У Донецьку на корпусі філологічного факультету національного університету демонтували барельєф українському поетові, правозахиснику та політв’язню Василеві Стусу. За словами очевидців, демонтаж стався поночі напередодні. Раніше питання про знесення цього барельєфа обговорювали на так званій сесії «парламенту» угруповання «ДНР», присутні хотіли замінити його погруддям радянського розвідника Миколи Кузнєцова.
Радіо Свобода попросило прокоментувати те, що сталося, сина Василя Стуса Дмитра Васильовича, який вже понад три роки очолює національний музей Тараса Шевченка.
– Наскільки я знайомий з ситуацією, про те, що щось трапиться з дошкою, активісти, які впродовж останнього року охороняли її, двічі відмивали від фарби, мене попереджали десь місяць тому. Я прізвища цих людей називати не буду. І ось таке трапилося позаминулої ночі. Наскільки я розумію зі своїх інформаційних джерел, це було зроблено вночі. «Влада», принаймні «культурна влада», яка сьогодні є в Донецьку, станом на вчорашній вечір говорила про те, що їй про цей інцидент не відомо і вона дізналася про все від київських журналістів.
– А від кого Ви особисто дізналися? Родина від кого дізналася?
– Я дізнався теж від журналістів.
– Які правові кроки Ви можете в такій ситуації робити?
– Я зовсім собі не уявляю правових кроків в цій ситуації, тому що правове поле (сміється) зараз відсутнє.
– Чи має взагалі родина вплив на ситуацію?
– Ні, ну який може бути вплив на ситуацію? Вплив на ситуацію, коли ні для кого не секрет, що в Донецьку певна частина населення, не буду говорити яка, бо точні цифри сьогодні, хто б не називав, будуть не відповідати дійсності, – але така частина населення є, яка завжди була проти встановлення цієї дошки.
Люди, які доглядали за цією дошкою, електронно мені повідомили, що коли ситуація нормалізується, вони докладуть всіх зусиль, аби поновити меморіальну дошку
Зараз, очевидно, я так можу припускати, у зв’язку з тим, що в Україні почав відбуватися демонтаж різних меморіальних дошок і пам’ятників радянського минулого або, може, навіть не почав відбуватися, а задекларований, хтось підігрів якусь маргінальну групу, не знаю вже, чи це були підлітки, а може, якісь інші радикально налаштовані елементи, які вночі це все зняли.
Єдине, що можу сказати, – що люди, які доглядали за цією дошкою, електронно мені повідомили, що коли ситуація нормалізується, вони докладуть всіх зусиль, аби поновити на будівлі Донецького університету меморіальну дошку Василя Стуса.
– Поновити – тобто вони її зняли, але не знищили, вона ціла?
Дошка – це те, що завжди можна поновити. Коли гинуть люди, то дошка не є чимось, що не можна виправити
– Я не можу вам сказати. Цього точно не знає ніхто. Ви ж розумієте, що там не було жодної можливості ні охороняти, ні спостерігати, та і, зрештою, якщо там було якесь відеоспостереження, навряд чи хтось їх побачить. Дошка – це те, що завжди можна поновити. Гинуть люди… Коли гинуть люди, то дошка не є чимось, що не можна виправити.
– Але вона є символом. Напевно, це було важливо для Донецька і для будівлі університету – мати такий символ у себе? А зараз вже і його немає…
Чесно кажучи, я був здивований більше, що впродовж такого часу, фактично, впродовж року, не було ну аж надто якихось радикально налаштованих наступів
– Сьогодні ми з вами не знаємо взагалі (я, принаймні, не маю інформації), що відбувається в Донецькому університеті – чи там у якийсь спосіб відбувається навчання. Безперечно, дошка була символом. Чесно кажучи, я був здивований більше, що впродовж такого часу, фактично, впродовж року, не було ну аж надто якихось радикально налаштованих наступів. Розмови час від часу з’являлися – мені повідомляли з Донецька, але до конкретики не доходило.
Але такі настрої серед певної категорії населення там були завжди. Ну, не тільки населення, очевидно, і тамтешньої влади, і тамтешнього політикуму – я не знаю, як це правильно назвати в нинішній ситуації.
– У Вас є і частина родини, яка мешкає на Донеччині? Так?
– Так, до недавнього часу там сестра Василя Стуса була, вона виїхала з Донецька до Києва, може, місяць, чи трошки більше, тому. А до того вона була в Донецьку. Вони жили в «посьолку» Октябрський, який надзвичайно сильно був зруйнований – це якраз між Пісками і аеродромом, так що там було багато чого… Від того «посьолку» майже нічого не залишилося на сьогоднішній день. Хоча їхню родину якимось чудом не зачепило.
Будемо сподіватися, що закінчиться все, принаймні, воєнні дії там, а далі життя покаже, як буде входити все, в яку колію. Принаймні, зараз головне, я вважаю, щоб закінчилися і припинилися воєнні дії і розпочався діалог. Наскільки конструктивний – не зрозуміло, але, принаймні, щоб він розпочався.
Василь Стус із 1940 року жив у Донецьку. Навчався в педінституті, працював на шахті, вчителем у школі, літредактором місцевої газети. Був засуджений і засланий на Урал, де помер у таборі в 1985 році.
Кореспондент Радіо Свобода запитав мешканців Донецька, чи знають вони відомого донбаського творця і чи підтримують рішення керівників університету:
