– І як Ви оцінюєте тепер те, що сталося?

– Думаю, що можна було врятувати більше наших бійців, уникнути такої кількості жертв. Була втрачена вже більша частина терміналу, другий поверх вже був не наш, увечері, коли я заходив. Нашими було лише дві кімнати, одна з трьохсотими, а в іншій, VIP–кімнаті, горіли БК (боєкомплекти – ред.).

Десь навіть було відео де сепаратисти кидали гранати у підвал, казали, що ми звідти не вийдемо. Але ж вони не знали, що з іншого боку, у підлозі VIP–кімнати, була дірка, в яку ми виставили драбину. Вони кидали гранати зі словами: «Укроп, виході, нічєго тєбе не будет!», а нас уже давно там не було.

– Розповідають пророзіп'ятих солдатів навпроти терміналів. Що Ви про це знаєте?

– Так, таке насправді було. Якось я лежав, чую передають по радіостанції, що зі старого терміналу видно п'ятьох людей, вони стоять і не рухаються, і видно шостого. Командир наказав стежити. А потім виявилось, що це п'ять двохсотих. Ми не бачили облич, тому, що було темно, а о четвертій ранку нас змінили. Тому я не знаю, хто саме це був.

– Є якась історія з аеропорту, яка надихає?

– Звичайно ж є. Я правда не хотів розповідати, але... Бачили той прапор, який підняли над головною баштою ДАПу? То це ми були. Я, Андрій Горбань, той, що загинув, і Сергій Чайковський, той, що «Людоєд», а знімав Женя. Оце мене надихнуло.

Ми довго виношували цю ідею, ще з першого заходу в аеропорт, проте ніяк не виходило її втілити. Потім, коли вдруге повернулись у ДАП, я кажу: «Андрію, давай прапор піднімемо, покажемо, що ми тут є. Нехай дивляться і зляться, що ми така непереборна сила». Це їх сильно «драконило».

Ми знайшли палку, таку, щоб підходила, Андрюха свій прапор дав, такий великий... Я кажу, давай візьмемо з собою ще когось. Пішли по поверхах, але ніхто не зголошувався, тож пішли вчотирьох. Женя знімав нас, але ми не хотіли, щоб це відео пішло в мережу, це було для себе. Тож ми вилізли, подивились, чи все чисто, я поставив прапор, але він упав, тоді Андрій підхопив його, знайшов дірку від кулі і просунув палку з прапором у неї. Після цього ми одразу втекли з даху. Нас переповнювали адреналін та гордість за свій вчинок. Хоч це було фактично як самогубство.

Нам поталанило тоді, що підняли його і спустились спокійно. За п'ять хвилин ми з Андрієм пішли подивитися, чи стоїть прапор, прийшовши, ми побачили, що сепаратисти саме почали його обстрілювати. Я не витримую, бігом спускаюсь донизу, кричу, що стріляють по прапору, мовляв, давайте відстрілюватись!

Хлопці одразу не зрозуміли, про що я, бо не знали, що ми прапор все ж підняли. Коли пояснив, то всі одразу схопилися за зброю, так і заглушили ворожий обстріл, і ті більше не стріляли. А наступного ранку почався штурм...

Згодом ми дізнались, що брат Андрія відео оприлюднив. У нього був телефон Андрюхи, на який ми і знімали.

Андрій Горбань із позивним «Німець», завжди ходив без «броні» і без каски, нічого не боявся і був чудовим командиром. Він був гарним другом. Тяжко згадувати його.

От, пригадую, був бій, Андрюха тільки-но прокинувся – і одразу їсти. Всі воюють, а він каже «я голодний». Ми кажемо: «Андрій давай швидко, а то тут вже лізуть». А він: «Ви відстрілюйтесь, я поїм, а потім підключусь».

Він справжній «Кіборг». Я завжди казав йому, Андрій вдягни каску, вдягни «броню», а він постійно казав, що не хоче, сперечався. Я навіть з ним був трошки посварився через це, але він все одно не вдягнув. Постійно ходив від старого до нового терміналу по воду і харчі, в той час, як інші боялись. Він був безстрашним.

– Варто було утримувати аеропорт?

– Звичайно ж варто! Він давав нам час – час для підготовки. Він був стіною, буфером між двома світами. Аеропорт давав нам надію на те, що ми зможемо відстояти свою країну. Якщо його і потрібно було знищити, то лише при відході, разом з «сепарами».

– Як буде далі розвиватись військова ситуація в Україні, Ваші прогнози?

– Якщо нас менше будуть «продавати» і почнуть виявляти зрадників, що сидять у генеральних штабах і зливають інформацію Росії, то я думаю, що ми переможемо.

Друга частина інтерв’ю: «Складно сприймати чоловіків, які відмовляються воювати»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG