Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 14:29

Донбаські медіа. Вийти з «Кіоску пропаганди»


Медіасфера на Донбасі так і не відновилася після розгрому навесні-влітку 2014 року

Звичайний ринковий модуль, МАФ (у таких продають турецький трикотаж або китайські іграшки) пофарбований у чорний колір. На зовнішній стороні висять телеекрани, на яких у режимі нон-стоп йде трансляція російських розважальних шоу, відеокліпів і серіалів. Можна зайти всередину: там модуль теж пофарбований у чорний колір, на стінах висять такі ж екрани. Але тут телеведучі з московським акцентом розповідають уже про війну в Україні. Паралельно ллється потік новин із сюжетами про звірства «київської хунти», звучить стрілянина. Двері закриваються на ключ.

Інсталяція називається «Кіоск пропаганди». Автор – донецький журналіст Олексій Мацука, один із організаторів #DonbasMediaForum – каже, що кіоск символізує свідомість споживача російської телепродукції.

Глядач звикає до яскравих картинок, телеперсонажі стають практично «рідними». І непомітно для самого себе він стає нездатним критично сприймати побачене, і тоді до солодкого телепродукту домішується отрута агресивної військової пропаганди. Чи зможе вийти назовні відвідувач «кіоску»?

Інформаційна залізна завіса

У подібну пастку рік тому потрапили мільйони жителів України. Анексія Криму, війна і гуманітарна катастрофа на Донбасі, мільйони переселенців і біженців, тисячі насильницьких смертей – цьому передувала потужна інформаційна атака на свідомість людей, які в підсумку виявилися дезорієнтованими і впустили у свій будинок агресора. Одними з перших цей удар відчули на собі журналісти Донбасу, яких цілеспрямовано почали переслідувати і знищувати ще в перші місяці конфлікту.

Близько 300 із них приїхали на #DonbasMediaForum у Київ 6-7 червня. Багато журналістів-переселенців зустрілися з колегами вперше за минулий рік. Проблеми у всіх спільні – медіасфера на Донбасі так і не відновилася після розгрому навесні-влітку 2014-го. Тоді редакції більшості незалежних ЗМІ двох східних областей були захоплені озброєними сепаратистами за участі російських спецпризначенців, які швидко встановили на окупованих територіях жорстку антиукраїнську цензуру.

Пройшов рік, але пробитися за інформаційну залізну завісу, яка відокремила Донецьк і Луганськ від «великої України», журналістам толком так і не вдалося. Заглушуються телеканали, блокуються українські сайти новин. Навіть у формально контрольованій Україною прифронтовій «сірій зоні» жителі інформаційно – на тому боці. Розбавити телевізійного «Кисельова» нікому і нічим – українські телеканали сюди «не добивають», навіть газет немає.

Самоцензура і байдужість

Міністр інформаційної діяльності Юрій Стець прийшов на форум особисто. У дискусіях участі не брав, але заявив, що президент України дав завдання зробити все можливе і неможливе для порятунку Марії Варфоломєєвої – луганської активістки, яка працювала «фіксером» для низки українських медіа і була звинувачена угрупованням «ЛНР» у співпраці з батальйоном «Айдар».

Претензій до профільного міністерства у журналістів із Донбасу багато.

Юрій Стець

Юрій Стець

«Не можете поставити ретранслятори, так забезпечте хоча б газетярів прифронтових міст дешевим папером», – обурюється донеччанин Сергій Фурманюк, який сам лише пару місяців тому вийшов із підвалів бойовиків так званого «Війська Донського».

І питання не тільки у фінансовій допомозі. Журналісти Донбасу в першу чергу не відчувають моральної підтримки своєї країни – і в результаті намагаються обходити незручні теми. Так у звільнених містах місцеві ЗМІ воліють взагалі не говорити про те, що там відбувалося в місяці окупації, розповідає Євген Фіалко, головний редактор газети «Наша Дружківка». Самоцензура призводить до того, що багато важливих історій йде у небуття. Газетяр запропонував створити спільний архів, обмінний фонд подібних історій, на зразок історії про Дружківського патріота Анатолія Водолазського, що не побоявся самотужки вийти з українським прапором до пам’ятника Леніну в травні минулого року – хоча розумів, що його чекає розправа з боку сепаратистів.

Головний редактор сайту «Острів» Сергій Гармаш заступився за владу – за його словами, країні необхідна єдина інформаційна стратегія. Те ж Міністерство інформаційної діяльності, програючи на фронті внутрішньому (з цим були солідарні всі учасники дискусійної панелі), намагається вести гру на міжнародному полі.

Йдуть переговори, говорить заступник Стеця Тетяна Попова, про те, щоб найближчим часом кілька країн «у складчину» створили транснаціональний російськомовний телерадіохолдинг, який вестиме мовлення для окупованих територій і Росії – своєрідний аналог Радіо Свобода часів Радянського Союзу.

Про дієву зброю і професіоналізм

Поки чиновники готуються до затяжної Холодної війни, журналісти на Донбасі працюють у гарячих умовах, на ходу навчаючись працювати військовими кореспондентами. Чи робимо ми це професійно? Та й чи можна бути об’єктивними і незаангажованими, коли війна прийшла саме в твій дім? Це ще одна непроста тема #DonbasMediaForum.

Інша крайність: часто українські медіа відверто спекулюють на темі війни. Журналістка ресурсу StopFake обурилася цілком «російською» практикою українських телеканалів, що спотворюють факти для того, щоб «вичавити емоції» у глядача. Звідси недалеко і до розіп’ятих «слов’янських хлопчиків».

Намагаючись вибратися з великого «кіоску пропаганди», встановленого східним сусідом, чи варто будувати маленький свій? Про те, що єдиною дієвою зброєю в боротьбі з російською пропагандистською машиною може бути тільки правда, говорив посол США Джеффрі Пайєтт, запрошений на форум Олексієм Мацукою. А представники міжнародних незалежних громадських організацій, які підтримують багато медіа Донбасу, прямо заявили: «контрпропагандистські» проекти на гранти можуть не розраховувати.

Олексій Мацука, ведучий програми «Донбас. Реалії» (ліворуч) та посол США в Україні Джеффрі Пайєтт (посередині) під час #DonbasMediaForum

Олексій Мацука, ведучий програми «Донбас. Реалії» (ліворуч) та посол США в Україні Джеффрі Пайєтт (посередині) під час #DonbasMediaForum

Ще одну болючу для українських журналістів тему підняв репортер російської «Нової газети» Павло Канигін: чи можуть вітчизняні медіа працювати на окупованих територіях? На думку росіянина, зараз це відносно безпечно, журналістів більше не викрадають, а добувати інформацію з перших рук необхідно – це питання професіоналізму.

Зал обурився. По-перше, журналістів все ж викрадають – і навели приклад все тієї ж Варфоломєєвої, яку бойовики не визнають журналісткою, оскільки вона працювала неофіційно. Зрозуміло, що така доля навряд чи загрожує відомим іноземним кореспондентам. А ось «укропам», та ще й із маленьких редакцій, набагато складніше довести, що журналіст – не шпигуни і не навідник. По-друге, для багатьох професійних українських репортерів дійсно є абсолютно неприйнятним принижуватися перед сепаратистами, акредитуючись в якому-небудь «міністерстві інформації» угруповання «ДНР», що визнане в Україні терористичним. Що й казати, тема непроста.

Наостанок, журналісти Донбасу говорили про своє майбутнє. Автор цієї статті запропонував колегам почати працювати над «склеюванням розбитої чашки» – намагатися вже зараз налагоджувати комунікацію з простими жителями окупованих територій, які перебувають у значно важчому становищі. Багатьох ще чекає переоцінка цінностей, і у всіх сенсах повертати тих, хто залишився там, необхідно вже зараз – якщо, звичайно, ми віримо в те, що через роки ми всі зможемо жити в єдиній країні.

Донецькі і луганські журналісти такої надії поки не втрачають. І побажання провести наступний #DonbasMediaForum у Донецьку чи Луганську зустріли оплесками.

  • 16x9 Image

    Андрій Діхтяренко

    Працює на Радіо Свобода з 2014 року. 
    Журналіст, редактор програми «Донбас.Реалії» і рубрики «Листи з окупованого Донбасу».
    Головний редактор «Реальної газети» з Луганська.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG