Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 22:37

Аеропорт намагалися здати тричі – фотограф Кромпляс


Фотограф Олесь Кромпляс в Донецькому аеропорту (Фото: Сергій Лойко)

Фотограф Олесь Кромпляс в Донецькому аеропорту (Фото: Сергій Лойко)

«Не люблю сучасну журналістику, коли приїжджають або перелякані діти в шоломах, або люди, які думають, що вони «шварценеггери»

Київ – Фотограф Олесь Кромпляс пробув тиждень у новому терміналі, збираючи фото та відеоматеріал зі зброєю в руках. Олесь розповів Радіо Свобода, що їхав здобувати військовий досвід і побачити на власні очі, що насправді відбувається у Донецькому аеропорту – найгарячішій, на той момент, точці протистояння.

– В аеропорту я був «ніким». А офіційно на той час був молодшим сержантом батальйону Міністерства внутрішніх справ «Азов». Я оформив собі відрядження і поїхав в аеропорт проводити зйомку. Там мені дали автомат. Неформально я був приписаний до медика з 95-ї бригади Сергія Архангельського. У випадку важких боїв мені треба було цю камеру відкинути і допомагати медикам.

Формально, якщо я взяв у руки зброю, то вже не був «пресою». Якби я, наприклад, потрапив у полон, то був би звичайним військовополоненим

Я в жодному разі не вважаю себе захисником, скоріше, «нахлібником». Хоча, формально, якщо я взяв у руки зброю, то вже не був «пресою». Якби я, наприклад, потрапив у полон, то був би звичайним військовополоненим.

Камера постійно висіла у мене на шиї, але, коли вибору не залишалося, то я ховав її в кофр.

Про дорогу на аеропорт

Спочатку я «пройшовся» по всіх волонтерах – запитав, чи потрібно щось передавати в аеропорт. Виявилося, що потрібно

Поїздка вилилась у велику експедицію. Спочатку я «пройшовся» по всіх волонтерах – запитав, чи потрібно щось передавати в аеропорт. Виявилося, що потрібно, а «Народний тил» взагалі передав для бійців броньований джип. Потім ми зустрілись з одним з активістів, моїм товаришем Максом Музикою. Він попросив взяти його з собою у поїздку – разом ми й поїхали. У нього велика аудиторія в «Фейсбуці», вона нам допомогла і оплатила цю поїздку. Бюджет виявися досить солідний, на пару тисяч доларів, включаючи витрати на екіпіровку і паливо. Ми просто зібрались і поїхали.

Хтось із танкістів нам порадив їхати на броньованій машині прямо по злітній смузі. Невідомо, що б сталось, якби ми так зробили. Або свої, або чужі точно б «завалили»

Ми доїхали до селища Піски – там, не дивлячись на перемир’я, лунали вибухи. Два дні я намагався отримати дозвіл, зрозуміти, до кого звертатися і як дістатись до аеропорту. Хтось із танкістів нам порадив їхати на броньованій машині прямо по злітній смузі. Невідомо, що б сталось, якби ми так зробили, бо це надто ризиковано. Або свої, або чужі точно б «завалили».

Я знайшов командира, який стояв на обороні Донецького аеропорту, з позивним «Майк». Ми поїхали з ним в Тоненьке – там був його штаб. Пам’ятаю, що годину стояв коло будівлі і чекав, коли він звільниться. А потім ще годину просив дозволу, щоб проїхати в аеропорт. Спочатку він був категорично проти. Та потім погодився, щоб нас взяли БТРи, які їхали з Пісків на аеропорт. Та все ж, коли бронетранспортери відправлялись туди з Пісків, нас із собою кликати не поспішали. Ми помітили, що вони збираються їхати, і самі влізли у БТР.

Про масштаб бойових дій під час мирних домовленостей

– В аеропорт заїжджали з боєм та стрільбою. Як тільки від’їхали з Тоненького, почули «хлопок». Його ні з чим не переплутаєш, це хлопок пуску ракети РПГ-7. По нас не влучили, але вибух я почув. Там була «стрілкотня», наші прикривали БТР з кулеметів. Можна тільки уявити, що там відбувалось, коли перемир’я не було.

Олесь Кромпляс

Олесь Кромпляс

На момент, коли діяли «мирні» домовленості, масштаб бойових дій був трохи менший. Великих наступів не було. Артилерія різних калібрів літала туди й назад. Якщо бойовики підходили надто близько, їм відповідали стрілецькою зброєю, але танки не стріляли. Бувало, ворожий танк виїжджав, відстрілювався і відступав назад. Або наші виїжджали, щоб прикривати бійців з танка.

Ми висадились у новому терміналі вдень, коли все було чітко видно. З собою у нас було багато подарунків від волонтерів. У мене ще було обладнання. Все це ми залишили бійцям при висадці: спальники, нічний приціл, коліматор. Максим Музика роздав ножі, тепловізор та все наше обладнання.

Через те, що я був з «Азову», бійці спочатку поставились досить скептично – вони тримали аеропорт, брали участь у затяжних і важких боях. «Азов» на той час брав участь у боях меншого масштабу і «піарився» на всю, а про діяльність бригад, які були в аеропорту, ніхто не знав. Після того, як ми приїхали, уже почали робити фільми про аеропорт і бійців. А до нас люди ставились як до «піарщиків».

Але те, що ми привезли з собою, сприяло встановленню стосунків. Я одразу отримав автомат і призначення допомагати лікарю.

На той момент у новому терміналі був другий полк спецназу, 93-я і 95-а бригади. Пізніше приїхали бійці з «Альфи».

«Холодно і темно – в аеропорту було, наче в холодильнику»

Одразу подумав про те, що аеропорт менший, ніж я собі уявляв. Взагалі, вся зона АТО у кілька разів менша, ніж можна собі уявити. Від початку одного фронту до іншого можна доїхати за кілька годин або за день

​– Коли я приїхав, то одразу подумав про те, що аеропорт менший, ніж я собі уявляв. Взагалі, вся зона АТО у кілька разів менша, ніж можна собі уявити. Від початку одного фронту до іншого можна доїхати за кілька годин або за день.

Дуже вразило, що там було темно.

Боки взагалі не прикриті, лише жахливі штучні матеріали, з яких будують сучасні будівлі, розірвані вибухами й пострілами, вони лопотіли на вітрі, свистіли й грюкали. Під вечір цей свист ставав зловісним

Будівля була повністю розвалена, залишились лише каркас і дах. Боки взагалі не прикриті, лише жахливі штучні матеріали, з яких будують сучасні будівлі, схожі на ангари. Все було в дірках та осколках – розірвані вибухами й пострілами, вони лопотіли на вітрі, свистіли й грюкали. Під вечір цей свист ставав зловісним.

Всюди стояли пости, і через один випадковий звук тебе могли просто пристрелити

Дві третіх доби там була повна темрява. Славік, снайпер, за руку мене виводив до туалету – всюди стояли пости, і через один випадковий звук тебе могли просто пристрелити.

Важко було щось побачити навіть вдень – складно було зайти в кімнатку, де розташовувася штаб (там же спала група швидкого реагування, в ній ми проводили більшу частину часу). А інші дві третини дня там були сутінки. Уявіть собі великий ангар без світла, в якому є тільки невеликі дірочки, всі вікна прикриті всім, чим тільки можна, щоб вони не прострілювалися. А на відкритих територіях перебувати було небезпечно. Холодно і темно – в аеропорту було, ніби в холодильнику.

Про розбиту будівлю нового терміналу

В таких екстремальних умовах ти намагаєшся включити всі свої уміння, всі свої інстинкти

Ми з Максимом розвантажували конвої. Сам факт перебування там і повернення живим – уже великий бойовий досвід. На той час це була найгарячіша і найнебезпечніша точка. Особисто мені знадобився досвід, який я набув в «Азові» – ближні бої, бої в невеликих приміщеннях, принципи пересування та техніка безпеки – де можна «висовуватися», а де ні, як правильно переставляти ноги, коли ти не бачиш, що під ними. Все це знадобилось мені в аеропорту – в таких екстремальних умовах ти намагаєшся включити всі свої уміння, всі свої інстинкти, що сприяють виживанню.

Я тримав у руках зброю. Декілька разів я стріляв на далекі відстані, коли хтось щось помітив здалеку, а потім міняв позицію і прикривав людину. Випустив буквально пару черг.

Важка артилерія потрапляла в приміщення аеропорту нечасто, але ввечері, бувало, «перепадало». Специфіка будівлі була такою, що бокові стіни, в основному, були із композитних матеріалів, тобто практично голі. Але опора і дах були зроблені дуже добре. Будь-що, що потрапляло, вибухало.

Ти чуєш: «Бу!» – і будівля просто затряслась. А бувало, зачіпало «Градами», «сєпари» стріляли із важкого калібру. Навісна траєкторія нічого не робила. Хлопці розповідали, що в «гарячіші» часи танк в’їжджав і стріляв прямою наводкою крізь оці стіни, які були просто купою пластикового лахміття. Настильна траєкторія дозволяла цим танкам заганяти снаряди в середину будівлі, де вони вибухали, – це вже дуже небезпечно. Коли потрапляло «навісне», нам по рації давали команду «в укриття», але ніхто не ховався, бо будівля витримувала.

Там ти постійно ходиш, мов по «гарячих вуглинах»

Я розумію, що у мене багато мінусів у порівнянні з професійними журналістами, тим більше, міжнародного класу. Але я більше розумію військову специфіку. Як тільки ми приїхали, я одразу знайшов людину, яка нам пояснила: де можна ходити, а де ні, де стоять пости. Всередині будівлі були відкриті місця, «дірки». Ми бачили скло, в яке поцілив снайпер, але не зміг його пробити, бо воно було товсте. Куля не мала пробивної сили на тій дистанції. Звичайно, десь ходиш пригнутий, іншим разом поруч з тобою якийсь пост починає вести вогонь з глибини будівлі через прогалини. Там ти постійно ходиш, мов по «гарячих вуглинах». У безпеці не перебуває ніхто. Є питання ймовірності, де може бути більш небезпечно чи менш.

Пости були на першому і на частині другого поверху нового терміналу. Інша частина другого поверху, третій поверх і вище – були в руках «сєпарів». Вони там бігали, з ними частково велися перестрілки ввечері, коли диверсанти щось там намагалися зробити.

Ми були в групі швидкого реагування коло штабу, де перебував лікар, тому в нас було доволі вільного часу. Спати там можна було у спальних мішках. Ми привезли і свої, які там і залишили. Люди на постах по периметру, на першому і другому поверсі, змінювались постійно. Вони там і спали, і їли на своїх постах. Їли консерви та «сухпай». Звичайно, там умови були гірші, ніж у нас.

Про знімки і журналістів

– Якщо не виходить гарних знімків, я намагаюсь не здаватись – проводжу більше часу в певній зоні, намагаюся зловити щось краще. Якщо в тебе одразу шедеври не йдуть, значить, немає гарних умов для зйомки. Тому я не фотографував у старому терміналі чи на вежі. Намагався в тих умовах, в яких був, «витягнути» якомога більше інформації. У той час, коли я там був, каравани БТРів їздили вже не так часто.

Хтось знімав з «Плюсів» раніше, через це нас туди не пустили, бо вони півдня побули в аеропорту і спалили всі позиції

Мої фотографії широкий загал не бачив від самого початку, оскільки в мене був контракт, який обмежував доступ до них. Лише декілька фотографій було на виставках, ще кілька опубліковано в журналі «Есквайр Україна». Унікальні відеокадри будуть опубліковані згодом. Тож про моє перебування там майже ніхто не знав. Хтось знімав з «Плюсів» раніше, через це нас туди не пустили, бо вони півдня побули в аеропорту і спалили всі позиції, потім «сєпари» по них працювали.

Вони показали вид, що йде на злітну смугу. «Сєпари», які дивляться ці новини, знають план будівлі, розуміють, з якого вікна це знімалось

Вони показали вид, що йде на злітну смугу. «Сєпари», які дивляться ці новини, знають план будівлі, розуміють, з якого вікна це знімалось. І починають по ньому працювати. І тому Миргородський «Майк» – не хотів мене пускати. Не хотів тих наслідків, які могли б призвели до жертв через публікації.

Здебільшого казав, що знімаю на плівку, яка буде проявлена тільки в Києві і за тих умов, що я взагалі повернусь живим. Це завжди грає важливу роль в отриманні дозволу на зйомку, тому я, в принципі, й користуюсь плівкою

Казав, лише за допомогою танків змогли це все заспокоїти. Їм це ледве вдалося. Був дуже запеклий бій. У мене був плюс, що я знімав для проекту, і відео не повинні були бути опубліковані оперативно. В цілому, про відео я мало що говорив, здебільшого казав, що знімаю на плівку, яка буде проявлена тільки в Києві і за тих умов, що я взагалі повернусь живим. Це завжди грає важливу роль в отриманні дозволу на зйомку, тому я, в принципі, й користуюсь плівкою.

Я не люблю сучасну журналістику, коли приїжджають або перелякані діти в шоломах, або люди, які думають, що вони «шварценеггери»

Я не люблю сучасну журналістику, коли приїжджають або перелякані діти в шоломах, або люди, які думають, що вони «шварценеггери», які приїхали рятувати планету. Коли я роблю репортаж, намагаюсь розібратися у темі, проводжу на місці мінімум тиждень.

Зазвичай у перші дні бійці кажуть: «Забери камеру». А в останні: «Зніми, будь-ласка, мене і всіх нас на пам’ять». Люди звикають до камери. Довготривалість проектів сприяє тому, щоб люди йшли на діалог і розкривали себе через події та місця, де вони були.

Про найцінніші кадри і набутий досвід

– Декілька фотографій, які я там зробив, мені справді сподобались. Я здивувався, що вони гарно вийшли.

В інших ситуаціях, навіть коли я знав людей довше, і середовище було безпечніше – я більше переживав, ніж з людьми з аеропорту

В аеропорту для мене став цінним досвід бойових дій на малій дистанції і за участі великої кількості артилерії. Мені пощастило спілкуватись з дуже хорошими людьми, професіоналами. Деякі з них навіть кинули міжнародну військову кар’єру і повернулись додому служити й захищати свою Батьківщину. Я гордий з того, що знаю цих людей. З ними було абсолютно не страшно. Я бував у різній бойовій обстановці і маю зізнатись: в інших ситуаціях, навіть коли я знав людей довше і середовище було безпечніше, я більше переживав, ніж з людьми з аеропорту.

Пам’ятаю, якось увечері бійці кажуть: «О 5-й ранку «сєпари» підуть в атаку – мінометник і артилерія відпрацює по максимуму, але якщо пролізуть, готуйтесь відбиватись». Усі нормально засинають, а о 4.15 – встають, вдягаються, заряджають зброю і готуються до атаки. Спокійно, наче збираються на роботу… Це люди-професіонали, у них все на високому рівні.

Про зв'язок артилерії з аеропортом

– Там працювали рації, був постійний діалог зі штабом оборони. На цій хвилі йшли команди, які віддавались артилеристам та мінометникам, і тут же відбувався діалог наших корегувальників та загальна інформація по аеропорту.

З 6-ї вечора до 7-ї ранку, коли була темрява, світилась тільки маленька діодна лампа – слухаєш переговори, як радіовиставу, як колись, наприклад, по національному радіо передавали «Наталку Полтавку».

Слухаєш, ніби якийсь захоплюючий детектив: «снаряди туди полетіли, снаряди сюди, «сєпари» вирушили в атаку»

Слухаєш, ніби якийсь захоплюючий детектив: «снаряди туди полетіли, снаряди сюди, «сєпари» вирушили в атаку». Тобто все працює: артилерія, танки – все, що в периметрі, в радіусі 20 кілометрів. Все це працює на те, щоб сепаратисти не доходили до терміналів. Бо коли до старого терміналу підійшли занадто близько, там уже ніхто не може прикрити, і доводиться «здавати». Всі працювали на те, щоб в терміналі було відносно спокійно.

Артилерія надзвичайно швидко реагувала на корегування. Це люди, які знімалися в «Хоробрих серцях». Мінометники з позивними «Цунамі», «Грач» – працювали просто ідеально. Я знаю, що вони працювали в полі і на інших бойових операціях. Вони могли покласти міни в 50 метрах від своїх позицій – це просто філігранна робота.

Якби не було артилерії, яка постійно працювала, і танкістів, які постійно рятували, коли здавалось, що ось-ось буде «повна дупа», то по-іншому ніхто б не втримав аеропорт так довго.

Я не можу сказати, коли були найзапекліші бої під час мого перебування там. Артилерія постійно працювала, «Гради» йшли, одного вечора вони працювали по нас з гаубиці і влучали у другий поверх нового терміналу. Тоді було гаряче. Коли в цей час ти внизу, то навіть не дивишся у вікно – може просто знести півобличчя. Ти не бачиш, як розривається снаряд, але відчуваєш і знаєш про це з радіопереговорів.

Про «здачу» аеропорту

– «Кіборгами» бійців почали називати на місяць раніше від того, коли «Маршал» опублікував своє звернення до міських «сєпарів». Опублікували відео десь за місяць до моєї поїздки. А ще роботи пана Сергія Лойка, «дяді Сєрьожі», як я його називаю, посприяли тому, що аеропорт отримав такий широкий розголос.

Звичайно, це було передбачувано, що після отримання більш-менш хорошого матеріалу, який дозволяє розібратись, «що там і як» і дає якусь інформацію, люди почали цим цікавитись. Це не дало Порошенкові його здати.

Зараз це вже зрозуміло, як мені хлопці розказували, що його намагалися здати вже тричі.

Я бачив фільм «Аеропорт», який показували 9 травня, в якому пан Порошенко виступав. Люди, які були там довше, зокрема, з «Правого сектору», рознесли в «пух і прах» «фарисейство» пана президента. Знову ж таки, цитата людей, які писали про це в «Фейсбуці»: перший раз його утримав «Правий сектор», наступний раз в ЗСУ сказали, що «ми звідти не підемо», хоча зі штабу надходили накази про «здачу». Втретє сам Порошенко уже зрозумів, що аеропорт – це символ перемоги і його треба тримати. Ці слова ілюструє смішна ситуація з паном Порошенком і високопосадовцем зі США, який приїжджав до Путіна. Він сприйняв чистий популізм пана Порошенка про те, що ми обов’язково відіб’ємо аеропорт – він його застеріг від таких дій. На Заході ж не знають, який у нас тут популізм, всі слова сприймають всерйоз. Але, скажімо так, «спалились». Західний політик натякнув на те, що за секретними пунктами Мінських переговорів, Україна повинна була його здати. Він застеріг, що не треба його відвойовувати, а треба дотримуватись Мінських угод.

Про сепаратистів, які діяли, як «монголо-татарська навала»

– Я намагався зрозуміти, як був знищений Донецький аеропорт. По-перше, я переживав за хлопців, з якими подружився, коли там був. Вони вийшли звідти буквально за пару годин до того, як стався підрив терміналу. Він обвалився на необстріляних хлопців з 80-ї бригади.

Люди там діяли навіть всупереч наказу від генералітету: «ніяких провокацій, тримати позиції, нікому не допомагати». Хлопців у терміналі було кинуто напризволяще

Як мені розповідали, коли вони заходили, то в аеропорту були представники ОБСЄ й «сєпари», поки наші мінялись, зайшли на другий поверх терміналу і занесли ящик із вибухівкою. Потім через пару годин, як місія від’їхала і наша 79-а бригада заїхала в Піски, вони підірвали перекриття. Воно впало, тоді було одразу шість чоловік загиблих. Люди там, зокрема, командир взводу третього полку спецназу з позивним «Рахман», діяли навіть всупереч наказу від генералітету: «ніяких провокацій, тримати позиції, нікому не допомагати». Хлопців у терміналі було кинуто напризволяще.

Взяли броньований тягач і поїхали їх рятувати, але їх підбили, і вони повернулися назад. Ще кілька годин бійці 80-ї бригади давали сигнал про допомогу, але ніхто її не зміг надати.

Вони діяли за принципами монголо-татарської навали: хитрістю і підлістю

Сепаратисти, по-чесному, аеропорт би не взяли. Вони діяли за принципами монголо-татарської навали: хитрістю і підлістю. От і все. Я схиляюсь до думки, що, якби не було зрадників у нашому вищому командуванні, вони б його не взяли.

Про дорогу назад

Назад ми виїжджали «весело» – у той день якраз почались серйозні обстріли. Нам треба було доїхати спочатку до Тоненького, потім до Костянтинівки, а в машині була пошкоджена деталь. Ми їхали на одному крилі, вона постійно диміла. Їхати треба було дуже швидко. Це все записано на відео, воно мало чим відрізняється від відео, записаного з салону машини гонщиків ралі. Це була екстремальна поїздка на високій швидкості на несправній машині. Ми її не довезли буквально 30 кілометрів, але нас взяли на буксир – ми доїхали до прикордонників. Там нам дали змогу трохи привести себе до ладу. Звідти ми доїхали до Краматорська, а потім на експресі до Києва.

Про адреналін і небезпеку

На війні взагалі немає нічого красивого. Це «раз» – і людина лежить мертва, як воскова фігура

Найбільше за все запам’яталося, що було холодно і хотілося їсти. Відчувалась гнітюча атмосфера небезпеки. У цьому нічого немає красивого, хвилюючого і пригодницького. На війні взагалі немає нічого красивого. Це «раз» – і людина лежить мертва, як воскова фігура. Не зрозуміло нічого: звідки, де і як швидко. Все примітивно і досить банально, якось по-життєвому некрасиво. Тому і немає таких моментів, прямо таких спогадів, як у бабці з «Титаніка».

Зараз би я вже не поїхав в аеропорт. Коли перебуваєш у зоні бойових дій – у тебе адреналін, ти не боїшся і просто виконуєш свої функції. Та з кожним разом я обережніше ставлюсь до поїздок на Донбас. Уже не ті часи, коли «сєпари» бігали без російських військ та сильної артилерії. Тоді страху не було – лише бажання добряче їм «всипати». А зараз, з бойовим досвідом, приходить і розуміння того, що навіть у машину, яка їде за 2 кілометри від лінії фронту, може поцілити ракета і тебе повезуть додому у вигляді «сніданку для туриста». Зараз доводиться діяти бережніше і максимально прораховувати всі свої дії.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG