Біографія полковника юстиції Леоніда Полохова наповнена подіями, які дозволяють відстежити новітню історію Росії. У 1975 році він закінчив юридичний факультет Ленінградського університету, був однокурсником Володимира Путіна, з яким підтримував тісні дружні стосунки до обрання його президентом Росії. Знайомий з багатьма відомими петербуржцями, що увійшли сьогодні до верхніх ешелонів влади.
Леонід Полохов з 1975 до 1999 року працював у Військовій прокуратурі Ленінградського військового округу, пройшов шлях від слідчого до начальника слідчого відділу і військового прокурора. Одним з перших він звернув увагу громадськості на існування в Радянській армії нестатутних відносин, розповівши про справу рядового Артураса Сакалаускаса, який вбив дев'ятьох товаришів по службі. З 1990 до 1993 року Леонід Полохов – депутат Ленінградської міської Ради народних депутатів, а з 1999 року – голова Комітету соціально-правового захисту військовослужбовців.
– Леоніде Михайловичу, ми з Вами не бачилися понад два роки, за цей час відбулося багато подій, але головними, звичайно, стали анексія Криму та російські воєнні дії в Україні...
– Мені згадалися події 1979 року, коли ми увійшли до Афганістану. Я був обурений беззаконням з нашого боку. Як це можна – прийти до якоїсь держави зі зброєю, повалити всіх, повбивати в президентському палаці, а потім говорити, що у нас є якась мораль і моральність? Говорити про те, що американці у В'єтнамі воюють, а ми повинні йти до Афганістану... Мене це страшенно покоробило.
Коли в Криму це сталося, у мене відразу виникло питання: як же так? Ми на весь світ кричимо, що ми – мирні люди, ми ніколи ні на кого не нападемо... Як же так? Мені мої друзі пояснювали: «Це ж наша колишня республіка». Я відповідав: «Це, хлопці, держава. Україна – іноземна держава! Яке ми мали право туди влазити?» Коли Рада Федерації дає дозвіл на бойові дії в іншій державі, тут вже і говорити нема про що. Чому так відбувається сьогодні в Росії? І з Кримом? Я відповім однозначно: тому, що зараз в Росії править одна людина. Одна людина! А все інше: Рада Федерації, Державна Дума, губернатори та інші – я б назвав це прикриттям... Сьогодні президент керує державою. Ніхто, крім нього. І що він сказав, те й буде виконано.
– Ви знали Володимира Путіна зі студентської лави. Коли він почав помітно змінюватися, як відбувався процес перетворення його на ту людину, яку ми сьогодні спостерігаємо?
– Коли Путін приїхав з Німеччини і почав працювати у Собчака, у нього стали помічниками Володимир Чуров і Олексій Міллер. Взагалі, ми всі там вчилися. Коли ми прийшли до Ленінградської міськради, виявилося, що там така каша... Прийшли «більшовики-революціонери», але з демократичними переконаннями. А звідки у завідувача кафедри ЛДУ Анатолія Собчака досвід керування містом в 6 мільйонів жителів?
Якби мені хтось сказав, що він буде таким, яким став сьогодні, я ніколи б не повірив. І ніхто з наших хлопців, з якими ми вчилися, дружили з ним, ніколи не повірили б у це
Виступали з трибуни. І всі хотіли добра всім людям. Але досвіду ж немає. І у Собчака. Я завжди до нього дуже добре ставився. Пам'ятаєте, він був депутатом СРСР? Він був дуже розумною людиною. Але досвіду управління у нього не було. Це люди, які ніколи в житті нічим не керували. Я не хочу Вову Путіна, не дай Боже, критикувати, але він же ніколи не керував жодним відділом. Може, ці люди – вундеркінди, я не знаю... Ось це і згубило... Адже якби мені хтось сказав, що він буде таким, яким став сьогодні, я ніколи б не повірив. І ніхто з наших хлопців, з якими ми вчилися, дружили з ним, ніколи не повірили б у це.
Свита, я вважаю, тоді ще, в мерії зробила його таким, яким він сьогодні став
Свита робить царя. Ті люди, які його оточують, були більш досвідчені і по життю, і за посадами, і за званням... Я завжди вважав і досі вважаю, що в Радянському Союзі була чудова ідея. Коли людина ставала коло керма не держави, а десь нижче – на чолі міністерства, заступником міністра... Відкриєш його біографію і прочитаєш: він за ці 25 років, поки прийшов на цей пост, стільки пройшов – начальник цеху, директор заводу, а потім тільки став керувати цим міністерством. А у нас що? «Керівники»... Всі розбираються у футболі. Нещодавно одного діяча читаю, і він міркує, чому «Зеніт» став так грати і як треба... Нещодавно читаю газету «Радянський спорт» і очам своїм не вірю – раптом громадянин Мутко, наш великий міністр спорту, каже: «А ось легіонери у нас – так, це серйозне завдання. Ну, от, президент натякнув, що треба скласти таку ось схему... «Ну що це? Президент натякнув... Завтра президент скаже: «Не можна ходити Е2-Е4, давайте ходити ось так». Президент сказав... Ось ця свита, я вважаю, тоді ще, в мерії зробила його таким, яким він сьогодні став.
– А хто сьогодні має найсильніший вплив на президента?
– Окрім Олексія Кудріна, порядної людини, яка могла би позитивно на нього впливати, я не бачу нікого поруч з ним. Я знаю Кудріна ще з часів Ленінградської міськради. Це єдина людина, яка могла, скажімо так, нести позитив. Що стосується всіх інших... Різні думки побутують про те, хто зробив його тоді.
Я з ним говорив з приводу його майбутнього президентства приблизно роки за два до його обрання, коли він почав стрибати з місця на місце (не він, звичайно, його переставляли, як треба). Я зателефонував, попросив, щоб мене з'єднали. Він був тоді головою ФСБ, а я ще був прокурором армії ППО. Я думав, що не з'єднають. Хвилин через двадцять – дзвінок: «Леоніде Михайловичу? Володимир Володимирович зараз буде з вами розмовляти. Ви вибачте, він був зайнятий». Я думаю: «Нічого собі! ФСБ переді мною вибачається! Ну життя пішло!» Поговорили ми з ним. А до цього він був призначений заступником керівника адміністрації президента, начальником Головного контрольного управління президента. Я запитав його: «Чого ти стрибаєш туди-сюди?» А він каже: «Так треба». Мовляв, треба ці пости пройти. Я не став питати, для чого треба їх пройти, він сам мені сказав. Я питаю: «А ти як вважаєш, потягнеш президентство?» Він каже, типу, «будемо намагатися»... Я б злякався, чесно кажучи...
Я від однокласників не чув критики на його адресу. Нічого особливого. Деякі з них відразу стали ближчими. Мабуть, нюх у них хороший. А у мене ніс великий, а нюх поганий виявився. А тоді були потрібні гроші. Вони завжди були потрібні і тоді теж – на вибори. Звідки грошей взяти? Від тих друзів, які поруч. А у друзів є їхні друзі. Ось і з'явилися. Не хочу називати прізвища, тому що я просто не відаю, можу тільки припускати... Але я чув прізвища тих, хто крутився біля нього... Вони і зараз всі на видноті, всі ці олігархи. Мої хлопці кажуть, що дали гроші на ці вибори. Навіщо гроші на вибори? Ви що, з глузду з'їхали? Там кнопку натиснули – і вибори виграні. Я жартував, звичайно. Гроші потрібні, країну треба об'їхати, агітація та інше. Ось ці грошики і пішли.
А гроші ж відпрацьовувати треба! Ось і почалися такі, я б сказав, незрозумілі призначення. Коли призначають людину, з якою ти колись працював разом, це зрозуміло. Треба свою людину, ти її знаєш і т.д. Але коли починаються призначення людей, які жодного стосунку до нього ніколи не мали, причому дуже, дуже багатих... Мені кажуть: «Він же багатий! Він красти не буде». Я відповідаю: «Хлопці, я в це не вірю. Що значить «красти не буде»? Він – жива людина, красти буде все одно». От і з'явилася свита. Мені подзвонив один журналіст з Москви і запитав, не для публікації: «До мене дійшли чутки, що, коли Путін готувався брати участь у президентських виборах, до його однокурсників звернулися з проханням що-небудь про нього написати в газеті. Об'єктивно, так?» Всі відмовилися. Я знаю по прізвищах тих, до кого зверталися, і тих, які зараз біля нього. Так ось, мені зателефонував його друг і мій друг теж, сказав (дослівно): «Льоха, всі ці наші козли відмовилися. Напиши що-небудь. Ти вмієш. Ти – депутат, статті писав. Черкни про Вову». Я кажу: «Я черкну, але тільки чесно. Гарний і поганий. Покритикую». Він каже: «Давай! Без критики в жодному разі. Навпаки, добре!» Ну, я і написав. Перед виборами з'явилася моя стаття «Мій друг Вовка Путін».
– Коли Ви писали статтю «Мій друг Вовка Путін», Ви не припускали, що його характер так зміниться?
Якщо ми сунулися до України, то ми породили Донбас. Це ми винні в тому, що там гинуть люди. Тобто наше «миле» керівництво на чолі з Путіним
– Я ж не припускав, що цей мій друг влізе на територію моєї мами (вона українка) і таке там накоїть... Я всім кажу однозначно: те, що там «Крим – російський» та інше, я це навіть слухати не хочу. Ви ж – мої колеги, прокурори і слідчі. Є таке поняття – «причинно-наслідковий зв'язок». Якби ми не полізли до Криму... Мені всі кажуть – страшно: НАТО, Чорне море, тралі-валі... А що Чорне море? Наші кораблі там все життя стоять. Щось я не пам'ятаю такого, щоб НАТО туди лізло. Причинно-наслідковий зв'язок в одному: якщо ми сунулися до України з цим питанням, то ми породили Донбас. Це ми винні в тому, що там гинуть люди. Не хто-небудь інший, тільки ми, тобто наше «миле» керівництво на чолі з Путіним.
Правильно було заявлено, що порушено міжнародне право. Я теж так вважаю: так, порушили. А ось хто підказав? Тут питання. Може, я помиляюся, але, якщо проаналізувати тих людей, які сьогодні оточують Путіна, близьких до нього, тих, хто йому на вухо шепоче, то зрозуміло, що вся ця «бригада» – з ФСБ, з КДБ. Пам'ятаєте, як говорили: «пташенята Керенського»? А ці – «пташенята Сталіна». Не тому, що вони погані, нічого подібного. Вони – нормальні люди, недурні, з вищою освітою, з досвідом. Але ось це засіло в їхньому мозку: вони вийшли ЗВІДТИ. І, як не крути, це справжнісінькі беріївці. Для них перш за все – це сила, ніякого закону. Все, що стосується закону, це ширма. Сила, ненависть – ось і все. Чому тут таке ставлення до людей? Чому вони виступають з екранів зі словами «які ви бідні, і як ми намагаємося зробити ваше життя кращим»? А як можна таке говорити, якщо ти знаєш, що людина отримує десять-п'ятнадцять тисяч рублів на місяць, а ти – п'ятсот тисяч?
– Зовнішня політика Володимира Путіна призвела до того, що зараз багато хто всерйоз обговорює, чи може початися ядерна війна. Я поставлю питання інакше: чи може Володимир Путін розпочати ядерну війну?
– Ніколи. І я в цьому впевнений. Я Путіна дуже добре знаю. Для цього треба бути занадто сміливою людиною. Ось візьміть найглобальніші події, які відбувалися в Росії з початку його президентства. Це «Курськ», це Беслан, це Дубровка. Коли відбувалися ці три події, друзі у мене запитували: «А чого це президент мовчить?» А я їм відповідав: «Він виступить на третій день після смерті людини, як годиться за нашим християнським звичаєм». Він і виступав на третій день. Мене запитують: «Чому?» Відповідаю: «Тому що відразу не збагнеш, що робити...» Подивіться, ці «західники», як ми їх називаємо... У Тунісі після терактів влада відразу хапає мікрофон, виходить до людей і каже: «Хлопці, вибачте нас! Ми будемо робити все, що можливо!» А тут – ні.
Тут, після «Курська» і після всіх подій, які я перерахував... Я б не сказав слово «боягузтво». Це було б занадто голосно. Але дуже близько до цього слова. Знаєте, я б використав дипломатичне словосполучення «почекаємо, подивимося, як там буде»... Тому ніякої війни не буде.
Оригінал матеріалу – на сайті Російської служби Радіо Свобода
