На день Конституції України, 28 червня 2014 року, кулеметник батальйону «Айдар» Тарас Синяговський був звільнений з полону. 16 червня минулого року він заступив на третій передовий пост у місті Щастя. А 17 червня разом із українським штурманом Надією Савченко він потрапив у засідку, після чого їх взяли у полон. Зараз Тарас Синяговський у рідній Полтаві, де Радіо Свобода і поспілкувалося з ним.
– Тарасе, розкажіть, як Ви 17 червня минулого року потрапили у полон бойовиків «ЛНР»?
Комбат у дорозі коротко сказав: «Гольф-клуб, «чорні» потрапили в засідку!
– 16 червня 2014 року ми заступили на третій пост у місті Щастя, це передовий пост на річці перед Веселою горою. Відстояли ніч, і десь о шостій ранку мене підняли командою: давай бігом, потрібна кулеметна підтримка! Комбат Сергій Мельничук у дорозі коротко сказав: «Гольф-клуб, «чорні» потрапили в засідку! Ми ділились на сотні, це була «Чорна сотня», «чорні чоловічки».
– Коли Ви зустріли Надію Савченко?
У цьому бою я побачив «Пулю», Надю Савченко
– У цьому бою я побачив «Пулю», Надю Савченко, вона до нас підтягнулася. Ми відступили на блокпост до десантників, до артилерії. Пуля дала команду: «Полтава, на танк!»
Нас було п’ятеро полтавчан. Коли я був у полоні, мене запитували, чи була вона моїм командиром? Ні, вона не була моїм командиром, але я її поважав, і вважав що її команду треба виконувати, і ніхто із моїх побратимів у цьому не сумнівався.
– Під час того бою Вас поранили. Що було далі?
За один день я дивом залишився живим у третій раз!
– Ми потрапили у засідку. У ближньому бою танк не міг нічого зробити, і ми на ньому дивом залишились живі. На танкові був Алієв Саша, він отримав вісім куль і осколкове поранення. Коля Чепіга, його в полоні зарізали. Юра Кольжберський найдовше на танкові протримався, в’їхав у Металіст, вів бій, гасив танк, потрапив у полон, і Толя Головченко. Із трьох танкістів одного полонили, двоє загинули. За один день я дивом залишився живим у третій раз!
Приїхала машина, дивлюсь, виходять двоє. «Наші?!»
«Маестро» і «Пуля» (Надя Савченко) – їх полонених кудись повели, а мене, пораненого, закинули на новенький російський КАМАз.
– Надя Савченко і «Маестро», вони були з Вами?
– Ні, вони йшли за танком, на відстані з півкілометра. Чому, я не знаю, вона дала нам наказ, а їй, можливо, не дали підкріплення. Звідки ж я знаю, я рядовий, це лише вона може знати.
– Ви були в полоні 12 днів? Як отримали свободу?
– Мене перевели в обласний онкодиспансер, за парканом була розташована база бойовиків, тож після нетривалого лікування мене кинули до камери. В полон я потрапив 17 червня, а на день Конституції мене поміняли.
За півтора місяця до того, як піти на фронт, я поховав матір, до мене у лікарню приїхав батько, він був присутнім, коли мене під конвоєм переводили до камери.
Скільки батькові я сивини добавив… (зітхає)
28 червня, підвечір зайшли сепаратисти: «Із речами на вихід!»
Вивели нас удвох із Алієвим, і ще третій, з нашого батальйону, Сашко. За нами приїхав «обмінник» – генерал-полковник у відставці Володимир Рубан. Коли під’їхали до того місця, де наш танк потрапив у пастку, дивлюся наш прапор! Отоді я вперше в полоні заплакав, коли побачив свій прапор.
– Яким був найсвітліший момент після полону?
– Це був світанок під Вінницею в госпіталі Старобельська. Десь о п’ятій ранку я прокинувся, сонце сходить – це 29 червня. Караульні побачили, кажуть: «Тобі ж не можна». «Та ну, сонце сходить, я сонце бачу!» – відповідаю.
– Чим Ви займаєтесь зараз, чи змінились Ваші політичні погляди?
– Я інвалід війни, займаюсь волонтерством, як можу допомагаю партії, я «cвободівець». Два роки тому ми й мріяти не могли, що не буде Януковича. Зараз люди кажуть, а коли ми скинемо Порошенка? Люди в це вірять. Ми на шляху дуже правильного одужання. Так, воно болить, воно хромає, але воно іде вперед! Особисто я в це вірю!
