Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 19:52

Жити у селі реально, кажуть мешканці закарпатського Нижнього Селища. Треба вірити у себе, не поспішати і мати терпіння

У Нижньому Селищі на Закарпатті головне – мати корову. Не пропадеш. 13 років тому тут запустили соціально-економічний проект – Селиську сироварню. Сир зробив село відомим, а людям дав можливість щоденного заробітку. До Селища зачастили знавці справжньої еко-продукції і туристи.

Будували Селиську сироварню близько восьми років. Директор Петро Пригара, математик за освітою й економіст за другою освітою, вивчав тонкощі приготування сирів у Швейцарії. Каже: за роки роботи сироварню відвідали тридцять-сорок тисяч туристів.

Група поїхала у Францію – познайомитися з кооперативом Лонгомай і придумати, щоб ми могли зробити у цьому депресивному селі, цій долині

«Справа починалася з далекого 1994 року, коли група поїхала у Францію – познайомитися з кооперативом Лонгомай і придумати, щоб ми могли зробити у цьому депресивному селі, цій долині, –​ згадує Петро. –​ Щось таке, що не можуть зробити ні великий бізнес, ні держава. Вирішили, що це має бути проект соціально-економічний, де максимум має бути задіяне населення. Люди мають відчути і фінансово-економічну підтримку».

Петро Пригара

Петро Пригара

​У 2013 році, коли врешті сироварню відкрили і почали брати молоко від населення, ціна була така, що за місяць, якщо людина приносила 3 літри молока вранці і 3 літри увечері, могла мати ще одну пенсію. Це була суттєва підтримка для села. За цей час із 1000 домогосподарств хоча б раз здали на сироварню молоко більше половини.

Цієї зими ми мали дуже багато молока

Сьогодні поголів’я корів у селі, незважаючи на українську соціально-економічну кризу, не зменшилось. «Навіть збільшилося, якраз через економічну ситуацію, – каже Петро Пригара. – Цієї зими ми мали дуже багато молока. І цінову політику тримаємо на рівні, тож люди йдуть. А молоко у Карпатах найкраще, яке може бути!»

У Селиській сироварні виготовляють три види сиру. Все – тільки натуральним шляхом. Достигають сири у спеціальному підвалі з фіксованою температурою. «Селиський», «Хуст» та «Нарцис Карпат» – такі назви дали продукції, щоб популяризувати село і Закарпаття, кажуть у сироварні.

Нижнє Селище «годує» ще кілька сіл

Молоко для виготовлення сиру збирають ще й з навколишніх сіл. Звідти і частина працівників. Тетяна з Копашньово доїжджає у Селище автобусом. Розповідає, що з роботою у районі складно, підприємств, що працюють, не так багато.

Тетяна за роботою

Тетяна за роботою

Завдання жінки щодня – промивати сири у соляному розчині. Це – ручна робота, а на спеціальному обладнанні кожну головку сиру також ще потрібно почистити і покласти на дошки достигати. «Заносимо щоранку молодий сир, занурюємо у соляну ванну», – Тетяні робота подобається.

Мешканка села Василина – одна з найдавніших здавальниць молока. Щоранку на сироварні. Після обіду забирає сироватку, яка залишається після виробництва сиру, для поросят.

Василина регулярно здає молоко на сироварню

Василина регулярно здає молоко на сироварню

Цього літа на сироварні працює практикантка. Дарина Бортнік сама з Дніпропетровська, за спеціальною програмою потрапила на навчання до Франції, а потім на практику… на Закарпаття. На Хустщині досліджує бринзу і шукає вівчарів. В офіційних кабінетах їй дали контакти сімох чоловіків. Сама дівчина, долаючи по кілька кілометрів у день по горах, знайшла аж 42 вівчарі.

Дарина Бортнік

Дарина Бортнік

Мене часто питають, чому я з Франції приїхала практикуватися на Закарпаття

​«Мене часто питають, чому я з Франції приїхала практикуватися на Закарпаття. Наші сири – не гірші за європейські. Всі знають сири Франції, Швейцарії, а у нас є теж чудові продукти. Я вирішила ними зайнятися. Перша магістратура у мене була з обліку та аудиту, я вела облік маленьких підприємств, у тому числі, сироварень. Попрактикувавшись, я змінила ціль, вирішила не бути бухгалтером, а стати ближче до виробництва традиційних продуктів», – каже Дарина, заводить «Ниву», якою їздить по селах та горах, де є дороги. Де нема, доводиться ходити пішки.

Жити і заробляти в українському селі – реально

Сироварня у Селищі не єдиний вдалий об’єкт. Відремонтований і повернутий до життя сільський клуб, проведений водогін, створена еко-ферма. Популярні селиські музичний та театральний фестивалі.

Для того, щоб запустити будь-який бізнес і вийти на якийсь рівень, потрібно не менше 3-5 років. Перші роки навіть можуть бути збитковими

«Одна з проблем українського бізнесу – люди не мають часу, хочуть заробити сьогодні і зразу багато. Для того, щоб запустити будь-який бізнес і вийти на якийсь рівень, потрібно не менше 3-5 років. Перші роки навіть можуть бути збитковими», – пояснює Петро Пригара.

«І раніше бюрократична система працювала сильно, ми те все проходили. Але я був молодий. Мав час і хорошу підтримку. Імідж у мене людини, яка не дає хабарі. Воно десь мені помагає тепер. Але тепер більше відповідальності. Я не можу закрити сироварню і залишити людей. На початку року, коли почалась інфляція, поклав собі за мету зберегти колектив. Не робив ніяких різких рухів по ціні, підняв зарплату своїм робочим, що було дивно для мої знайомих. Вважаю, що наші працівники мають бути щасливі і впевнені у собі. Думаю, що це мені вдалося», – міркує сировар.

Петро каже, коли був Майдан і він активно брав у ньому участь, роботу на сироварні трохи «завалив». Але зрозумів, що треба повертатися до справи, тим більше, що політична ситуація дещо вгамувалася. Вірить: якщо людина працює – їй вдається все зробити.

Один з прикладів – водогін, який разом з однодумцями з громадської організації провели за 4,5 кілометра, від урочища «Хрещатик» до центру села.

Швейцарський високопосадовець, спробувавши нашого сиру, зацікавився, сказав: хочу щось помогти, але приїжджайте і щось попросіть. Ми поїхали, і в результаті побудували водопровід

«Коли запустили сироварню, шукали хорошу воду, у Нижньому Селищі такої нема, знайшли в урочищі. Геологи зі Швейцарії приїжджали допомагати нам, – розповідає Петро Пригара. – І на одній із зустрічей міністрів у Хустському районі швейцарський високопосадовець, спробувавши нашого сиру, зацікавився, і ми йому все розказали. Він сказав: хочу щось помогти, але приїжджайте і щось попросіть. Ми поїхали, і в результаті побудували водопровід. Ця технічна споруда дала можливість отримати хорошу питну воду і для садочка, і школи, будинку культури, пекарні та інших закладів».

Жити у селі реально, кажуть місцеві, треба вірити у себе, не поспішати і мати терпіння.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG