Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 10:20

Моє покоління пережило два тоталітарних режими – Надія Вікторовська


«Я дуже добре пам’ятаю оті «чорні ворони». Люди усіх міст України здригались від слів «чорний ворон»

Ярослава Трегубова

У національному музеї історії України відбулася зустріч зі свідками масових злочинів комуністичного та нацистського тоталітарних режимів, між якими в Україні на законодавчому рівні поставлений знак рівності. Відвідувачі побачили документи і фотоматеріали з польських, британських, німецьких та радянських архівів і почули «живі» історії свідків тих подій.

Надія Вікторовська – представниця покоління жертв двох тоталітарних режимів, сталінського і гітлерівського. Перший забрав батьків, другий – юність та здоров’я. Надія вважає, що пам’ятники вождям тоталітаризму треба демонтувати і «зробити звіринець», щоб потім показувати нащадкам.

За її словами, основною характеристикою її покоління є «довідка про реабілітацію». Саме таку видали усій її родині у п’ятдесяті роки, з висновком: «необоснованно осужденные».

Родина жінки жила у Дніпропетровську, мама вчителювала, батько працював заступником начальника обласного земельного управління. У 1937 році отримав серйозну пропозицію – посада у Києві, помічника Міністра народного господарства і землеробства. Каже, те, що відбувалося потім, не забуде ніколи. Це була прощальна зустріч батька з товаришами по службі. До їхнього будинку під’їхало кілька авто: заарештували усіх, окрім їхньої родини.

За тиждень викликали маму. Вона прийшла заплакана і сказала: «Наночко, у нас більше немає тата»

«Я дуже добре пам’ятаю оті «чорні ворони». Люди усіх міст України здригались від слів «чорний ворон». Ми тоді жили на вулиці Карла Лібкнехта у Дніпропетровську. До нас приїхали і заарештували усіх, крім мого тата. Але потім його викликали до Києва. За тиждень викликали маму. Вона прийшла заплакана і сказала: «Наночко, у нас більше немає тата», – згадує пані Надія.

17 вересня 1937 року його засудили до розстрілу, продовжує Надія Вікторовська, з конфіскацією майна за нібито проведення антирадянської, терористичної діяльності. А матір, як дружину «ворога народу», відправили до Сибіру на каторжні роботи. Навіть після повернення до Дніпропетровська через вісім років вона отримала право проживати лише в «30-кілометровій зоні», без права працювати за фахом, розповідає жінка.

Каже, як ніхто інший відчула на собі, що таке бути дитиною «ворога народу». Після арешту матері Надія опинилась у дитячому будинку для дітей «ворогів народу», там їх навчали «любити» батьківщину. З великими зусиллями дівчинку звідтіль забрала тітка, але під розписку, що виховуватиме у «комуністичному дусі».

Досліди над табірниками у Німеччині

У 1943 році Надію забрали до Німеччини (йшли пішки, каже, після цього відморозила ноги та втратила зуби). Там жінка побувала в чотирьох концтаборах, де над полоненими проводили досліди. Так, після чергового щеплення у пані Надії перестала рухатися рука.

Завдяки польському походженню Надії вдалося виїхати до Польщі, і лише у 1948-му вона повернулася до України. Після репресій і вигнання, як і тисячі інших, вона мала «плямисту» біографію, яка «не давала» здобувати освіту і отримати хорошу роботу.

Моє покоління пережило два тоталітарних режими

«На Нюрнберзькому процесі, у 1946 році, лікарі говорили, що у в’язнів будуть народжуватись діти і онуки інвалідами. Так ось, уявіть, скільки дітей ворогів народу, таких, як мої тато і мама. Тому у нас так багато хвороб. А моє покоління пережило два тоталітарних режими», – додає Надія.

Андрій Амонс, дослідник масових злочинів комуністичного режиму, вивчав справу батька Надії Вікторовської. 25 років він досліджував масові поховання у Биківні. Стверджує, що тіло її батька закопали саме там, у братському похованні.

Тут працювала виїзна сесія Верховного суду СРСР, яка здійснювала засудження української еліти: військовослужбовців і всіх високопоставлених громадян України

«Сидів він тут, у Київській тюрмі НКВС. 17 вересня 1937 року його рано-вранці разом з іншими відвели з Лук’янівської тюрми до Жовтневого палацу. Тут працювала виїзна сесія Верховного суду СРСР, яка здійснювала засудження української еліти: військовослужбовців і всіх високопоставлених громадян України. У їхнє число потрапив і батько пані Надії. Тут винесли йому вирок – вища міра покарання, розстріл. І вже за дві години він був розстріляний. Можу показати, де він був розстріляний, у якому підвалі. Вночі його тіло повантажили і відвезли до Биківні», – говорить дослідник.

Андрій Амонс називає «щасливим» випадком те, що ім’я Івана Вікторовського зараз є на «стіні пам’яті». За його словами, список прізвищ з п’ятьма з половиною тисячами розстріляних взагалі втрачений.

Перше радянське офіційне розслідування про Биківнянські поховання відбулось у 1971 році. Тоді було знайдено щонайменше 5-6 мішків з документами та речі. Аби приховати сліди власного злочину, комуністична влада наказала спалити всі ці докази. Офіційна версія – у лісі під Биківнею поховані громадяни, розстріляні німцями. Правда стала відома лише після розпаду СРСР.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG