На шляху до осмислення того, що з українцями відбулося під час Другої світової війни, та пошуку примирення, яке б ґрунтувалося на цій основі, Україна робить ще перші кроки, вважає український історик з Канади Роман Сербин. Професор Квебецького університету вважає, що найважчим для українців буде усвідомити себе не переможцями Другої світової, а її жертвами, які були змушені віддавати свої життя під чужими знаменами.
Ті колоніальні народи, включно з тими, які борються проти колоніального центру, не можуть вважати себе переможцями. Так що перемоги не було
– Треба мати новий погляд на закінчення війни і те, як відзначати цю дату. Україні абсолютно немає причини святкувати День перемоги. України як держави не існувало. Те, що була Українська Радянська Соціалістична Республіка, ми знаємо, що то була частина Радянського Союзу. А Радянський Союз – була ціла велика держава зі столицею в Москві, в Росії і колоніями довкола неї. Так що ті колоніальні народи, включно з тими, які борються проти колоніального центру, не можуть вважати себе переможцями. Тим більше, що плоди тієї перемоги не пішли українцям. Так що перемоги не було. Треба відзначити, перш за все, жертв війни, військових з одного боку, і жертв серед цивільного населення.
А де тепер відзначати це? Це може бути чи в Україні, чи в Польщі. У кожному разі, не в Москві, бо Путін хоче відновити свою імперію, і тому він наголошує на перемозі. Тоді як Захід ніколи не наголошував на перемозі, а наголошував, власне, на визволенні. А перемога і визволення – не є одне й те саме.
Так, вони визволили. Кого вони визволили? Вони принесли волю людям, які були в концентраційних таборах. Так, ті люди були визволені
Були два фронти проти Німеччини. Із західного боку той фронт визволяв. Так далеко, як зайшли західні війська, вони принесли волю. Зі сходу це була війна двох великих геноцидних, тоталітарних імперій. З одного боку – нацистська Німеччина, а з другого боку – комуністична Москва, комуністична Росія, ну і з тим ціла імперія. Так, вони визволили. Кого вони визволили? Вони принесли волю людям, які були в концентраційних таборах. Так, ті люди були визволені. Вони дістали волю. Але вони не принесли волі тим державам, які вони відвоювали від німців. Сталін відвоював Україну від Гітлера. Він не визволив її.
– Відбувається еволюція у свідомості західних країн, політиків щодо участі України у Другій світовій війні. Під впливом війни в Україні змінюється їхнє ставлення до результатів Другої світової війни. Впродовж багатьох десятиліть вони святкували перемогу над нацизмом. Сполучені Штати, Франція, Британія і СРСР. І їздили до Москви. Минулого року, коли відзначали річницю висадки союзників у Нормандії, президента Путіна вже не хотіли запрошувати. Запросили президента Порошенка як президента країни, яка брала участь у війні на боці союзників. Відбувається зміна уявлення про те, ким були ці переможці. Чи можна зараховувати СРСР до цього самого табору?
Путін повторює те, що робив Ленін ще після Першої світової війни, коли Російська імперія розпалася, Сталін робив це в часі Другої світової війни, коли Гітлер забрав у нього велику частину його імперії
– Ці речі сьогодні починають бачити у світі іншими очами. А до якоїсь міри, чи навіть до великої міри, це прийшло до наслідку, що Путін тепер старається відновити імперію. До якоїсь міри він повторює те, що робив Ленін ще після Першої світової війни, коли Російська імперія розпалася, Сталін робив це в часі Другої світової війни, коли Гітлер забрав у нього велику частину його імперії. А тепер Путін намагається знову відновити ту імперію, тому що Росія втратила усі республіки, які відділилися.
І тому сьогодні починають інакше дивитися на те, що ж була Друга світова війна, що вона принесла, які жертви вклали різні народи до перемоги над Гітлером. Гадаю, що врешті починають розуміти. Думаю, що Польща і президент Польщі це дуже добре розумів, коли сказав, що перемога зі сходу не принесла волі ні Польщі, ні Україні, ні іншим країнам, чиї території захопила Червона Армія.
Щодо України, є дуже важливий момент. Думаю, що тут до якоїсь міри сьогоднішня Україна не дійшла до осмислення ситуації. В Україні можна поділити на три табори людей, які воювали. Одні воювали в рядах Червоної армії, це люди, які йшли добровільно самі або їх забирали. Ми знаємо, як пізніше наприкінці війни забирали молодих неозброєних хлопців і кидали на фронт, як гарматне м’ясо. Це є злочини власної Радянської держави проти власних людей. Про це чомусь забувається сьогодні.
Друга сторона – це були українці, які намагалися створити спротив і проти німецької окупації спочатку, а пізніше і проти радянської, московської окупації, це УПА, це політичні організації, так як ОУН, але військова – це УПА.
Але є і третя сторона, яку сьогоднішня Україна, на мій погляд, дуже, я би сказав, незручно і нечесно навіть забула. Це українці, які опинилися в лавах німецьких чи держав осі, не забуваймо, що це не лише Німеччина, але також Угорщина, коли в Угорщину увійшло Закарпаття, то молодих людей також брали до мадярського війська. Отже, ці люди, дивізія «Галичина» та інші, вони абсолютно нічим не були гірші, ніж українці в Червоній Армії. Там так само були герої, як і в Червоній армії, і в УПА. І так само, як і були люди, які не були чесні, таке є в кожному війську. Тому треба осмислити інакше.
Я думаю, що це є, може, перший крок тепер в Україні, але ми мусимо йти далі. Ми мусимо зосередити увагу на тому, що усі українці, які опинилися під час Другої світової війни в лавах якихось військових формацій, суб’єктивно, зі своєї власної волі могли бути великі герої, люди, які жертвували собою, так само, як між ними могли бути і страшні злочинці. І всі повинні сьогодні бути однаково визнані. І це єдине, що може єднати Україну. Відданість, героїзм цих людей, які боролися за те, у що вони вірили, навіть якщо те, у що вони вірили на той час, могло бути помилковим.
