Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 04:58

Робота у Києві і антиукраїнський пафос Дмитра Кисельова. Особиста травма?


Карикатура Андрія Левченка «Пташеня Геббельса – Дмитро Кисельов»

Карикатура Андрія Левченка «Пташеня Геббельса – Дмитро Кисельов»

Його колишні українські колеги згадують про його любов до всього європейського

Рубрика «Точка зору»

Дмитро Кисельов із «Вести недели» на каналі «Росія-1» отримав головну телевізійну премію країни, яка щорічно присуджується за високі досягнення у професії. Номінація – «Найкраща інформаційна програма». Ця подія ставить принаймні два запитання. Перше: чи можемо ми, злісні глядачі, всерйоз сприймати ТЕФІ, з її досить амбітним списком журі та експертною спільнотою, з її гуманітарним і демократичним багаторічним піаром, якщо ця інституція нагороджує полководця інформаційної війни, на совісті якого розтління малолітніх бійців за «русский мир», а в низці випадків – їхня смерть? Є чимало зафіксованих випадків, коли під впливом телепропаганди провінційні російські хлопчики відправлялися на схід України, «щоб землю в Гренаді селянам віддати», а поверталися додому вантажем-200.

І друге питання, зрозуміло, що виникає лише тоді, коли зрозуміла відповідь на перше: чи не було би пристойніше іншим лауреатам ТЕФІ цього року відмовитися від премії за такого сусідства? Чи відмовлятися просто нікому? Велика частина переможців представляє ВДТРК (Всеросійська державна телевізійна і радіомовна компанія) і Перший канал Росії, головна подія телесезону – акція «Безсмертний полк», спецприз «За осмислення сучасної історії» – фільм «Крим. Шлях на батьківщину», всі ці рішення журі перебувають в тренді неопатріотизму.

Єдиний випадок відмови від премії відбувся в 2010 році, зробив це режисер Олег Дорман, автор «Подстрочника»; він мотивував своє рішення тим, що нагороджують фільм ті ж люди, які 11 років не пускали його до глядачів. Телекритики радіють успіху на ТЕФІ фільму «Бродський не поет», але для людини, знайомої з біографією Бродського, сусідство з продукцією Кисельова виглядає дикувато. Не відмовляються від премії і колишні її лауреати; як зауважив з цього приводу мій приятель-історик, «від георгіївських хрестів не відмовлялися ті військові, які перейшли на бік Червоної Армії» (згадаймо тут хоча б лауреата Сталінської премії Івана Пир’єва, георгіївського кавалера). Час змінився: премія, яка була заснована як інструмент демократичної журналістики, перетворилася на дзеркало пропагандистського і розважального телебачення, з його знаковими фігурами – Соловйовим, Малаховим, Кисельовим.

Київський період

Якби шанувальники Дмитра Кисельова проявили допитливість і погуглили його діяльність із 2000-го по 2006 рік, вони відкрили б для себе чимало дивного і кумедного (цікаво, що в статті в російськомовній версії «Вікіпедії» цей некороткий біографічний епізод відсутній). Кисельов в ті роки працював начальником інформації українського каналу ICTV. Людина, яка нещодавно легітимізувала публічну мову ненависті, генерал братовбивчої війни, виявляється, не раз зізнавався в любові до української культури, вивчав мову, фотографувався в одязі з національною українською символікою. Український медіасвіт прийняв московського гуру демократичної журналістики з захопленням, на нього дивилися трохи знизу вгору, як на еталон професії, а він уважно вивчав місцеву політичну сцену. Кисельов у свої українські часи жив на широку ногу, дав волю пристрасті до коней, тримав стайню і влаштовував турніри любителів кінного спорту, що примітно, 9 травня.

Його колишні українські колеги згадують про його любов до лакшері, до всього європейського, і дивуються, що за психологічна аберація могла трапитися з людиною, яка ще 10 років тому бачила європейський вибір для України. Відповідь перша, проста: гроші, дуже великі гроші, і більша влада. Але пристрасть, з якою Кисельов спалював би серця геїв, його абсолютно біологічний не тільки антиукраїнський, а й антизахідний пафос змушують думати про якусь особисту травму (зокрема, у вузьких колах відомо про його несподіване і стрімке воцерковлення в православ’я).

Не те погано або дивно, що з демократичного журналіста післяперебудовної формації, знавця чотирьох мов, людина перетворилася на фріка-психопата; з людьми в їхньому особистому житті трапляються й не такі сумні події. Дивно те, що товариством, у тому числі медіаекспертним, ця патологія сприймається як зразок професії. І в цьому сенсі нагородна статуетка ТЕФІ роботи Ернста Неізвєстного, тобто Орфей, що розриває груди і грає на струнах своєї душі, виглядає як символічна насмішка долі і над лауреатом, і над місцевим телевізійним співтовариством епохи малої російсько-української війни.

Олена Фанайлова – журналіст Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Оригінал матеріалу на сайті Російської служби Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG