Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 14:28

Георгій Кобаладзе

Вахтанг Кікабідзе нещодавно повернувся з концертного турне Україною. Це були гастролі в пам'ять про «Небесну сотню» – людей, які загинули в центрі Києва під час протестів на Євромайдані. За підтримку України співак отримав титул «Людина року». Кікабідзе виступив проти анексії Криму Росією, а в 2008 році був солідарний зі своєю батьківщиною, Грузією, коли відмовився від російського ордена Дружби на знак протесту проти агресії Москви в Південній Осетії.

– В Україні я відвідав Київ, Харків, Одесу... Які були концерти, просто неможливо розповісти. Мені вручили, окрім почесного звання «Людина року», ще й Народного артиста України. В Україні неоднозначна ситуація, подивимося, як все це вирішиться. Народ дуже прагне свободи. Напевно, повинні люди за руки взятися і робити все, щоб це відбулося. Я думаю, все буде добре.

– Зараз Ви активно гастролюєте в багатьох країнах колишнього СРСР. Вас запрошували та запрошують і в Росію. Але останніми роками через відомі причини у Вас не було гастролей. Ви не сумуєте за російською публікою?

– За публікою дуже скучив. Але коли мені дуже кортить, я їду в Україну і там співаю російською мовою, там все розуміють. Я не думав, що моя відмова від ордена Дружби, моя принципова позиція проти втручання, вторгнення в Грузію викличе такий ажіотаж. Чесно кажучи, я не думав, що буде така реакція. В інтернеті писали дуже багато бруду, до речі, і мої нібито друзі – московські зірки, які потім говорили, що це не вони написали, що замість них хтось підписується.

– Але прізвища Ви не будете називати?

– Не буду, їх всі знають. Один із них навіть у Києві піднявся, в мікрофон сказав, що це не він писав. Я кажу: «Ну, раз ти не писав, дай Бог тобі здоров'я». Тут така річ: за столом всім добре, а коли починаються проблеми, тоді перевіряється людина. Тому я вмію прощати.

– Після п'ятиденної війни у серпні 2008-го Ви написали пісню «Розчарували», звернення до російської інтелігенції. Чи могли б Ви пояснити слова цієї пісні, що Ви хотіли сказати своїм друзям, своїм колегам в Росії?

– Текст написав друг, журналіст із цікавою біографією, який воював в Абхазії. Він написав текст на мелодію для гітари, приніс мені. Це було антивоєнне звернення до інтелігенції, до друзів, які приїжджали, скрізь зустрічали, проводжали, годували, поїли. Мало хто потім за нас слово замовив, коли все почалося. Дуже багатьом стало соромно, я знаю, бо я зустрічав людей із цього кола. Взагалі все ламається на інтелігенції, на жаль. У країні радянській вона геть затюкана була завжди. Я знаю, що в Росії є дуже сильна опозиція, але люди бояться, напевно. Це теж треба розуміти. Але скільки можна боятися? У всього є межа. Пісня прозвучала дуже сильно.

​– Були відгуки?

– Були відгуки. Нещодавно я її виконав на концерті: люди встали в залі – стоячи слухали. Я одну пісню написав для себе, тут її, напевно, не знають, «Десь там далеко» – балада антивоєнна. Пісня про те, що я хочу знайти країну, де люблять старих, не забувають дітей, де риба хлюпається у воді, де квіти ростуть, де тихо, спокійно. У фіналі каже виконавець, що це називається рай. Втомилися люди від бруду. Зараз увесь світ збожеволів, але у кожного своє болить. Тож пісні є і нові, і старі. Зараз я сам собі пишу, вже дуже багатьох композиторів немає в живих, з якими я працював. Я якось взяв дві пляшки горілки, закрився в кімнаті і написав п'ять пісень. Я в житті цим не займався.

– Саме горілки?

– Горілки. Я ж російською писав. Усі пісні тепер дуже популярні.

​– Багато Вас пам'ятають за фільмом «Міміно». Чи могли б Ви згадати про ваші стосунки з Фрунзиком Мкртчяном, Вашими друзями, разом з якими грали у фільмах? Ми знаємо, що у Вас були дружні стосунки з Поладом Бюльбюль-огли, можливо, Ви спілкуєтеся досі? Взагалі, що значили для Вас стосунки з людьми різних національностей?

– Я по натурі, напевно, інтернаціоналіст, тому що я завжди вважав, що національність – це придумана назва. Просто одна людина говорить однією мовою, інший говорить іншою мовою. Одна голова, дві руки, дві ноги. Сьогодні такий збіг, що за дві години до вас тут журналісти були з кіношної лінії, ми дуже довго говорили про Данелію, про «Міміно», про «Не горюй», про ці фільми, про цих акторів. І знову те саме запитання. Мкртчян – дуже талановита людина з важкою долею. Коли я його вперше побачив, був вражений, що у людини з таким смішним обличчям були дуже сумні очі. Потім я дізнався, що відбувається, сімейні справи... Всі загинули у нього. Він від горя пив. Але я його не бачив п'яним. На зйомках він завжди був тверезий, але після зйомки зникав. Не дуже говірким був. Коли він хворів, він мені подзвонив з Єревана і сказав, що про мене знімають документальне кіно, і ми за сценарієм повинні приїхати до Тбілісі. Ти, каже, теж повинен зі мною знятися. А я в цей час хворів дуже сильно, грип був якийсь, вірус. Ми в ресторан несподівано прийшли: там люди очманіли, коли нас побачили. Зал був повний, ми там знімали, говорили про життя, про творчість, про те, про се, про Данелію, про кіно. Він був схудлий, виглядав кепсько. Потім його не стало. І ось я побачив цей документальний фільм. І він увесь фільм, поки ми з ним говоримо, гладить мене по щоці. Ймовірно, він знав, що я хворію. Я не пам'ятаю цього моменту, але всю розмову у нього рука на моїй щоці, він щось говорить, питає і руку не прибирає.

Мені пощастило, що я потрапив у кінематограф. Я працював з геніальними артистами, дуже багатьма, зараз всіх перерахувати важко. Майже всіх уже немає. Коли відкривали пам'ятник фільму «Міміно» в Авлабарі, мене привезли туди, мені було незручно стояти, тому що ні Фрунзика, ні Леонова вже немає. Я навіть вибачився, кажу: вибачте, що я прийшов сюди, тому що якось незручно.

– Як з'явилася ідея цього пам'ятника?

– Ідея з'явилася у Церетелі, я взагалі про це нічого не знав. Мені подзвонили з Москви, сказали, що зробив Церетелі пам'ятник. Подзвонили, до речі, з Кремля, сказали, що його будуть ставити на Чистих ставках, біля будинку Данелії. Потім Путін образився на Мишка Саакашвілі і сказав, щоб не ставили пам'ятник.

– Скажіть, у Грузії зараз звертають належну увагу на культуру? Вам допомагають? Чи є меценати, бізнесмени, які допомагають культурі?

– Якій культурі? Грузинській?

– Узагалі культурі, в тому числі грузинській, Вашій творчості?

– Ні, я сам був завжди і досі сам. Вони думають, напевно, що я дуже старий, перестали кликати. Я давно не виступав у Тбілісі. Минулого року у мене був ювілей – 70 років, був концертний зал. Я потім своїм сказав: мені щось не хочеться в Тбілісі співати. Ми зіграли ювілей у Батумі.

– Вам не хотілося у Тбілісі співати? Чому?

– Не зрозуміло. Хтось на мене ображений там.

– На Вашу думку, тут замішана політика?

– Я чомусь думаю, що так. На милування нема силування.

– Ви, я пам'ятаю, сказали, що не поїдете до Росії доти, «доки там ці два баскетболісти».

– Вони поки що баскетболісти, які грають. Тут просто пояснюється: якщо хтось тебе б'є – ти йому не повинен пісень співати. Це честі не робить. Вони дуже хочуть, щоб я приїхав туди, але я не їжджу. Тут народ ні до чого.

– Ви самі сказали, що російська публіка найулюбленіша.

– Дуже хороша, вони дуже вміють слухати, у мене великий репертуар російською мовою. Але так сталося. Я якщо рот відкрию, потім вже свою думку не змінюю.

– Тобто політика і культура не повністю розділені?

– Ні, не повністю. Треба бути громадянином, по-перше, а вже потім артистом. Я так думаю.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG