За рік президентства Петра Порошенка Україна не почала повноцінно жити по-новому. Але й по-старому жити вже не буде, стверджує тижневик «Фокус». Безпрецедентні 55% голосів, отриманих Порошенком у першому турі президентських виборів рік тому, – прямий результат завищених очікувань постмайданного суспільства. Кожен з тих, хто проголосував, бачив у Порошенкові того, кого хотів бачити: людину, яка зможе зупинити війну, євроінтегратора, дипломата, досвідченого управлінця, реформатора, патріота, борця з корупцією. Жоден з його конкурентів подібною гнучкістю похвалитися не міг. Та й сам Порошенко на обіцянки традиційно не скупився: децентралізація, люстрація, боротьба з корупцією, безвізовий режим, збільшення соцвиплат. Але найголовніше – мир на Донбасі, який скоро повинен був стати українським. Останній пункт – одночасно і головний успіх, і головний провал п'ятого президента. Докладніше про це йдеться в статті «Президент епохи змін».
Взаємини між проросійськими і проєвропейськими політичними силами в Україні нагадують журналістам «Українського тижня» якусь збочену рольову гру: кат і жертва заради демократичності процедури часом неохоче міняються місцями, але лише для того, щоб повернутися до більш звичної моделі. Там одні комфортніше почуваються у владних кріслах, а інші в ролі опозиції, яка вкотре закликає до всенародного повстання проти злочинного режиму. Видання стверджує, що непокарані злочинці готують реванш, і це вже ні для кого не є таємницею. Загальне погіршення економічної ситуації в країні створює для цього певне підґрунтя, а нерішучість влади додає впевненості. Найближчий рубіж – місцеві вибори, що стануть плацдармом для подальшого кидка. Не існує жодних демократичних процедур, щоб зупинити їх у цьому. Політичні погляди не можуть бути предметом кримінального переслідування – порушувати цю аксіому можуть хіба що невігласи-диктатори. Але чи мають політичні погляди «смотрящі»? Якою є ідеологія партії, чимало членів якої приховано чи відкрито підтримують сепаратизм, партії, що одночасно лобіює інтереси олігархії і бавиться соціалістичним популізмом? Роздуми про це – в матеріалі «Зупинити блатну істерику».
Верховна Рада України – жахливий за розмірами бюрократичний організм із неабиякою ненажерливістю. Переважна більшість українців навіть не уявляють собі його розміри, зазначає тижневик «Коментарі». Сама Рада у своїй бюрократичній величі – це два розділені невидимою стіною світи: в одному сесійна зала, телекамери і мікрофони, блокування трибуни і мордобій у кулуарах. В іншому – багатозначне мовчання коридорів і завжди порожніх закріплених за депутатами кабінетів, снобізм приймалень, поблажлива ввічливість «співробітників апарату». Хоча основне завдання парламентаріїв – робота над законопроектами, але багато депутатів звалюють на себе купу додаткових обов’язків. При цьому на законотворчість може просто не вистачати часу. Заголовок статті – «Два світи одного парламенту».
Тижневик «Новое время» стверджує, що вкрай низькі офіційні зарплати українських чиновників призводять до того, що в уряді можуть працювати або мільйонери, або люди, які приховують свої реальні доходи. Низькі зарплати, а також небажання Кабміну реструктуризувати держапарат експерти тижневика називають головною перешкодою в боротьбі з корупцією. Вже близько року аналітики безуспішно закликають владу різко скоротити кількість чиновників та підвищити зарплати. Зараз, за визнанням самих держслужбовців топ-рівня, цю проблему влада вирішує своєрідно: багато з «топів» отримують неофіційні доплати в конвертах. Джерела цих грошей невідомі – експерти припускають, що вони йдуть з бюджетів партій владної коаліції. Це ставить чиновників у пряму залежність від своїх політичних або урядових керівників. Дізнатися, хто входить до ТОП-10 найбагатший і найбідніших чиновників можна в публікації «Гаманці і гаманчики».
