Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 16:03

Ми їхали по гарячих гільзах від крупнокаліберної зброї – волонтер


Боєць 24-ї бригади підписує прапор України для волонтерів і музею АТО в Червонограді

Боєць 24-ї бригади підписує прапор України для волонтерів і музею АТО в Червонограді

«Запитують: «Славіку, а чого ти? Чого не хтось інший?» Я кажу: «А якби я був на війні, ви б хотіли, щоб до мене хтось приїжджав і привозив допомогу?»

Мар'ян Кушнір

Західна Україна. Невеличкий промисловий центр Львівщини – місто Червоноград. Тут розкинулися широкі терикони, на горизонтах видніються шахтні стволи. Десь повільно із заходом сонця спускається зміна шахтарів під землю. Все це так схоже на український Донбас. Окрім шахт, схожої місцевості і єдиної країни спільного у цих регіонів побільшало: тисячі військових із Західної України захищають землі Східної. І до них щоразу приїжджає важлива допомога – уже рідні волонтери. Ярослав Шнайдер – волонтер із Західної України, лідер громадської організації «Автомайдан Червоноград». Із перших днів доставляє допомогу бійцям у зону АТО. Волонтерський офіс – звичайна квартира на першому поверсі. Шість складських приміщень та кімната, де збирається колектив організації для вирішення нагальних питань. Ярослав розповів Радіо Свобода, як їздив на передову та як виникла його волонтерська група.

– Ідея прийшла під час Революції гідності. Побувавши на Майдані, відчули той дух, ту енергетику. Вирішили, що все це потрібно привезти додому, в рідне місто. Так і з’явилося перше поняття «Автомайдан Червоноград». А до того ми збиралися колонами на різні автопробіги. Ми дуже часто їздили на Майдан як активісти. Реєструвалися в сотні самооборони.

– Чим на Майдані займалися?

– Я був і заступником сотника, і самим сотником. Чергували на позиціях, охороняли порядок. В грудні довелося захищати вулицю Лютеранську. Тоді ми стояли на барикадах, які намагалися розібрати комунальники, врешті «Беркут» нас відтіснив, і ті барикади таки розібрали.

– Коли Ви долучилися до волонтерства?

– Долучився відразу після оголошення антитерористичної операції. Ми, як і для Майдану, їздили по селах, збирали продукцію, консервацію, кошти.

– І коли поїхали вперше?

– Перша наша поїздка зорганізувалася банально просто. Відбулися перші збори організації. На них я запитав присутніх, хто готовий поїхати у зону АТО. Я не говорив, для чого: чи воювати, чи допомагати, чи вивозити поранених. З 30 підняли руки всього 8 чоловік, і вони до сьогоднішнього дня тут і працюють. Перший раз поїхали у червні. У Слов’янськ. Тоді ще 40 кілометрів дороги посеред лісової посадки прострілювалися сепаратистами. Туди ніхто не міг дістатися. Але ми таки поїхали.

Волонтери передають допомогу бійцям батальйону «Львів»

Волонтери передають допомогу бійцям батальйону «Львів»

– Як ви проїхали цю зону?

– Доїхали ми до Ізюма, і нам дали координати волонтера-медика Армена. Ми сіли, повечеряли, переговорили, і він нам сказав усе, що треба робити, як проїхати. Нам потрібно було туди потрапити обов’язково, адже десь там, в глибині фронту, були наші, червоноградські хлопці. Було й багато бійців із інших областей, але ми перший раз цілеспрямовано їхали до наших, рідних.

Коли ми їхали по тій дорозі, то їхали, так би мовити, по гарячих гільзах від крупнокаліберної зброї

О 4 ранку ми вирушили в зону АТО. Тоді ще при в’їзді у саму зону виїжджав спочатку бронетранспортер, за ним швидка допомога і за нею ще один БТР. Супроводжували поранених. І, коли ми їхали по тій дорозі, то їхали, так би мовити, по гарячих гільзах від крупнокаліберної зброї. І так доїхали до крайніх блокпостів, завезли нашим допомогу. Хлопці були дуже раді, тих емоцій словами не передати.

– Яка ситуація була на той момент у бійців?

– Було дуже складно з усім. Проблеми з питною водою, їжею, одягом. Всього не вистачало. Заїхали на один блокпост, там було кафе. Ми зайшли туди, а там на столику стоїть одне печиво і склянка води. Все. Більше нічого. Було дуже небезпечно.

Одного разу Армен сказав нам, що, якщо ми проїдемо цю небезпечну зону, то будемо жити. Ми мали з собою рації для зв’язку. І тоді прийшла така ідея – співати Гімн у рацію. І всі в колоні почали співати. Тоді сльози котилися на очі, бо, з одного боку, це може бути остання секунда життя, а з іншого – яка ж секунда-то!

– Такі поїздки є дуже небезпечними, окрім цього, забирають багато часу. У Вас є сім’я: дружина і трирічний син. Скажіть, що Вас спонукає їхати туди?

– Там наші хлопці. І вони чекають і розраховують на нас.

А яке ставлення сім’ї до цього?

– По-різному. З одного боку – пишаються, з іншого – переживають.

Запитують в мене: «Славіку, а чого ти? Чого не хтось інший?» Я кажу: «А якщо б я був там, на війні, ви б хотіли, щоб до мене хтось приїжджав і привозив допомогу?

Якось сиділи із батьками, спілкувалися. І запитують в мене: «Славіку, а чого ти? Чого не хтось інший?» Я кажу: «А якщо б я був там, на війні, ви б хотіли, щоб до мене хтось приїжджав і привозив допомогу? Знайшовся б хтось, правда? Ось і для них знайшовся я». Після того батьки усе зрозуміли і більше цю тему не порушували. Дружина теж мене розуміє, пишається мною.

За той час я би міг щось заробити, якусь копійчину. Натомість, я витрачаю немалу суму власних коштів на саму поїздку

Звісно, це нелегко – відірвати себе від сім’ї, від дитини. Поїхати на тиждень. За той час я би міг щось заробити, якусь копійчину. Натомість, я витрачаю немалу суму власних коштів на саму поїздку.

– А син як реагує?

«Не їдь, я так хочу, щоб ти був зі мною». В такі моменти нічого не хочеться. Хочеться опустити руки і нікуди не їхати

– Ну із сином простіше, він хоч і маленький, але все прекрасно розуміє і відчуває. Буває таке, що їдеш уже, і він так підходить і каже: «Тату, а куди ти їдеш?» «Та на роботу», – кажу йому. «А ти надовго їдеш, не їдь, я так хочу, щоб ти був зі мною». В такі моменти нічого не хочеться. Хочеться опустити руки і нікуди не їхати.

Яка ситуація сьогодні з волонтерством?

– Сьогодні із волонтерством критична ситуація. Простий люд, який давав гроші, зубожів. Якщо раніше в поїздку їхало 3-4 машини, то сьогодні всього одна. Катастрофічно складно назбирати кошти на пальне, не завжди достатньо коштів для закупівлі того, що потрібно хлопцям. Поїздки відкладаються, збираються фінанси, допомога, ремонтуються авто. Ми напрацьовуємо результат.

Ярослав Шнайдер проїхав не одну тисячу кілометрів. Весь фронт Луганщини за спиною волонтера: і Станиця Луганська, і Щастя, і Кримське, і Трьохізбенка. Ще багато населених пунктів із трагічних стрічок новин в розмові згадував активіст. Для багатьох «битих вовків» війни волонтерство – це уже діагноз, каже він. Вони прокидаються із думками про солдатів, цілий день виношують в голові схеми реалізації певних акцій і засинають із думками, як допомогти бійцям завтра. Життя уже поділилося на «до війни» і «після».

Ярослав Шнайдер на зруйнованій дорозі під Слов'янськом

Ярослав Шнайдер на зруйнованій дорозі під Слов'янськом

​Білий автомобіль із наліпленими жовтими стрічками заїжджає глибоко в ліс. Бус зустрічають військові. «Слава Україні!», – звучить від них, у відповідь лунає «Волонтерам Слава!»

Один із бійців на позиції розповів, що волонтери – їхній порятунок, якби не вони, на передовій померли би із голоду. Боєць Юрій з позивним «Шахтьор» розказує: коли навесні минулого року його бригада перебувала на позиціях під Слов’янськом («навколо вибухи, кулі свистять, над головою пекуче сонце смажить потилицю», – пригадує він), бійці не їли уже 5-й день. Воду пили із калюжі, яка не встигла висохнути. Поряд було поле із кукурудзою, де зривали качани, і їли її сирою. До бригади було неможливо дістатися, і тоді вперше приїхав «Автомайдан». Завезли стільки усього, каже «Шахтьор», що не вірилося, що все це можна з’їсти. За продуктами довелося виїжджати БТРом, адже стріляли з усіх боків, та й на «броню» багато речей поміститься. Завантажили повнісіньку машину. Тоді нагодували свою бригаду, сусідню та ще й з місцевими поділилися, розповідає Юрій.

З тих пір Ярослав Шнайдер і «Шахтьор» – найкращі друзі. Ще не раз зустрічалися на лінії фронту. То з дому щось смачного Юрі передали, то на цілий батальйон продуктів, форми, берців, інструментів завезли.

Юрій разом зі своїми побратимами супроводжував волонтерів до усіх пунктів призначення, аж поки не виїжджали у безпечніше місце.

Не дай Боже хоча б один 300-й із волонтерів!

«Слухай, «Шахтьор», ви їдете на 29-й, там гаряче. Не дай Боже хоча б один 300-й із волонтерів!» – чути інструкції від командира.

Ті, хто везе допомогу бійцям, усвідомлюють небезпеку, заїжджають у найгарячіші точки. Нещодавно хлопці автомобілем заїхали в одну із активних точок зіткнення на луганському напрямку. Автомобіль був перевантажений (поклали на півтори тони більше), і 3 колеса лопнули по дорозі, тому затрималися на півдоби в дорозі. До першої точки потрапили уже під вечір. О 21-й закриваються блокпости, і їхати уже небезпечно. Довелося заночувати на місці. Бійці, звісно, нагодували волонтерів, провели інструктаж і виділили найкращі та найбезпечніші місця для ночівлі. Саму машину заховали глибоко між будівлями. Уже посеред ночі почули постріли. Полетіли крупнокаліберні снаряди. Хвилин 20 довелося сидіти головою вниз в брудному окопі. Уже під ранок сепаратисти, попри Мінські домовленості, вирішили випустити повну касету БМ-21 «Град». І знову поряд. Пізніше стало відомо, що снаряди влучили дуже близько, і що є поранений, і що деяким бійцям дуже пощастило, що снаряд їх минув.

Потім знову безкінечна дорога, на зустріч їде військова техніка, мчать військові позашляховики, за горизонтом чуються вибухи, лунають кулеметні черги. Там війна, а волонтери повертаються додому, щоб готуватися до чергової поїздки.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG