Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 02:24

Всередині ЄС змагаються різні страхи – Фройденштайн


«Якщо Україна зміниться, то й буде легше переконати громадян Євросоюзу, що таку країну варто прийняти до його лав»

Брюссель – Країни Південної Європи, а разом із ними й Франція, не відчувають загрози з боку Росії, натомість Польща та країни Балтії вважають її найбільшою небезпекою для себе і Європи в цілому. На думку заступника голови, директора з досліджень Центру Мартенса в Брюсселі Роланда Фройденштайна, це породжує своєрідну конкуренцію страхів і загроз, яку потрібно припинити й домогтися консенсусу, тобто взаємного визнання серйозності ісламістської загрози для Франції та інших країн Півдня й еквівалентної значущості російської агресії для Східної Європи. Сам експерт переконаний, що саме політика Кремля є наразі найбільшою загрозою для безпеки ЄС. Він також вважає, що в інтересах України, щоб питання її можливого членства в Євросоюзі залишалося відкритим. Центр Мартенса є «мозковим центром» Європейської народної партії.

– На наступний ранок після Ризького саміту «Східного партнерства» українці мали всі підстави прокинутися розчарованими Європейським союзом. Україна не отримала жодного підтвердження можливості свого членства в ЄС, навіть у завуальованій формі. Хто несе відповідальність за це розчарування, на Вашу думку?

Громадяни більшості країн цього об’єднання вважають, що ЄС розширюється занадто швидко... Головна причина всього цього – це не дії німецького канцлера, це навіть не острах Росії, а думка більшості громадян Євросоюзу

– Як завжди, це все складно. Я думаю, що частково відповідальність лежить на самій Україні. Вона реформується не достатньо швидко. Але основну відповідальність несе ЄС. Його рішення обумовлені ситуацією всередині Євросоюзу. Громадяни більшості країн цього об’єднання вважають, що ЄС розширюється занадто швидко. Хвиля розширення 2004 року, коли до нього приєдналися десять країн, а потім ще три – Болгарія, Румунія та Хорватія – породила багато складнощів. Люди відчувають втому від розширення. Це перша причина. Друга причина – це Росія. На мою думку, канцлер Німеччини Ангела Меркель, чітко вказавши на те, що жодна країна «Східного партнерства», включно з Україною, не має перспектив членства в ЄС, зробила занадто багато поступок своїм партнерам по коаліції – соціал-демократам. Їхній міністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмаєр усе ще дуже переймається думкою Росії. Він нині хотів би відродити співпрацю з цією країною. Як на мене, Меркель зайшла в цьому питанні занадто далеко. Але головна причина всього цього – це не дії німецького канцлера, це навіть не острах Росії, а думка більшості громадян Євросоюзу.

– Але далеко не всі громадяни ЄС так думають. Населення Польщі, країн Балтії – це теж громадяни Європейського союзу.

Загалом, є щире бажання допомогти Україні. Фінансово воно є недостатнім. ЄС мав би піти значно далі, як це він робив у 1990-х щодо Польщі

– Звісно, це так. Але вони в меншості. Це невелика кількість країн, які відчувають, що Росія їм безпосередньо загрожує. І небезпідставно. А погляньте на Бельгію: тут люди, взагалі, не припускають, що Росія може їм чимось загрожувати. Якщо Ви подивитися на такі країни, як Іспанія, Португалія чи Італії, то вони також не відчувають жодної загрози з боку Росії. У Франції те саме. Вони відчувають загрози, що надходять з Півдня, від ісламістів, від джихадистів усередині країни. Для цих країн Росія дуже далеко. Що б ми не робили, маємо враховувати, що є союзом 28 країн і маємо досягати консенсусу поміж них. Це важко зрозуміти країні, на яку безпосередньо напали, як-от трапилося з Україною. З іншого боку, ЄС таки спромігся солідарно відповісти на російську агресію й запровадити санкції. Ще рік тому я б не повірив, що таке можливо. Я був навіть приємно здивований. Попри критику з боку Угорщини, Австрії, Греції, Кіпру, Італії, Іспанії, канцлер Меркель змогла це зробити. Загалом, є щире бажання допомогти Україні. Фінансово воно є недостатнім. ЄС мав би піти значно далі, як це він робив у 1990-х щодо Польщі. Проте принаймні на рівні інституцій Євросоюзу: Європейського парламенту, Європейської комісії, – на рівні урядів окремих країн-членів є справжня небайдужість до того, що відбувається в Україні.

– Україна сприймає агресію Росії як екзистенційну загрозу, Захід здебільшого так її не сприймає. Це можна було б прийняти, якби, приміром, від заяв і виступів Федеріки Моґеріні не складалося враження, що справжніми екзистенційними загрозами для ЄС сьогодні є проблема глобального потепління чи ситуації у Ємені, Лівії.

У ЄС почалося своєрідне змагання страхів і загроз. І це потрібно припинити. Я особисто погоджуюся з тим, що наразі Росія є найбільшою загрозою для Заходу

– Я особисто погоджуюся з тим, що наразі Росія є найбільшою такою загрозою для Заходу. Це має політичний характер. Проте для того, щоб країни Південної Європи визнали легітимність страхів і загроз, з якими стикаються Польща та країни Балтії, останні мали визнати таку саму легітимність і важливість загроз, що постали перед французами чи іспанцями – загроз ісламістського тероризму. У ЄС почалося своєрідне змагання страхів і загроз. І це потрібно припинити. Я особисто погоджуюся з тим, що на поточний момент у цьому змаганні саме російська загроза мала б розглядатися як найнебезпечніша. Я зі своїми колегами з Центру Мартенса вже рік про це постійно говорю й пишу. Таким чином ми намагаємося хоча б трохи поглибити розуміння проблеми.

– Як Ви вважаєте, є на даному етапі сенс далі тримати в одній когорті під назвою «Східне партнерство» шість абсолютно різних країн?

Фактично відбулося розділення країн-учасниць «Східного партнерства» на дві групи: одна група – Грузія, Молдова, Україна – та інша група – Вірменія й Азербайджан

– Я вважаю, що фактично відбулося розділення країн-учасниць «Східного партнерства» на дві групи: одна група – Грузія, Молдова, Україна – та інша група – Вірменія й Азербайджан. Перша група об’єднує країни, які найбільше зацікавлені у зближенні з Євросоюзом. Друга група – країни, які з різних причин далеко позаду. І це їхній вільний вибір, за винятком Вірменії хіба що. Але це не значить, що потрібно відмовлятися від програми «Східного партнерства». ЄС усе одно зацікавлений у співпраці з Азербайджаном, з Білоруссю. З іншого боку, ЄС має по-різному підходити й до Грузії, Молдови та України, бо вони опинилися в різних умовах. З іншого боку, нам потрібно мати якусь парасольку для співпраці з усіма шістьма країнами одночасно, бо Європейський союз зацікавлений у тому, щоб вони взаємодіяли й поміж собою. Втім, немає сенсу пропонувати Азербайджану чи Вірменії весь спектр можливостей, якщо вони з них використають лише 10%. Це потрібно змінити, однак євробюрократія діє повільно. Це велика проблема. ЄС, зокрема Європейська служба зовнішніх дій, є бюрократичними установами, яким потрібно багато часу, щоб засвоїти нові політичні ідеї. Але вони це зроблять.

– І от, виходячи з усіх цих реалій, що б Ви порадили українцям, щоб успішно вийти з періоду євроромантизму й випрацювати прагматичний, функціональний підхід до співпраці з ЄС?

Україна має стати одного дня членом Євросоюзу. Але для цього їй потрібно змінитися зсередини: реформувати свою економіку, встановити верховенство права, посилити незалежність правосуддя, лібералізувати ціни на енергоринку, оновити міліцію

– Нічого поганого в щирому прагненні модерності, європейськості немає. Але чи було б добре для України отримати одразу ж перспективу членства в ЄС? Це б викликало сплеск популізму всередині Євросоюзу. Бо чимало громадян країн ЄС не підтримують цієї ідеї. Вони не уявляють собі, як можна буде справитися з тими проблемами, які постануть з приєднанням 50-мільйонної країни. Вони побоюються нестабільності, ускладнення процедури ухвалення рішень. Найкраще сьогодні залишити це питання відкритим. Я особисто переконаний, що Україна має стати одного дня членом Євросоюзу. І вона ним стане. Але для цього їй потрібно змінитися зсередини: реформувати свою економіку, встановити верховенство права, посилити незалежність правосуддя, лібералізувати ціни на енергоринку, оновити міліцію. Якщо вона зміниться, то й просунути ідею її членства в ЄС буде легше, можна буде переконати громадян Євросоюзу, що таку країну варто прийняти до його лав. Тобто Україна мала б змінюватися не для того, щоб задовольнити Брюссель. Українці повинні змінювати свою країну для себе. За всієї якнайглибшої шани до тих жертв, які Україна заплатила, щоб наблизитися до Європи, її громадяни мусять усвідомити, що ЄС є демократичним об’єднанням, де останнє слово належить громадянам.

– Ви даєте поради європейським політикам щодо того, як підходити до проблеми російської пропаганди. В Україні умовно панує дві точки зору на неї. Згідно з однією, на пропаганду потрібно відповідати контрпропагандою. Згідно з іншою, треба займатися не контрпропагандою, а організацією власних інформаційних кампаній, розробкою власної політики в цій царині. Що б Ви обрали з цих двох підходів?

Особливо велику роль можуть зіграти соціальні медіа, де протидіяти пропаганді значно дешевше, ніж на телебаченні чи в пресі

– Перш ніж говорити про потребу в протидії пропаганді, варто врахувати, що російський підхід до неї побудований згори-вниз. Тобто Кремль спускає телеканалам, іншим медіа конкретні меседжі, які ті мають поширювати. ЄС і Україна повинні були б використовувати діаметрально протилежний підхід: знизу-вгору. Тобто головним виробником меседжів у нас має бути громадянське суспільство: політичні партії, неурядові організації, дослідницькі установи, громадянські ініціативи. Сьогодні завдяки інтернету, соціальним медіа можна робити дуже конкретні речі за дуже скромних фінансових ресурсів. Гарний приклад проект StopFake, який розвінчує міфи російської пропаганди. Національні уряди, інституції ЄС також мали б брати участь у цьому процесі, проте не наймаючи людей для здійснення контрпропаганди, а фінансуючи проекти з інформування людей. Люди, які будуть працювати над ними, не мають бути штатними співробітниками урядових установ чи євроінституцій. Особливо велику роль можуть зіграти соціальні медіа, де протидіяти пропаганді значно дешевше, ніж на телебаченні чи в пресі.

  • 16x9 Image

    Жанна Безп’ятчук

    На Радіо Свобода з 2013 року. Вивчала політологію в Києво-Могилянській академії, закінчила магістратуру з європейських студій у коледжі Європи (Польща), навчалася журналістики в Данській школі журналістики та університеті Суонсі (Уельс, Велика Британія). До Радіо Свобода працювала журналістом в інтернет-виданні «ПіК України», кореспондентом і редактором у журналі «Тиждень».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG