Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 09:21

«Знали, що стояти треба на смерть» – захисник Донецького аеропорту «Лео»


Захисник Донецького аеропорту «Лео»

Захисник Донецького аеропорту «Лео»

«Я знаю, що якби ми тоді здали аеропорт, то вони пішли б далі»

Київ – Боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади з позивним «Лео» захищав Донецький аеропорт у жовтні 2014-го. На другому поверсі старого терміналу він провів 10 днів. Радіо Свобода «Лео» розповів про те, чому страшно, коли перемир’я, де була найгарячіша точка протистояння й чому їжа в аеропорту смакувала більше, аніж удома.

«Лео»: Коли наша бригада вперше зайшла в аеропорт, у складі першої роти був наш перший взвод. Тільки вони зайшли, ворожий танк двома вистрілами знищив наші БТРи. У нас було сім «двохсотих» і, здається, дев’ять «трьохсотих». Там були всі наші товариші. У «Чорного» пару днів тому тільки народилася дитина, а він загинув…

Коли, нарешті, пішли в аеропорт, то нас просто переповнювало бажання помститися за наших хлопців. І я вважаю, що ми дали їм відсіч

І коли, одразу після цього, нам дали наказ «посилити» аеропорт, ми морально до цього були не готові. З таким настроєм, який у нас був, в аеропорт краще було не заходити. Тим більше, до нас доходили чутки, що там просто пекло.

Нам вистачило два-три дні, щоб зібратися з силами, стиснути кулаки й бути готовими до помсти. Тож, коли, нарешті, пішли в аеропорт, то нас просто переповнювало бажання помститися за наших хлопців. І я вважаю, що ми дали їм відсіч.

«Все стріляє, все вибухає, залізо рипить, це був жах»

Пам’ятаю, як заходили. Ми позакривали люки, тільки верхні відкрили на той випадок, якщо в нас потрапить, щоб нам не попалило обличчя та шкіру. Таке враження, що їхали півдня, а насправді п’ять хвилин. Швидко залетіли у новий термінал. Була неймовірна темрява, нічого не видно, просто на витягнуту руку нічого не було видно.

Зайшли у новий термінал, все «шмаляє», все ламається, все стріляє, все вибухає, залізо рипить, це був жах. Я так боявся, всі боялися, ми сіли. Нас загнали під бетонні плити, ще й «Гради» по нас почали працювати. Ми дочекалися повної тиші, й десь о четвертій або п’ятій ранку ми вже своїм ходом перебрались у новий термінал.

Перші п’ять днів практично ніхто не спав. Адреналін був сильніший за сон

Перші п’ять днів практично ніхто не спав. Адреналін був сильніший за сон. Очі були по п’ять копійок у всіх. Мабуть це був шок, типу: «невже ми вже тут, ніфіга собі». Інколи просто хотілося вибігти з того терміналу і побігти до Донецька.

На третій день у нас вже був бій, що протривав майже добу. Було приблизно так: півгодини – бій, одна або дві години відпочинку.

«Сепаратисти не знали, що ми на другому поверсі»

Сепаратисти не знали, що ми на другому поверсі, й думали, що ми контролюємо лише перший. Тож ми намагалися мовчати, а відкривали вогонь лише у крайніх випадках, коли вже був повний «контакт»

Вночі також були бої, і вони були набагато страшніші за денні. Бо, якщо ти будеш стріляти – тебе побачать. Ти бачиш, звідки вони стріляють, хочеш відповісти, але намагаєшся, щоб «вогонь не вийшов зі ствола», щоб не «спалити» позицію. До того ж, за нашими даними, сепаратисти не знали, що ми на другому поверсі, й думали, що ми контролюємо лише перший. Тож ми намагалися мовчати, а відкривали вогонь лише у крайніх випадках, коли вже був повний «контакт».

«Страшно було під час перемир’я: тихо, і «кошмарить» снайпер»

Третій і четвертий дні були найжорсткішими за весь час нашого перебування в аеропорту. Ворог не давав нам спокою, у нас не було часу навіть поїсти. У перші два дні хоча і були перестрілки, та ми знали, що з першої до другої години дня можемо пообідати, а з шостої до сьомої – повечеряти. Як-то кажуть: «війна війною, а обід за розкладом». Але у наступні дні – не було часу навіть сходити до туалету. Не можна було відлучатись, бо нас було двоє на «точці» й від кожного залежала доля товариша. Ось там, наприклад, «Бєлий» сидить, а якщо я зараз відійду, його можуть «шмальнути».

Я знав, що можу повернути зараз голову, подивитись на свого товариша і вже знатиму, про що він думає: ображається чи радіє, хоче їсти чи маму свою обняти, чи про дівчину свою мріє

Я знав, що можу повернути зараз голову, подивитись на свого товариша і вже знатиму, про що він думає: ображається чи радіє, хоче їсти чи маму свою обняти, чи про дівчину свою мріє.

Перемир’я – воно було там, за нашими спинами, а у нас була повномасштабна війна

Страшно було на восьмий і дев’ятий день, коли було перемир’я, бо тоді була тиша. І «кошмарив» снайпер. Отак десять хвилин тихо, потім «бах» – стріляє десь. І так цілий день, і це «давило» на мозок. Страшно було, тому що думаєш: зараз натягнуть техніки, підуть танками, а ти кулеметом йому нічого не зробиш. Але зрозуміло, що перемир’я – воно було там, за нашими спинами, а у нас була повномасштабна війна.

«Ми сиділи в кімнатці 5х5 метрів – єдиному місці, де були бетон і цегла»

Моя позиція була на другому поверсі старого терміналу. Це була найгарячіша точка за всі десять днів, що ми там були. Коли приїжджав журналіст Сергій Лойко, його навіть не хотіли туди пускати. Ми сиділи в одній кімнатці, приблизно 5х5, це було єдине місце, де були бетон і цегла. А все інше – гіпсокартон.

Це як бігти по бульвару, і тебе там звідусіль видно. Снайпер міг тебе «вальнути» у будь-який момент

Щоб спуститись на перший поверх, треба було пробігти п’ятдесят метрів повз прострелені танками і гранатометами вікна. Це як бігти по бульвару, і тебе там звідусіль видно. Снайпер міг тебе «вальнути» у будь-який момент. А потім ще треба було спуститись по сходах. Це ще гірше. Пробігти-то ще можна швиденько, десь впасти, зупинитися, але сходи…

Наш Саня «Малой», кулеметник, він Лойка проводжав. Ми не розуміли, хто він взагалі такий, й загалом нам було все одно, хто він, хоч би міністр. Але нам всім було страшно за нього, але більше за те, щоб через нього хтось наш не загинув.

З нашого поверху Лойко практично нікого не фотографував, один наш Тьомка потрапив у кадр і Сєрьога «Топаз». Не було часу на ці фотографії, мені якось не до фотографій там було.

Про зброю й супротивника

По нас «працювали» кулемети, автомати, крупнокаліберні кулемети, міномети 80 мм, 120 мм, ще працювала «рапіра» та автоматичні гранатомети, 40 мм.

Заїхали три «Урали» з людьми. То було приблизно 60 чоловік снайперів

Було, не пам’ятаю точно, який був день, 5-й чи 8-й, але заїхали три «Урали» з людьми. То було приблизно 60 чоловік снайперів. Їх або готували в Росії, або це «кадрові» (російські військові) були.

Те, що вони добре підготовлені, було видно одразу. «Танас» наш отримав в голову, його каска врятувала, вчасно присів. «Танас» якось постійно притягував снайперів. І Андрюха покійний… Він вже потім загинув, теж, як не пригнеться, так куля над ним пролетить. І каски виставляли. Ніхто не ходив у повний зріст, ходили «полозком», «крочком», «жабкою», «ящіркою». Два дні вони нам не давали спокою.

Ти сидиш на другому поверсі і бачиш, як біжать чотири дурника на тебе і кричать «Слава Новоросії», «Стрєлков наш Ісус, Бог». Вони одразу там лягали

Потім, коли був артобстріл по всій території неконтрольованого Донецького аеропорту, то чи їх вбило там, чи може вони поїхали…

А так, звичайна «піхотня» з тактикою 41-45-го років: «Ура-а-а, Новоросія!» Ти сидиш на другому поверсі і бачиш, як біжать чотири дурника на тебе і кричать «Слава Новоросії», «Стрєлков наш Ісус, Бог». Вони одразу там лягали.

«Якщо взяв гранатомет – то ти гранатометник»

У першій кампанії я був мінометником, мене навчили артилерійській справі. Мене навчили корегувати вогонь артилерії, і це мені знадобилось в аеропорту. В старому терміналі я був корегувальником. Там так було, якщо взяв гранатомет – то ти гранатометник. Викинув гранатомет, взяв кулемет – вже кулеметник. По штату я стояв звичайним «стрілком», а позаштатно я був корегувальником.


У нас «гаряче» було. Хлопці прибігали навіть з першого поверху й запитували, чи можна постріляти.

На першому поверсі була інша частина нашої роти. І «Правий сектор». А на другому поверсі було лише одне відділення. У новому терміналі – «розвідвзвод».

Сепаратисти на той момент були на третьому поверсі нового терміналу. Вони по наших гранати кидали – вниз. Так само і у нас, у старому терміналі, через стінку сиділи сепаратисти.

Ми знали, що за дверима сто відсотків стоїть якийсь «хороший чєловєк» й купа «розтяжок». Просто неймовірно, що вони туди натягали. Якби хтось зайшов туди, то «шмальнуло» б так, що весь третій поверх знесло. Всі виходи, підходи, все було заміновано. Ніхто нічого не міг нам зробити, лише «через наш труп».

«То холодно, то жарко, то тхне смертю»

Ми намагались дотримуватись елементарної особистої гігієни. Для туалету – одне місце, для їжі й ночівлі – інші.

Їжа у нас була постійно. На бронетехніці привозили до нового терміналу все необхідне – боєприпаси, воду, їжу, теплі речі. Замовляли через нашого комбата. Нашою задачею було йому сказати, а його – знайти це будь-якою ціною. І він нам завжди все давав.

Пам’ятаю, Бірюков передавав нам «гуманітарку» – «згущенку» і шоколад. «Мілка» мені там видавалася набагато смачнішою, ніж тут. І «тушонка», яку я там їв, – то було найсмачніше у світі м’ясо.

У нас стільки радості було, як у дітей. Прибігаєш: «Хлопці, я згущенку знайшов!»

Якось ми знайшли розбитий там склад якийсь, туди залетів снаряд. Ми знайшли там згущенку. Банка побита, потекла трохи, але якщо півбанки є – то вже добре. У нас стільки радості було, як у дітей. Прибігаєш: «Хлопці, я згущенку знайшов!»

Чай гарячий був у нас постійно, бо Бірюков передавав нам грілки. А тоді якраз пішли морози до -15, з вітром і снігом. Погода змінювалась часто.

Коли було тепло, тоді тхнуло смертю і трупами. Бувало, через це навіть їсти не хотілося. То холодно, то жарко, то тхне їхніми покинутими «гадами».

Наших «двохсотих» ми усіх забирали. От ми не могли забрати нашого танкіста, хоч від нього одне стегно залишилося. Та яка різниця, що там залишилось, все одно треба везти додому, матері показати, хоч щось. То забрали.

(«Кіборги» під обстрілом забирають тіло танкіста)


«У нас був наказ тримати аеропорт: жодного кроку в бік»

Якби нам у старий термінал дали чоловік п’ятдесят, ми б зачистили той готель, який не давав нам спокою

Зараз я думаю, що змінив би наші дії. Ми всі готові були піти в атаку, й, якби нам у старий термінал дали чоловік п’ятдесят, ми б зачистили той готель, який не давав нам спокою, зачистили б той же МВС, те ж «МЕТРО». Навіть ті каналізації, по яких вони «шастали», як пацюки. Ми б розширювали зону нашого контролю. Ми б ставили блокпости, бункери, доти… щось би придумали. Якби ми зачистили хоча б 100 метрів – це вже було б добре. Тоді нас звідти вибити було б ще складніше.

Але у нас був наказ тримати аеропорт без жодного кроку вбік.

Якби ми тоді здали аеропорт, то вони б пішли далі

Ми знали, що стояти треба на смерть. Коли скажуть, тоді й змінять, все. І не давали їм підійти на небезпечну відстань.

Мені все одно, кому цей аеропорт був потрібний – генералам чи полковникам. Мені треба було лише помститися за свого товариша, за всіх хлопців, які там полягли. А те, що він комусь був потрібен, мене не цікаво. Я знаю, що якби ми тоді здали аеропорт, то вони б пішли далі. Пішли б і пішли, й спробуй їх потім зупинити.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG