Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 23:03

У час воєнних дій на Балканах найбільше постраждали наймолодші


«Відірваність від батьків й втрата батьків – це найбільш шокуючий досвід для кожної дитини» – психолог Лада Марінкович

«Відірваність від батьків й втрата батьків – це найбільш шокуючий досвід для кожної дитини» – психолог Лада Марінкович

Найбільшим шоком для дітей є втрата батьків або відірваність від них

Белград – У війнах на території колишньої Югославії найбільше постраждало мирне населення, зокрема люди похилого віку й діти. Безпосередніми жертвами стали ті, що отримали поранення або загинули в час бойових дій. Посередніми – ті, що втратили батьків або кілька років росли на чужині, далеко від спокійного сімейного оточення.

Навесні 1991 року, відразу коли пролунали перші постріли, люди на сході Хорватії насамперед намагалися рятувати наймолодших. З Вуковара та інших міст і сіл спершу евакуювали матерів з дітьми. Серби втікали до Сербії, хорвати до тих областей республіки, в яких не було воєнних дій. Дехто влаштувався у родичів, інші в знайомих або в так званих колективних центрах: гуртожитках, курортах, будинках для відпочинку, спортових залах тощо.

Втечу всі вважали тимчасовою. Однак виявилося, що вона іноді тривала кілька років. Для сотень тисяч триває й досі. З-поміж приблизно трьох мільйонів біженців та переселенців майже половина не повернулася до своїх колишніх домівок. (Біженцями, згідно з міжнародними стандартами, називають тих, хто втік до іншої країни; переселенцями – тих, хто залишився на території своєї держави.)

Місцем найбільшого страждання згодом стала столиця Боснії і Герцеговини. Адже Сараєво перебувало в сербській облозі три з половиною роки, постійно під обстрілами гармат, мінометів та снайперів. Докладної статистики щодо постраждалих та біженців досі немає: деякі архіви знищені, в час війни реєстрували далеко не всіх що прибували й втікали, багато хто виїхав за кордон і не повернувся.

Найбільшє пощастило тим біженцям, які потрапили за кордон

Більшості біженців доводилося починати життя від нуля: без майна, без квартири, без робочого місця, без знайомих... Дітям було важко збагнути, що сталося, чому були змушені покинути рідну хату, родичів, друзів, чому на світі є лихі люди, які заподіяли їм страждання. Найважче було тим, хто на кілька років або назавжди залишився без батьків. У кожного була своя драма: дехто залишив рідний дім із матірʼю, дехто – з бабусею чи дідом, дехто – з сусідськими дітьми. Було чимало випадків, коли знайшли дитину, котра не знала ні звідки вона є, ні як її звати.

У Боснії і Герцеговині до кінця війни було можливо забезпечити дітям лише мінімальні умови для проживання. У Хорватії та Сербії, зокрема за кордоном, гуманітарні організації та державні органи докладали чимало зусиль для соціалізації дітей-біженців, насамперед сиріт. Найбільше пощастило тим, хто потрапив за кордон: діти, котрим в першій половині 90-х років було пʼять або десять років, виросли в нормальному оточенні й стали повноправними членами європейських суспільств. Навіть якщо зберегли національне почуття, рідна земля для них на сьогодні – далека екзотика.

Відірваність від батьків й втрата батьків – це найбільш шокуючий досвід для кожної дитини. Чим вона молодша, тим на неї більше впливає така втрата

«Поведінка та пристосування дітей-біженців насамперед залежить від їхнього віку», – зазначає доктор психології Лада Марінкович, викладач вузу в Новому Саді, що в Сербії, котра здобула чималий досвід в роботі з жертвами війн. Вона уточнює:«Відірваність від батьків й втрата батьків – це найбільш шокуючий досвід для кожної дитини. Чим вона молодша, тим на неї більше впливає така втрата, незважаючи на те, чи вона тимчасова, чи тривала. Молодші діти не в змозі збагнути, що таке тривала втрата, що когось більше немає й не буде. Діти в ранньому та дошкільному віці неспроможні зрозуміти, що йдеться про невідворотню втрату, про смерть, й часто ставлять питання: коли батьки повернуться. Коли йдеться про смерть, загибель батьків, дорослим дуже важко розмовляти з дітьми й пояснювати їм, що сталося».

Від солідарності до зневаги

Додатковою проблемою дітей-біженців на Балканах часто було неприхильне ставлення ровесників. Діти почули від своїх батьків, що нібито біженці винні за війну та за негаразди в їхній країні, за безробіття, за подорожчання продуктів ітд. Та ще одне: сербські діти з Хорватії й Боснії і Герцеговини відрізнялися від ровесників в Сербії лексикою та вимовою, тому ровесники глузували з них, називаючи їх хорватами та босняками, а інколи й образливими назвами. Зрештою, непорозуміння та конфлікти виникали й через соціальні відмінності: переважна більшість біженців прибувала до Сербії лише з кількома торбинами чи валізками. Було чимало прикладів солідарності з такими – було й вкрай зневажливого ставлення до них.

Були й такі біженці, які в час війни розбагатіли контрабандою пального, зброї та харчів. Через таких багато хто ототожнював всіх біженців із контрабандистами, воєнними скоробагатьками тощо.

Отож, травматичним для дітей був не лише факт, що війна перервала їх дитинство, але й той, що без власної вини опинилися в непривітному оточенні. Деякі через це стали агресивними. Інші замикалися в собі або спілкувалися лише з земляками.

Глибокі сліди залишило й життя в біженських таборах або в чужих будинках. В колективному приміщенні зазвичай немає ані хвилини спокою. Немає сімейної гармонії, навіть якщо сімʼя разом. Якщо немає батька, котрий десь далеко воює, це ще гірше. А якщо немає й матері, якщо діти ростуть з бабцями або родичами – це ще сумніше і складніше. Про виховання в таких випадках немає мови.

Члени сімʼї допомагають дитині подолати страх, яким вона сповнена через втрату

Психолог Лада Марінкович пояснює: «Незважаючи на те, чи діти влаштовані в колективних помешканнях, чи в родичів, дуже важливо, щоби з ними був хтось із їхньої сімʼї – чи то батьки, брат, сестричка. Адже члени сімʼї допомагають дитині зберегти стабільність й подолати страх, яким вона сповнена через втрату більшості найближчих та сімейного оточення. В разі, якщо дитина перебуває з одним із батьків, а інший залишився в колишньому місці перебування, також виникає почуття страху. Все ж в такому разі тут є один з батьків, котрий допомагає й надає дитині чуття безпеки. А якщо немає батьків – незважаючи на те, де вона перебуває, – тоді в дитини страх через відірваність від нормального середовища набагато більший, а пристосування багато важче».

Жертви війн уникають розмови про травми юних літ

Діти, котрі виростали у воєнні роки, слухали переважно негативну інформацію про інші народи: серби про хорватів, хорвати про сербів... Мирні угоди були підписані двадцять років тому. Стереотипи залишилися. На думку деяких політологів, це одна з причин зростання ультранаціоналістичних настроїв в регіоні.

Це не дивно: хто змалку слухав й читав, що серби, хорвати чи босняки вбили його батька, розстрілювали безпорадних, підпалили хату, забрали майно, від тих не можна очікувати, що вони будуть поважати інші народи. Вистачить переглянути пресу в Белграді, Загребі та Сараєві, зокрема бульварну, щоби пересвідчитися, що міжетнічна ненависть не щезла. Її носіями переважно стають ті, що двадцять років тому стали її жертвами.

Якщо можна узагальнювати досвід психологів та журналістів – більшість із тих, хто в дитячому віці був змушений покинути рідні місця й виріс в іншій країні, ухиляються від розмов про дитинство та про біженські переживання й психичні травми юних літ. А якщо почнуть згадувати, то такі розмови дуже емоційні й болючі.

На цю ж тему:

01.06.2015
Влада не має доступу до дітей, «відрізаних» блокпостами – експерти

З окупованої території вивезли лише половину дітей – активісти далі

  • 16x9 Image

    Михайло Рамач

    За освітою історик. Журналіст, поет, перекладач та сценарист. Автор шести поетичних книжок, трьох книг, політичних есе, про колишню Югославію й нинішню Сербію. Був головним редактором трьох сербських щоденних газет. Співробітник Радіо Свобода з 1998 року. В сербських ЗМІ надрукував чимало матеріалів про Україну.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG