Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 04:41

Аби лиш не було війни


Акція протесту проти агресії режиму Володимира Путіна (архівне фото)

Акція протесту проти агресії режиму Володимира Путіна (архівне фото)

Протистояння з цивілізованим світом сучасна Росія не витримає

Добре знаю, що робили мої родичі 22 червня 1941. Знаю від бабусь, адже дідусів я не бачив: один з них загинув на фронті, інший помер від наслідків фронтових поранень ще до мого народження. Одна з бабусь разом з моїм дворічним в ту пору батьком добиралася попутками від Львова, де тоді служив дід, до Києва – і звідти вже виїжджала в евакуацію. Інша, вагітна моєю матір’ю, обговорювала з чоловіком та батьками, чи варто їхати з України – не так-то це було просто в її становищі. В результаті разом із бабусею відправили її молодшу сестру. Мама народилася через два місяці на одній із залізничних станцій по дорозі до Казахстану, а батьки бабусі приблизно в цей же час загинули в одному з незліченних ровів, які стали братською могилою українського єврейства.

Але я згадую про ці сумні сторінки зовсім не для того, щоб розповісти про день апокаліпсису, що перекреслив мирне життя моїх близьких. Образ останнього мирного дня – не тільки з арсеналу радянської пропаганди, він став ще й народним відчуттям на тлі того кошмару, який люди пережили в наступні роки війни. Але насправді ніякого останнього мирного дня не було. А очікування війни – було.

Отже, моя бабуся тікала зі Львова. З Польщі, як вона завжди говорила, хоча протягом усіх наступних десятиліть її довгого життя Львів вже не буде польським. Дідусь був серед тих радянських офіцерів, що входили до Львова. До цього він воював на фінській. Ні в кого не було найменших сумнівів, що і похід до Львова, і похід на Гельсінкі – це війна. Радянське суспільство поділялося не на тих, хто вірив, що країна живе в мирі, і тих, хто розумів, що вона воює, а на тих, хто схвалював війну, і тих, хто ненавидів її разом із людиноненависницьким режимом, що прагнув до агресії та вбивства. Такі, зрозуміло, були в переважній меншості навіть у сталінських концентраційних таборах. Бої громадянської затихли всього лише за два десятиліття до початку нової війни, мілітаристська пропаганда в країні не припинялася ні на день. Світова революція, допомога комуністам Китаю, громадянська війна в Іспанії, Халкин-Гол, фінська кампанія – ось, поряд з колективізацією та індустріалізацією, головні теми радянської пропаганди. Її головні герої – не тільки Сталін і стаханівці, а й генерал Жуков, переможець під Халкін-Голом, і радянські «добровольці» в Іспанії. Суспільство жило війною, марило нею – але, звичайно, війною «визвольною» і переможною. Обов’язково – переможною!

Саме тому, а зовсім не через «віроломства» сталінського дружка Адольфа Гітлера, перші тижні війни і стрімке просування ворожої армії до радянської столиці стали шоком і для керівництва країни, і для її громадян. Незважаючи на те що завдяки страшній напрузі сил викошеного сталінськими маршалами народу і неоціненої допомоги союзників, хід війни вдалося переломити, шок цих перших місяців залишився в колективній пам’яті назавжди. У поєднанні з мільйонами жертв і руїнами міст цей шок змінив сам характер радянського суспільства. Воно стало пацифістським саме завдяки цьому шоку. Народне «аби не було війни», яким відтепер виправдовувалися злочини правлячого режиму, і власне довготерпіння, і євтушенківське «чи хочуть росіяни війни?» – все це родом із 22 червня 1941 року. Навіть офіційна пропаганда повільно стала підлаштовуватися під цей страх знову побачити бомбардувальник над власним будинком і отримати «похоронку». Мирне співіснування країн із різним соціальним устроєм. Міжнародна Ленінська премія «За зміцнення миру між народами». Всесвітня рада миру. Міжнародний рух прихильників миру. Радянський Союз підтримує демонстрації тих, хто протестує проти розміщення ракет в Європі. Навіть відверті акти агресії, такі як вторгнення до Афганістану, підносили все в тому ж ключі захисту від можливої агресії. Лише б не було війни!

За сім з гаком десятиліть сталася природна зміна поколінь. Тепер вже немає не тільки моїх дідусів, а й моїх бабусь. Тих, хто пам’ятає, що таке справжня війна – з її жертвами, руйнуваннями, стражданнями і крахом життя, – залишилося мало. А сучасне російське суспільство все більше нагадує те саме, довоєнне, радянське. Так, про будь-який акт агресії все ще говорять як про прагнення захиститися від ворога. Але сама можливість вирішення проблем військовим шляхом більше не відкидається ні суспільством, ні політичним керівництвом країни. Страх перед війною минув, фраза «аби не було війни» здається анахронічною, бо війна вже є і всі про це знають. Як і в 1941 році, суспільство ділиться не на тих, хто вірив, що країна живе в мирі, і тих, хто розумів, що вона воює, а на тих, хто схвалює війну, і тих, хто ненавидить її разом із клептократичним режимом, якийвикористовує насильство як останній аргумент, покликаний довести силу і вплив Кремля. Як і в 1941 році, останні знаходяться в меншості навіть серед росіян, які виїхали на постійне місце проживання до країн Європи та США.

Коли мілітаристська бацила проникає у свідомість звичайних людей і на сцени популярних фестивалів – того ж «Нашестя» або Грушинського фестивалю авторської пісні, коли війну починають відверто, не соромлячись, пропагувати письменники і співаки, коли агресія пробирається на театральні сцени і у двори спальних районів, це означає, що суспільство б’ється в гарячці самознищення. При цьому ситуація, насправді, гірша, ніж в 1941-му. Тоді мілітаризм був всього лише частиною ідеології, в яку повірили мільйони жителів СРСР, тобто, по суті, частиною нової релігії. Зараз мілітаризм – швидше прояв комплексу неповноцінності, образи на те, що в останні десятиліття у Росії не вдалося опинитися на рівних із західними державами. На рівних не з точки зору кількості нафти і ракет, а з точки зору цивілізаційного розвитку – успіхів науки, високих технологій, справжнього зміни якості життя. І в цій ситуації змусити себе поважати, приїхавши на танку «Армата» замість сучасного автомобіля російського виробництва, здається багатьом абсолютно природним.

Результат цього повернення до мілітаризму буде схожим на той, який ми вже спостерігали. Ні, не в сенсі великої війни – для неї у Володимира Путіна просто немає «напарника», і в цьому сенсі йому (і Росії) пощастило більше, ніж Йосипу Сталіну і Радянському Союзу. А в тому сенсі, що протистояння з цивілізованим світом сучасна Росія не витримає. І якщо таке протистояння буде продовжуватися, то рано чи пізно розкрадена, маргіналізована, позбавлена творчої енергії держава завалиться на голови своїх здивованих жителів. Не буде ніяких переможних армій ворога біля воріт столиці – російські чиновники, як терміти, дожують те, що ще залишилося. Не буде ніяких мільйонних жертв – буде розчарування мільйонів у завтрашньому дні, відсутність перспектив, безгрошів’я і порожнеча. Не буде ніяких руїн – будуть застиглі будівництва і залишене житло. І буде щире нерозуміння, як жити далі.

Єдине, на що ще можна сподіватися, – так це на те, що крах нового мілітаризму не призведе до громадянської війни і руйнування Росії, але дозволить російському суспільству зрозуміти: перемагає не той, хто замикається в танку, а той, хто знаходить у собі сили покинути цей потворний притулок і знаходить гідне місце в мирному житті. Зрештою, всі ми – онуки і діти тих, хто більше всього на світі хотів, щоб не було нової війни.

Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Оригінал матеріалу на сайті Російської редакції Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Віталій Портников

    Співпрацює з Радіо Свобода з 1991 року. Народився в 1967 році в Києві. Закінчив факультет журналістики МДУ. Працював парламентським кореспондентом «Молоді України», колумністом низки українських, російських, білоруських, польських, ізраїльських, латвійських газет та інтернет-видань. Також є засновником і ведучим телевізійної дискусійної програми «Політклуб», що виходить зараз в ефірі телеканалу «Еспресо». У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG