Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 08:23

Війна і мир – два шляхи розвитку подій на Донбасі


Пошкоджений будинок у Горлівці Донецької області, 11 червня 2015 року

Пошкоджений будинок у Горлівці Донецької області, 11 червня 2015 року

Сповідь донеччанина: «Все почалося набагато раніше, ніж здається на перший погляд»

Володимир Антей

Я – громадянин України, який народився і все життя мешкає у Донецьку, з вищою освітою, непрацюючий молодий пенсіонер. Маю двох дітей, трьох онуків; всі вони зараз перебувають на території вільної України.

Стовідсотковий руський (наполягаю – руський, бо ніколи не був і не бажаю бути громадянином Росії, тобто росіянином). Написати цю сповідь вирішив після тривалих роздумів (бо тепер маю час), спостережень за розвитком подій на Донбасі, спілкування з батьками, однодумцями, приятелями, простими жителями Донецька і прилеглих сіл, вояками-«ополченцями», випадковими людьми. Можливо, ці мої думки допоможуть громадянам моєї Батьківщини трохи по-іншому подивитись у бік Донбасу, зрозуміти і дійсно «почути Донбас», а політикам усіх рівнів влади зрозуміти, що ж сталося і продовжує відбуватися у головах жителів сходу України.

----------

Для відновлення зруйнованих і будівництва нових шахт, заводів, фабрик на Донбас (а потім – на цілину, БАМ і тому подібне) приїхали молоді громадяни різних національностей з усього Радянського Союзу, серед яких були мої майбутні мама з татом

Все почалося набагато раніше, як це здається на перший погляд, у перші 10-15 післявоєнних років. На Донбас (як, до речі, і у Крим) поверталися евакуйовані громадяни та демобілізовані бійці, їх було значно менше, ніж тих, хто залишив свою землю на початку Великої Вітчизняної війни. Селяни-українці повернулися на землю, городяни – у свої поруйновані міста. Для відновлення зруйнованих і будівництва нових шахт, заводів, фабрик на Донбас (а потім – на цілину, БАМ і тому подібне) приїхали молоді громадяни різних національностей з усього Радянського Союзу, серед яких були мої майбутні мама з татом.

Вони створювали сім′ї, будували найбільші в Європі шахти, заводи, фабрику іграшок, бавовняно-паперовий комбінат, служили в правоохоронних органах і НІКОЛИ не асоціювали Донецьк, Луганськ, Маріуполь, Вугледар і так далі з Україною

Вони їхали на Донбас, залишались та щиро віддавали йому сили і серце, створювали сім′ї, народжували і виховували дітей, будували найбільші в Європі шахти, заводи, фабрику іграшок, бавовняно-паперовий комбінат, працювали на підприємствах, служили в правоохоронних органах і НІКОЛИ не асоціювали Донецьк, Луганськ, Маріуполь, Вугледар і так далі з Україною. Це я знаю точно з розмов з батьками моїми та моїх однолітків. Ми народилися тут, у Донецьку, у змішаних сім′ях з переважно російськомовним способом спілкування. На Донбасі російська мова дійсно була і є мовою міжнаціональних взаємовідносин, невеличкі спроби українізувати населення міст Донбасу не були підкріплені ані політично, ані економічно.

Я добре пам′ятаю період 60-х років минулого століття, коли у книжкових крамницях Донецька з великими труднощами можна було купити художню книжку російською мовою, і як це дратувало переважну більшість моїх однолітків

Я дуже добре пам′ятаю період 60-х років минулого століття, коли у книжкових крамницях Донецька з великими труднощами можна було купити художню книжку російською мовою, і як це дратувало переважну більшість моїх однолітків, як глузували з вивісок «Їдальня», «Перукарня», як потихеньку формувався мій рідний донецький «суржик», але далі цього якихось дієвих зрушень не було, і все потихеньку «заглохло».

А потім сталася перебудова і, як грім серед ясного неба, розпад Радянського Союзу. Між іншим, якби тоді кому-небудь у голову прийшла ідея провести референдум на Донбасі та у Криму з питання, з ким бути, я впевнений, переважна більшість населення віддала б перевагу Росії. І Крим, Донецька та Луганська області могли вже тоді тихенько відійти до Росії, як Чорноморський флот, а Україна не мала тоді ані політичної волі, ані фізичної сили цьому перешкодити. Заворушення на Кавказі, які в той час вже почалися, – ось що вплинуло на результати референдуму про незалежність України на Донбасі. Бо кожна мати тоді, після Афганістану, знову реально відчула загрозу участі і загибелі її сина у бойових діях тепер вже на території Росії. Страх існувати на території держави, де іде реальна війна, був одним з головних факторів при обранні відповіді на питання референдуму, а не бажання жити в незалежній Україні.

Пам′ятаєте, у брежнєвські часи по телебаченню йшов серіал-епопея «Тіні зникають опівдні»? Пригадуєте Устина Акімовича та Пестімею Макарівну? Двадцять років на сході незалежної Україні живуть сотні тисяч таких собі «вимушених громадян» України, вихідців з усіх республік колишнього Радянського Союзу, які, повторюю, НІКОЛИ не асоціювали себе з Україною, тим більше, з Європою.

Тому, коли у 2014 році почалися сепаратистські заворушення, значна кількість мешканців Донбасу з полегшенням промовили: «Дочекались, нарешті»

На превеликий жаль, і власних дітей та онуків вони виховували на особистих переконаннях, тому тепер на Донбасі так багато людей різного віку, прибічників відокремлення цих територій від України. Цих людей треба зрозуміти: вони, як і я, тут народилися, це їхня Батьківщина, у них немає іншої. Тому, коли у 2014 році з різних причин почалися сепаратистські заворушення, значна кількість мешканців Донбасу, як свого часу негативні герої згаданого серіалу, з полегшенням промовили: «Дочекались, нарешті».

----------

А що ж Україна? Пригадуєте дні проголошення Незалежності у Верховній Раді, прийняття першої Конституції? Донбас у переважній більшості приголомшливо мовчав: майже 10 мільйонів громадян не спитали, під яким прапором ви бажаєте жити і який гімн співати. А ніхто протягом 45 післявоєнних років не роз′яснював і не пропагував на Донбасі жовто-блакитний прапор та «Ще не вмерла Україна…»

До речі, хтось може пригадати будь-яку урочисту пісню минулого століття про всю Україну, а не про її окремі частини чи героїв? Я пам′ятаю одну: гімн УРСР, дійсно урочистий, величний

До речі, хтось може пригадати будь-яку урочисту пісню минулого століття про всю Україну, а не про її окремі частини чи героїв? Я пам′ятаю одну: гімн УРСР, дійсно урочистий, величний. Про Росію таких пісень багато, ми ж їх із задоволенням співали на концертах, вдома, на пікніках. Тому проголошення унітарної держави з автономією чомусь тільки одного Криму та єдиною державною українською мовою вкрай негативно вплинули на ставлення до незалежності України в Донецькій та Луганській областях.

Люди на Донбасі звикли мовчати, тримаючи дулю в кишені

Але люди на Донбасі звикли мовчати, тримаючи дулю в кишені, їх привчили до того, що вони аж ніяк не впливають на політику верховної влади, яка живе сама по собі, а народ сам по собі. Що було потім, ми з вами добре знаємо: як використовувалося перед кожними виборами і не вирішувалося потім мовне питання, як капіталізація економіки позакривала промислові гіганти і викинула на вулицю тисячі працівників, як протягом років незалежності «зростав» матеріальний рівень пересічних громадян.

Абсолютно правильно політики та економісти зауважують, що Донбас вже давно не годує Україну, але, панове, все це сталося за часів незалежності і не з вини простих жителів Донбасу! Події Євромайдану, зрада Януковича, безглузді перші політичні рішення «переможців», здача Криму тільки підштовхнули готові маси народу Донецької і Луганської областей у ту прірву, яку ми зараз називаємо зоною АТО. Погодьтесь, цим дуже вдало скористувалися у сусідній державі, своєчасно запаливши сірника над вибухонебезпечною масою. І чомусь замість того, щоб негайно кинутись гасити пожежу, центральна, а тим більше, місцева влада вирішили поспостерігати, чим все це закінчиться. От тепер і маємо «ДНР» із «ЛНР».

Вчителі залишились зі своїми учнями, лікарі надають допомогу пораненим та хворим, комунальники під обстрілами ремонтують перебиті та пошкоджені мережі

У цій зоні зараз продовжується життя, бо люди живуть там, де народились, на своїй батьківщині. Вчителі залишились зі своїми учнями, лікарі надають допомогу пораненим та хворим, комунальники під обстрілами ремонтують перебиті та пошкоджені мережі, працюють харчові та інші підприємства, в Донецьку зберігається структура забезпечення життєдіяльності. З точки зору жителів, все є, навіщо ж стріляти? От тільки рідна Україна, за незалежність якої з великим скрипом, але проголосував і Донбас, тепер відмовляється від своїх громадян, створюючи, в першу чергу, для них все нові умови блокади, яка за умови великої шпарини у державному кордоні з Росією виглядає дещо безглуздо.

---------

Що робити? На мій непрофесійний погляд інтелігента-пенсіонера, є два шляхи розвитку подій на Донбасі.

Перший. Продовжити і, нарешті, завершити перемогою АТО. Ми потерпимо, ми готові, а якщо й загинемо – ну що ж, війна. Ну не може операція проти терористів проводитись роками методами активної оборони! В усьому світі терористів знищують, а не оголошують з ними перемир′я, тим більше, в одноосібному порядку. Або це не антитерористична операція, а війна. Громадянська, вітчизняна, незрозуміла, будь-яка, але війна.

Так, загине безліч людей, але у світі це зрозуміють і сприймуть, як належне. В усі часи володарі – князі, королі, гетьмани, президенти – захищали і усіма засобами боронили власну територію від захоплення ззовні чи відокремлення зсередини. Усі війни закінчувались порозумінням між володарями, якимись контрибуціями для переможців, втратами для переможених, але порозумінням: ти ж захищав власну територію. Переважно військовими засобами об’єдналися обидва В′єтнами, як тільки одна із сторін перестала отримувати закордонну допомогу. Це тільки виконувач обов′язків президента та головнокомандувача збройних сил Україні Турчинов майже без жодного пострілу віддав частину власної території – Крим – Росії, в усякому разі, саме так це було сприйнято на Донбасі, і не запобіг пересуванню Гіркіна-Стрєлкова з російськими вояками з Криму до Слов′янська (за що йому окрема «подяка» від проукраїнських жителів окупованих територій Донецької області).

Між іншим, зараз переважній більшості мешканців зони АТО абсолютно байдуже, хто переможе, аби тільки все скоріше скінчилося. Влада в Україні нас все більше і наполегливіше відштовхує, Росія від нас відкрито відмовилася і тільки підгодовує сепаратизм військовими засобами, існуюча «влада» у вигляді керівництва псевдореспублік – ось тут, поруч, з автоматами та гарматами, намагається хоч якось привабити і схилити на свій бік проукраїнських громадян.

Ті, хто не відчував себе громадянином України, вже і так задоволені тим малим, що вони отримали від «ДНР» і «ЛНР» – гроші в рублях за курсом 2 рублі = 1 гривня, майже щотижня якісь свята з концертами. От тільки шкода безвинних життів, які гинуть під час боїв, особливо, артилерійських обстрілів, але ж на то війна, перепрошую – «АТО».

Сідати за стіл переговорів хоч з чортом, надавати автономію хоч до федералізації або визнавати незалежність «ДНР-ЛНР», доводити десятиріччями переваги України

Другий. Визнати, що силовим способом існуючий конфлікт вирішити неможливо, що насправді зараз і є. Визнати, що за відсутності пильного контролю за кордоном України з Росією економічна блокада окупованих територій малоефективна, бізнес Донбасу все активніше налагоджує зв'язки на сході, а посилення режиму перетину лінії розмежування для простих людей та невійськових вантажів ще більше віддаляє Україну від її громадян у Донецьку та Луганську. Сідати за стіл переговорів хоч з чортом, надавати автономію хоч до федералізації або визнавати незалежність «ДНР-ЛНР», доводити десятиріччями переваги України, як це відбулося у Німеччині. Майже сорок років (два покоління людей) ФРН доводила громадянам НДР переваги власної розбудови економіки, політики, моралі, свобод, і німці самі зламали ними ж побудовану Берлінську стіну. Досі існують Північна та Південна Кореї, якось живе Придністров′я, прикладів широкої федералізації територій достатньо у Європі та Америці. І нічого, живуть. Але для цього потрібні велике терпіння і міцна політична воля.

Ось така сповідь з Донецька. Деякі колишні друзі та приятелі мене звуть «бандерівцем», для рідної України я – сепаратист. Вибачте, з міркувань особистої безпеки та безпеки моїх дітей, підписуюсь псевдонімом.

Володимир Антей, пенсіонер, м. Донецьк

Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Надсилайте ваші листи: DonbasLysty@rferl.org

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG