Доступність посилання

ТОП новини

Російське суспільство – це суспільство деформованих цінностей


Акція створеного в Росії руху «Антимайдан». Москва, лютий 2015 року
Акція створеного в Росії руху «Антимайдан». Москва, лютий 2015 року

«Нє нада нам в Європу! В Європу нє пайдьом!»

(Рубрика «Точка зору»)

Повернувшись додому після тривалих подорожей Європою, Іван Тургенєв у листі до Віссаріона Бєлінського констатував, що в російської людини – «мозгі набєкрєнь». Письменник мав рацію. Сьогодні це особливо помітно. Вкотре переконуємось, що російське суспільство – це суспільство деформованих цінностей, де крадіжка й брехня, алкоголізм й аморальність – невід’ємна частина національної культури і ментальності. Характерною рисою російського мислення, яке різко відрізняється від мислення будь-якого європейського народу, є алогічність. Нинішній українсько-російський конфлікт це лише підтверджує.

«Нє нада нам в Європу! В Європу нє пайдьом!» – нестямно волала 1 травня на Красній площі в Москві огрядна жіночка. Відеокадри з нею (і не тільки) можна побачити на Youtub. Звідки цей агресивно архаїчний і водночас гротескний консерватизм? Звідкіля цей апофеоз вульгарності й абсурду?

На початку 90-х минулого століття Лев Гумільов, знаний історик та етнолог, зробив невтішний для росіян висновок: «Якщо ми (росіяни – ред.) на 500 років молодші (від західноєвропейського суперетносу – ред.), то як би не вивчали європейський досвід, не зможемо зараз добитися добробуту і звичаїв, характерних для Європи. Наш вік і рівень пасіонарності передбачає зовсім інші імперативи поведінки».

Передбачає в теорії. На практиці все виглядає інакше. Сумно і безперспективно. Для Росії. Сьогоднішньої. Бо її проблеми закорінені в минулому. «Російський народ — глибоко нещасний народ, але й глибоко нечистий, грубий і, головне, — брехливий дикун» (Іван Бунін). «Мені здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є саме жорстокість...» (Максим Горький). «Росія — найнаціоналістичніша країна у світі, країна небачених ексцесів націоналізму, пригноблення підвладних національностей, русифікації, країна національного бахвальства…» (Микола Бердяєв).

Можна згадати і Петра Чаадаєва, який чудово розумів російську дійсність і нещадно її критикував: «Ми нічого не дали світові, нічого не навчили його; ми не запропонували жодної ідеї до численних ідей людських, нічим не сприяли прогресові людського розуму. Все, що ми отримали від цього прогресу, ми спотворили. З першої хвилини нашого суспільного існування ми нічого не зробили для загального блага людей; жодна корисна думка не народилась на безплідному ґрунті нашої батьківщини; жодна велика істина не вийшла з нашого середовища; ми не завдавали собі труду придумати щось самим, а з того, що вигадали інші, ми переймали тільки оманливу зовнішність і даремну розкіш». Щось змінилось відтоді, з 1836 року? Помовчимо.

Особливості психології росіян у різні часи помічали різні народи, що відображено в численних книгах, щоденниках, дорожніх нотатках. Не залишились осторонь й українці. Ось лише кілька зразків прислів’їв і приказок, зібраних й впорядкованих Матвієм Номисом: « – Тату, лізе чорт у хату!» – «Дарма, аби не москаль»; «Мабуть, москаль тоді красти перестане, як чорт молиться Богу стане»; «Коли чорт та москаль що вкрали, то поминай, як звали»; «На вовка помовка, а москаль кобилу вкрав»; «З москалем дружи, а камінь за пазухою держи»; «Москаль тоді правду скаже, як чорт молиться стане»; «Казав москаль право, та й збрехав браво»; «Собака брехне – москаль віри пойме»; «Звичне, московська напасть»; «Бов, бов по московській брехні!».

Ці афористичні висловлювання – своєрідна народна соціологія, систематизація величезного масиву прикладів/фактів співжиття українців упродовж століть з іншою етнічною системою, вербальна фіксація спостережень за далеко не найкращими виявами «загадкової російської душі».

«Будь-який мордвин, зирянин, мирянин, татарин, прийнявши хрещення, ставав росіянином» [Лев Гумільов]. Ось так і творилась етнічна химера. А «там, де складається етнічна химера, накладання етнічних полів різноманітного ритму, появляються антисистеми» [Лев Гумільов]. Для антисистеми незалежно від конкретної ідеології її членів існує одна об’єднальна настанова: заперечення реального світу як складної і багатоманітної системи в ім’я тієї або іншої абстрактної мети.

Знаменитий фізіолог Іван Павлов звернув увагу на те, що розум російської людини уникає прискіпливо аналізувати реальний світ, натомість віддає перевагу словам. Інакше кажучи, «сіла єсть – ума нє нада!». У Росії логіку почали викладати в гімназіях і вищих навчальних установах лише 1866 року. Тоненький прошарок еліти, здатної логічно мислити, був майже вщент винищений після большевицького заколоту 1917 року. До влади прийшла чернь, не обтяжена законами логіки й здорового глузду. Марксистський філософ А. Вечер-Щербович, приміром, доводив, що «здоровий глузд» – це буржуазне поняття з усіма випливаючими наслідками...

Маскуючи власну дурість, усупереч логіці й здоровому глуздові, СССР упродовж семи десятиліть демонстрував класичне дологічне мислення – творив уявних ворогів, які виконують накази «опрєдєльонних сіл». Замість того, аби боротися з причинами негараздів, малоосвічені партійно-чекістські функціонери шукали «врєдітєлєй». Навіть сьогодні нащадки совєтських наркомів уже розповідають про підступи ворогів, які, мовляв, спричинили гігантські пожежі в Забайкаллі й Хакасії. У скорому часі, можливо, почуємо про анонімних «врєдітєлєй», причетних і до аварії ракети «Прогрес». Можливо, навіть будуть продемонстровані речові докази – «візитки Яроша», загублені у вигорілому лісі чи на місці падіння уламків космічного корабля...

У дологічному мисленні нормою стало гасло: «Враг хітьор і коварєн. В ньом звєріная злоба. Сматрі в оба!». Таке суворе попередження злітало з пропагандистсько-агітаційного плакату, що висів при вході до військової частини, в якій мені довелося служити. А ще пригадую червонопикого замполіта з «мозгамі набєкрєнь», який, бризкаючи слиною, безапеляційно карбував: «Єслі партія прікажет, ми памятнік вождю пролєтаріата на Манхеттене паставім»…

Народний депутат Борислав Береза наводить слова одного з жителів Донецька: «Донецька немає. Повір мені. Є звіринець зі збожеволілими звірами. Я не знаю, як їм вдалося зробити це». Якщо «мозгі набєкрєнь», то й не таке вдається зробити. Не дивно, що саме сюди 9 травня приїдуть російські виконавці шансону і «блатної пісні», щоб привітати ветеранів з нагоди «70-річчя Перемоги». Це вже навіть не абсурд.

Наш північно-східний сусід жив і продовжує жити не за міжнародними нормами й законами, а за власними правилами й приписами. Бо «мозгі набєкрєнь». І не лише у сірої злюмпенізоаної маси. Приміром, цивілізованому світові регулярно демонструють дологічне мислення Віталій Чуркін і Сергій Лавров – сучасні класики від скандальної московської дипломатії. Що вже казати про дрібнішу кремлівську політеліту, якщо з логікою далеко не все гаразд у самого Володимира Путіна. Так, 18 березня 2015 року Володимир Путін заявив: «Ми всєгда думалі, что рускіє і украінци – ето адін народ, я так думаю і сейчас». Пьотр Столипін, якого в нинішній Росії дуже шанують, так не думав. Своїм циркуляром від 20 січня 1910 року зарахував народ український до інородців, тобто визнав, що українці не є росіянами. Тож Путіну можна лише порадити «тщатєльнєй ізучать матчасть» – історію. Насамперед російську. Вельми непривабливу.

Звертаючись до росіян, водій-дальнобійник Вадим Дубовський у написаному до 1 травня і вже виставленому в Youtub «Пролетайском марше», слушно резюмує:

«Вы рождены, чтоб жизнь прожить рабами,

Хватать с лопат бесплатные блины,

Одной рукой грозить войной Обаме,

Второй – поддерживать свои штаны».

Клим Ворошилов, дружбан-братан Коби, «ефективного менеджера», міг би підтвердити справедливість цих рядків: «Совершенно точноє опрєдєлєніє».

Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»

У тексті збережено виділення, зроблені автором

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • Зображення 16x9

    Олег Романчук

    Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка, член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів. За першим фахом – радіофізик. Від 1993 року – шеф-редактор (засновник) журналу політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум». Лауреат премії імені Івана Багряного 2008 року «за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства». Лауреат міжнародної літературної премії 2009 року імені Дмитра Нитченка. Лауреат конкурсу українського фонду Воляників-Швабінських за навчальний посібник «Системний аналіз у журналістиці». Лауреат обласної премії імені В’ячеслава Чорновола 2012 року за публіцистичну збірку «У пошуках універсуму». Автор книги публіцистики «Перезаснування України» (2013), навчального посібника «Соціальна інформатика» (2016).

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG