Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 04:16

«Думаю, хто ті «кіборги»? А потім розумію, що це ми!» – боєць «Гриня»


Донецький аеропорт. Жовтень 2014 року

Донецький аеропорт. Жовтень 2014 року

«Обороною аеропорту у вересні, жовтні, листопаді й на початку грудня повністю керував наш комбат»

Київ Олександр Животовський, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади на псевдо «Гриня», отримав за участь в обороні Донецького аеропорту орден «За мужність» ІІІ ступеня. В інтерв’ю Радіо Свобода він розповів, як зберігати спокій посеред хаосу і чому вдома війна страшніша, ніж на передовій.

Спочатку я був на базі в Краматорську. Знав, що ідуть бої за аеропорт, але вони тоді були не такими запеклими, як пізніше. Тобто, я це сприймав, розцінював як чергові бої. Так трапилось, що наприкінці вересня загинув мій товариш… І хлопців із моєї роти, не всі, але частину, по тривозі піднімали, тому що одразу два БТРи втрачено, і потрібно було якось ці втрати поновити новими людьми.

Була не моя черга. Але коли я дізнався про свого товариша, і про те, що мої найближчі друзі теж їдуть, зайшов до начальника штабу і кажу: «Впишіть мене! Там усі мої друзі!»

Комбат «Майк» був основним організатором оборони аеропорту

Підполковник Максим Миргородський, позивний «Майк». Я у захваті від нього як командира

– В аеропорту на той час були люди з різних підрозділів. Якесь було начебто офіційне командування цим усім процесом, ніби були якісь командири, які за щось відповідали. А насправді це був великий хаос: ніхто не знав, що відбувається, одні мислили по-одному, інші мислили по-іншому. Тож велика роль у тому, що цей аеропорт не втратили ще тоді, належить саме нашому комбату. Його, до речі, нещодавно нагородили орденом Богдана Хмельницького І ступеня. Це підполковник Максим Миргородський, позивний «Майк». Я у захваті від нього як командира. Пишаюсь тим, що служив під його командуванням. Можливо, якісь особисті відносини не так вдало складалися, але коли «Майк» нас веде, я не вагаюсь, не хвилююсь, бо знаю, що він вже усе прорахував, усе продумав.

Так от, коли туди увійшов наш командир, він зрозумів, що у цій колективній відповідальності наступає велика колективна безвідповідальність. Ніхто ні за що не відповідає. Хлопці гинули «по-дурості», скажімо так. І він, «Майк», зав’язав командування на собі. Там був якийсь офіційний, номінальний керівник оборони, але він дистанціювався й нічого не вирішував насправді.

Обороною аеропорту у вересні, жовтні, листопаді й на початку грудня –повністю керував наш комбат

Тож обороною аеропорту у вересні, жовтні, листопаді й на початку грудня повністю керував наш комбат. Це і був час, коли нас почали називати «кіборгами».

Пам’ятаю, дзвонить мій товариш і каже: «Ну що, «кіборг», як справи?». Я думаю, чому він мене так називає? Та часу мало, розповідаю коротко, наскільки це можливо. Потім інший дзвонить: «Ну що там, «кіборги», тримаєтесь?» Я вже розумію – це якась «фішка» пішла там на «гражданці» у великій Україні. А що вони мають на увазі – незрозуміло.

Думаю, а хто же це такі взагалі, ці «кіборги»? А потім дізнаюсь, що це – ми!

Тоді, як вдалося піймати більш-менш нормальний сигнал, я з телефона заходжу в інтернет, читаю стрічку новин, а там: кіборги, кіборги, кіборги. Думаю, а хто же це такі взагалі, ці «кіборги»? А потім дізнаюсь, що це ми!

Я це зрозумів аж наприкінці жовтня. Зв’язок там поганенький, подзвонити часом ще можна, а з інтернетом не складалося. Та й часу не було щось читати у тому інтернеті. Тому так… Я був приємно вражений.

Олександр Животовський, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади на псевдо «Гриня»

Олександр Животовський, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади на псевдо «Гриня»

Командування контактувало з противником, а ми їх «тролили»

– Найближча відстань, з якої я бачив ворога, це було близько метрів з 15. Декілька разів. Я особисто ні з ким не контактував. Контактувало командування. Все, що нам лишалося, простим бійцям, це просто «тролити» «денеерівців». У нас стояв телевізор, і ми дивилися «новості Новоросії» про те, «які ми жахливі карателі» і «як з України масово тікають люди, один одного чавлять і кричать». І після цього йшли оголошення про набір у «збройні сили Новоросії», «в ополчєніє». Ми дзвонили в ефір і питали, які там умови служби? Вони розповідали. Я питаю: «А з бойовим досвідом берете? Може, більше будете платити?». Вони запитують: «А де Ви такий досвід отримали?». Кажу: «У 79-й!». А там такий ішов ефір, у якому непотрібне «запікують» і кидають слухавку.

«Алло, міліція? Тут якісь бандити стріляють!» А вони кажуть: «Це біля аеропорту? Так там, напевно, військові!» Кажу: «Ні, військові – це тут, а там – бандити!»

Пам’ятаю, такий самий «контакт» був з їхньою «міліцією». Було оголошення: «якщо ви стали свідком правопорушень, дзвоніть на номер…» Після одного з боїв я дзвоню по тому номеру: «Алло, міліція? Тут якісь бандити стріляють!» Описую їм місцевість. А вони кажуть: «Це біля аеропорту? Так там, напевно, військові!» Кажу: «Ні, військові – це тут, а там – бандити!».

Ось такі були «контакти». В «Оплот» дзвонили, в «Кальміус», у «міліцію» їхню, у «воєнкомат Новоросії». Так ми проводили весело час.

А от командири постійно контактували з супротивником. Після боїв, звичайна річ, бо треба забрати тіла. Нам потрібно забрати наші, а їм – їхні. Це такі справи: «враг повержен» і поховати треба. Ми люди, розуміємо ці справи. Тому виходили на зв’язок.

Ще був випадок, коли один «новороський» підрозділ здав нам інший. У них були якісь конфлікти, не знаю, у чому причина, але була досягнута така домовленість: вони на нас не нападають, не обстрілюють, нічого нам не роблять, а ми, відповідно, теж по їхніх позиціях не стріляємо, натомість вони нам виказують точні координати позицій того підрозділу, з яким вони конфліктували.

Про армію багато міфів ходить

– У перший час, коли прийшов додому, я не дивився телевізор. Хотів відпочити. Лише нещодавно почав і зрозумів, що багато міфів ходить. От, бачу, висвітлюється проблема з алкоголізмом в армії. Думаю, якби військові робили сюжети про цивільних, то було б таке саме: «ось цивільні збили, була аварія, побутова п’янка, когось зарізали».

Армія – це зріз суспільства. Якщо у суспільстві є якісь проблеми, так само вони є і в армії, вони так само відсотково виражені.

У нас був сухий закон у батальйоні. Я сподіваюсь, що в інших підрозділах так само

Я не сказав би, що проблема алкоголізму настільки сильна. Хоча, можу помилятися, бо я мало контактував з іншими бригадами й формуваннями. Де ми з’являлися, наш комбат спочатку попереджував магазини, що не можна продавати військовим алкоголь. Йому не потрібні були накази з Генштабу чи якийсь особливий закон – він просто казав: «Не можна!». Якщо все ж таки траплялись такі випадки, то існувала дієва система покарань. Людина, яка потрапила під цю систему, задумувалась, чи варто взагалі щось вживати. У нас був сухий закон у батальйоні. Я сподіваюсь, що в інших підрозділах так само.

А стресостійкість залежить від підготовки. Чим більше неготовий, тим більший у тебе стрес. У нас у батальйоні до підготовки серйозно ставилися. Деякі бої за рівнем обстрілів були легшими, аніж тренування на полігоні. Щільність вогню, гучність, постійно щось вибухає, стріляє. Моє вухо було до цього вже призвичаєне. Були такі бої інколи легесенькі, що я думав: просто пострілює щось там…

Але найбільший стрес – це втрати. До цього не підготуєшся. Повертаючись із завдання, у такі хвилини ми тихенько сідали й поминали хлопців, які не повернулися. На це, в принципі, закривалися очі, але ставилися рамки: ви собі посиділи тихо й лягли спати. Коли починається якесь «шатаніє, броженіє» і «дурні речі», то буде покарання, про яке я казав.

«Я казав, що гроза і грім, коли дівчина чула вибухи»

– Із моїх рідних лише батьки і брати знали, що я десь там служу. Бабуся не знала цього аж до того, поки я не повернувся. Я коли був у «звільненнях», вона питала, чому мене так мало бачить. Я відповідав, що працюю, у відрядженнях, роз’їздах. «А тебе в армію не забрали?» – питає. «Та ні, – кажу, – дивись, яка у мене борода! А в армії ж треба голитися». Бабуся ще мислить тими старими категоріями. Зараз на це не зважають.

Олександр Животовський, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади на псевдо «Гриня»

Олександр Животовський, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади на псевдо «Гриня»

Із приводу батьків. Спочатку ми стояли ще у Херсонській області під Кримом, потім поїхали в АТО. Я казав: «Ми під Кримом, все нормально!» Потім я був в аеропорту і теж казав: «Ми під Кримом, все нормально!» А коли під час телефонної розмові розпочинався бій, то казав: «У мене мало часу, на полігоні тренуємося». Клав трубку і виконував задачі. Я до останнього не казав. Вже коли повернувся, сказав. Батьки – «Ой, Божечку!», а що вже хвилюватись, вже хвилюватись немає сенсу.

Дівчині я казав, коли вибухи були, що то гроза, то грім гримить. І коли я вже останній раз вийшов і знав, що ми вже не повертаємось в аеропорт, кажу: «Все, ми вже виконали задачу, можеш привітати». А вона: «Ти був в аеропорту. Я відчувала…» (сміється).

Така порада: непотрібно передавати воїнам своє хвилювання

Я просто не казав нічого. Батько мені розповідав, що вдома, що все добре, про проблеми я ніколи не чув від нього. Вже коли приїхав, дізнався, що проблеми були, а батько сказав: «Навіщо тебе вантажити якимось проблемами, якщо ти весь там». Тож, мабуть, така порада: непотрібно передавати воїнам своє хвилювання. Бо навіть я дивлюсь новини у тилу і починаю думати: «Ой, там так страшно!». А потім: «Стоп! Я ж був там! Там страшно, але не так, як це показують».

Ми військові, ми до цього звикли, а цивільним складніше це все видається. І коли починають тобі дзвонити й казати, що стріляють, що гинуть хлопці, починають тебе накручувати, це недобре впливає на твій бойовий стан.

Контрактники при будь-якій нагоді намагалися відмазатись

– Я служив у Збройних силах строкову службу, потім вчився на слідчого і постійно займався штурмовим альпінізмом, страйкболом. Тому, що таке бій, я якесь уявлення мав. В армії я бути не хотів, бо армія у нас, до війни, це було щось дивне. Там були, звісно, фанати своєї справи. Вони ішли в армію, залишались на дійсній службі, вони були ідейні, переконані, вони народжувалися, щоб стати військовими. Але їх було дуже мало.

Більшість – це просто пристосуванці. Це одразу себе показало у перші місяці АТО, коли саме контрактники при будь-якій нагоді намагались відмазатись

Більшість – це просто пристосуванці. Це одразу себе показало у перші місяці АТО, коли саме контрактники при будь-якій нагоді намагались відмазатись, відмовитись від виконання обов’язків. Я не раз чув таку фразу: «От коли я підписував контракт, я ж не знав, що війна буде!» Це абсурдна фраза, але так воно було.

На початку осені можна було б із того аеропорту розвивати наступ. Там не було стільки сил, скільки було пізніше. Я не знаю, чому цього не зробили. Можливо, мені з моєї дзвіниці чогось не видно і я чогось не розумію, але я бачив, що ми могли.

Це величезне місто, мільйонний Донецьк проти цього малесенького аеропорту з Пісками

Це величезне місто, мільйонний Донецьк проти цього малесенького аеропорту з Пісками. Всі їхні атаки були безуспішними. Все пізнається у порівнянні: спочатку атаки здавались серйозними, але, згадуючи, що було пізніше, то те, що було спочатку видається «дитячим садочком». Ми могли б наступати, але чому наказу не дали – це їхня відповідальність.

(далі буде)

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG