Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 18:41

Російське суспільство – це суспільство деформованих цінностей


Акція створеного в Росії руху «Антимайдан». Москва, лютий 2015 року

Акція створеного в Росії руху «Антимайдан». Москва, лютий 2015 року

«Нє нада нам в Європу! В Європу нє пайдьом!»

(Рубрика «Точка зору»)

Повернувшись додому після тривалих подорожей Європою, Іван Тургенєв у листі до Віссаріона Бєлінського констатував, що в російської людини – «мозгі набєкрєнь». Письменник мав рацію. Сьогодні це особливо помітно. Вкотре переконуємось, що російське суспільство – це суспільство деформованих цінностей, де крадіжка й брехня, алкоголізм й аморальність – невід’ємна частина національної культури і ментальності. Характерною рисою російського мислення, яке різко відрізняється від мислення будь-якого європейського народу, є алогічність. Нинішній українсько-російський конфлікт це лише підтверджує.

«Нє нада нам в Європу! В Європу нє пайдьом!» – нестямно волала 1 травня на Красній площі в Москві огрядна жіночка. Відеокадри з нею (і не тільки) можна побачити на Youtub. Звідки цей агресивно архаїчний і водночас гротескний консерватизм? Звідкіля цей апофеоз вульгарності й абсурду?

На початку 90-х минулого століття Лев Гумільов, знаний історик та етнолог, зробив невтішний для росіян висновок: «Якщо ми (росіяни – ред.) на 500 років молодші (від західноєвропейського суперетносу – ред.), то як би не вивчали європейський досвід, не зможемо зараз добитися добробуту і звичаїв, характерних для Європи. Наш вік і рівень пасіонарності передбачає зовсім інші імперативи поведінки».

Передбачає в теорії. На практиці все виглядає інакше. Сумно і безперспективно. Для Росії. Сьогоднішньої. Бо її проблеми закорінені в минулому. «Російський народ — глибоко нещасний народ, але й глибоко нечистий, грубий і, головне, — брехливий дикун» (Іван Бунін). «Мені здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є саме жорстокість...» (Максим Горький). «Росія — найнаціоналістичніша країна у світі, країна небачених ексцесів націоналізму, пригноблення підвладних національностей, русифікації, країна національного бахвальства…» (Микола Бердяєв).

Можна згадати і Петра Чаадаєва, який чудово розумів російську дійсність і нещадно її критикував: «Ми нічого не дали світові, нічого не навчили його; ми не запропонували жодної ідеї до численних ідей людських, нічим не сприяли прогресові людського розуму. Все, що ми отримали від цього прогресу, ми спотворили. З першої хвилини нашого суспільного існування ми нічого не зробили для загального блага людей; жодна корисна думка не народилась на безплідному ґрунті нашої батьківщини; жодна велика істина не вийшла з нашого середовища; ми не завдавали собі труду придумати щось самим, а з того, що вигадали інші, ми переймали тільки оманливу зовнішність і даремну розкіш». Щось змінилось відтоді, з 1836 року? Помовчимо.

Особливості психології росіян у різні часи помічали різні народи, що відображено в численних книгах, щоденниках, дорожніх нотатках. Не залишились осторонь й українці. Ось лише кілька зразків прислів’їв і приказок, зібраних й впорядкованих Матвієм Номисом: « – Тату, лізе чорт у хату!» – «Дарма, аби не москаль»; «Мабуть, москаль тоді красти перестане, як чорт молиться Богу стане»; «Коли чорт та москаль що вкрали, то поминай, як звали»; «На вовка помовка, а москаль кобилу вкрав»; «З москалем дружи, а камінь за пазухою держи»; «Москаль тоді правду скаже, як чорт молиться стане»; «Казав москаль право, та й збрехав браво»; «Собака брехне – москаль віри пойме»; «Звичне, московська напасть»; «Бов, бов по московській брехні!».

Ці афористичні висловлювання – своєрідна народна соціологія, систематизація величезного масиву прикладів/фактів співжиття українців упродовж століть з іншою етнічною системою, вербальна фіксація спостережень за далеко не найкращими виявами «загадкової російської душі».

«Будь-який мордвин, зирянин, мирянин, татарин, прийнявши хрещення, ставав росіянином» [Лев Гумільов]. Ось так і творилась етнічна химера. А «там, де складається етнічна химера, накладання етнічних полів різноманітного ритму, появляються антисистеми» [Лев Гумільов]. Для антисистеми незалежно від конкретної ідеології її членів існує одна об’єднальна настанова: заперечення реального світу як складної і багатоманітної системи в ім’я тієї або іншої абстрактної мети.

Знаменитий фізіолог Іван Павлов звернув увагу на те, що розум російської людини уникає прискіпливо аналізувати реальний світ, натомість віддає перевагу словам. Інакше кажучи, «сіла єсть – ума нє нада!». У Росії логіку почали викладати в гімназіях і вищих навчальних установах лише 1866 року. Тоненький прошарок еліти, здатної логічно мислити, був майже вщент винищений після большевицького заколоту 1917 року. До влади прийшла чернь, не обтяжена законами логіки й здорового глузду. Марксистський філософ А. Вечер-Щербович, приміром, доводив, що «здоровий глузд» – це буржуазне поняття з усіма випливаючими наслідками...

Маскуючи власну дурість, усупереч логіці й здоровому глуздові, СССР упродовж семи десятиліть демонстрував класичне дологічне мислення – творив уявних ворогів, які виконують накази «опрєдєльонних сіл». Замість того, аби боротися з причинами негараздів, малоосвічені партійно-чекістські функціонери шукали «врєдітєлєй». Навіть сьогодні нащадки совєтських наркомів уже розповідають про підступи ворогів, які, мовляв, спричинили гігантські пожежі в Забайкаллі й Хакасії. У скорому часі, можливо, почуємо про анонімних «врєдітєлєй», причетних і до аварії ракети «Прогрес». Можливо, навіть будуть продемонстровані речові докази – «візитки Яроша», загублені у вигорілому лісі чи на місці падіння уламків космічного корабля...

У дологічному мисленні нормою стало гасло: «Враг хітьор і коварєн. В ньом звєріная злоба. Сматрі в оба!». Таке суворе попередження злітало з пропагандистсько-агітаційного плакату, що висів при вході до військової частини, в якій мені довелося служити. А ще пригадую червонопикого замполіта з «мозгамі набєкрєнь», який, бризкаючи слиною, безапеляційно карбував: «Єслі партія прікажет, ми памятнік вождю пролєтаріата на Манхеттене паставім»…

Народний депутат Борислав Береза наводить слова одного з жителів Донецька: «Донецька немає. Повір мені. Є звіринець зі збожеволілими звірами. Я не знаю, як їм вдалося зробити це». Якщо «мозгі набєкрєнь», то й не таке вдається зробити. Не дивно, що саме сюди 9 травня приїдуть російські виконавці шансону і «блатної пісні», щоб привітати ветеранів з нагоди «70-річчя Перемоги». Це вже навіть не абсурд.

Наш північно-східний сусід жив і продовжує жити не за міжнародними нормами й законами, а за власними правилами й приписами. Бо «мозгі набєкрєнь». І не лише у сірої злюмпенізоаної маси. Приміром, цивілізованому світові регулярно демонструють дологічне мислення Віталій Чуркін і Сергій Лавров – сучасні класики від скандальної московської дипломатії. Що вже казати про дрібнішу кремлівську політеліту, якщо з логікою далеко не все гаразд у самого Володимира Путіна. Так, 18 березня 2015 року Володимир Путін заявив: «Ми всєгда думалі, что рускіє і украінци – ето адін народ, я так думаю і сейчас». Пьотр Столипін, якого в нинішній Росії дуже шанують, так не думав. Своїм циркуляром від 20 січня 1910 року зарахував народ український до інородців, тобто визнав, що українці не є росіянами. Тож Путіну можна лише порадити «тщатєльнєй ізучать матчасть» – історію. Насамперед російську. Вельми непривабливу.

Звертаючись до росіян, водій-дальнобійник Вадим Дубовський у написаному до 1 травня і вже виставленому в Youtub «Пролетайском марше», слушно резюмує:

«Вы рождены, чтоб жизнь прожить рабами,

Хватать с лопат бесплатные блины,

Одной рукой грозить войной Обаме,

Второй – поддерживать свои штаны».

Клим Ворошилов, дружбан-братан Коби, «ефективного менеджера», міг би підтвердити справедливість цих рядків: «Совершенно точноє опрєдєлєніє».

Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»

У тексті збережено виділення, зроблені автором

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Олег Романчук

    Олег Романчук – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка, член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів. За першим фахом – радіофізик. Від 1993 року – шеф-редактор (засновник) журналу політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум». Лауреат премії імені Івана Багряного 2008 року «за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства». Лауреат міжнародної літературної премії 2009 року імені Дмитра Нитченка. Лауреат конкурсу українського фонду Воляників-Швабінських за навчальний посібник «Системний аналіз у журналістиці». Лауреат обласної премії імені В’ячеслава Чорновола 2012 року за публіцистичну збірку «У пошуках універсуму». Автор книги публіцистики «Перезаснування України» (2013).

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG