Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 22:33

Звісна річ, якби російсько-український кордон вдалося б перекрити, то проблема роззброєння терористів була б розв’язана

(Рубрика «Точка зору»)

«Якщо ви постійно озиратиметеся на вимоги Заходу,
ви зазнаєте поразки... Ви повинні керуватися
виключно інтересами України, її незалежності й цілісності».
Авраам Шмулевич, ізраїльський рабин

Сто років тому Дмитро Донцов у «Студентському Вістнику» написав: «Українство повинно знати, що починає велику й небезпечну гру, яка вимагатиме від учасників витривалости і ясности думки. Прекраснодушні апелі до сердець противників мусять бути залишені. Треба дивитися чортові у вічі. Чи це потраплять зробити українці, від чого залежить будуччина їх справи. Бо ця справа стоїть так: вона має скінчитися чиєюсь катастрофою, нашою або не нашою. Третього не дано».

1 липня Президент Петро Порошенко запевнив, що конституційні зміни «не нав’язувалися Україні ззовні». Та вже 9 липня в інтерв’ю DW генеральний секретар Ради Європи Торбйорн Ягланд висловив думку, що особливий статус Донбасу треба закріпити в Конституції України для того, щоб повноцінно втілити мінські домовленості.

Увага! Норвежець заявив, що «всі поради Венеційської комісії були взяті до уваги українською стороною, і ми в Раді Європи дуже високо це оцінили». Тоді навіщо акцентував на потребі закріпити у Конституції України особливий статус Донбасу? Можна припустити, що ця теза ВЖЕ знайшла своє відображення в проекті Конституції, який Володимир Гройсман алярмово доставив до Венеції. Таке припущення небезпідствне – є закони формальної логіки. І на те нема ради.

5 червня Петро Порошенко заявив, що ніколи не допустить проведення референдуму, на якому було б питання про відокремлення Донбасу. Водночас додав, що можливим є референдум щодо режиму місцевого самоврядування: «І тут я забезпечу вільне волевиявлення громадян, щоб всі українці мали можливість висловитися, як вони бачать майбутнє Донбасу, але у складі України». Такою заявою Петро Порошенко фактично позбавляє українців права визначати конституційний лад. Адже в статті 5 Конституції України однозначно зазначено, що «носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ». Чи не краще поцікавитись: хочуть українці бачити у складі Української держави окуповану частину Донецької та Луганської областей чи ні? Звідтіля більшість тих, хто вважає себе громадянином України, вже виїхали. Їм і справді треба допомогти облаштувати нове життя. Та немає жодного сенсу жертвувати державною мовою, культурою, економікою «новоросам», які щиро ненавидить все українське.

«Вони (йдеться про луганських терористів. – О.Р.) владу вибрали! Вони мене питали?! Верховну Раду мають, прем’єра мають, всіх міністрів мають, Нацбанк мають, поліцію мають! Вони мають всі форми державності. Значить, хай годують, хай забезпечують і хай населення з них питає! Це окупована територія, визнана Верховної Радою України, і вони визнані терористичною організацію!..» (Геннадій Москаль, голова Луганської ОДА).

Дещо емоційно, але переконливо. У Статті 2 «Конвенції про захист цивільного населення під час війни», ратифікованої Україною 3 липня 1954 р., зазначено: «…Конвенція застосовується до всіх випадків оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни». Українська держава є Високою Договірною Стороною. У Статті 55 зафіксовано: «Окупаційна держава зобов’язана за допомогою усіх наявних засобів забезпечувати населення продуктами харчування та медичним матеріалами; зокрема, постачати необхідні продукти харчування, медичні матеріали та інші припаси, якщо ресурсів окупованої території виявиться недостатньо…».

Як бачимо, прописано все чітко. Турбуватися про мешканців окупованих територій повинна Росія – країна-окупант. Тим паче, що 27 січня цього року Верховна Рада України ухвалила постанову, згідно з якою Російську Федерацію визнано державою-агресором. А ще є заява українського парламенту від 21 квітня 2015 року. «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків». Є аналогічні міжнародні документи…

Майже всі жителі окупованих районів Донецької та Луганської областей щиро переконані, що «голосували» за федералізацію. Нині казати можуть, що завгодно. Бачили очі, що купували? Так отож. Мешканці окупованих територій мають розраховувати лише на себе і владу, яку вважають своєю.

Разом з тим Україну змушують провести конституційну реформу з метою «забезпечення автономних прав територій невизнаних республік». Реформа ця, мовляв, обов’язкова в рамках виконання Мінських домовленостей. Sic! Термін дії мінських угод завершується 31 грудня 2015 року.

«Метою мінських домовленостей є не мир, як дехто думає, а повернення до складу України тих районів, які утримуються терористами, разом з терористами у вигляді місцевої влади. Виграти більше часу, ніж півроку, ці домовленості не дадуть… Але за цей виграш часу ми повинні погодити з терористами і прийняти Конституцію України, закони про статус окупованих на сьогодні районів, провести за погодженням з терористами і на погоджених з ними умовах, місцеві вибори, призначити погоджених з ними суддів, прокурорів, керівників органів МВС та СБУ. Ми повинні дозволити терористам визначати порядок вживання мов на контрольованих ними територіях, надати їм якнайширші повноваження у сферах економіки та соціального захисту. А найголовніше – ми повинні не лише заплатити за зруйновану ними інфраструктуру Донбасу, але і платити їм зарплати та інші соціальні виплати. Ми – це усі громадяни України. Хочу наголосити, що платити будуть повинні усі, включно з дітьми і батьками тих, кого убили терористи» (Богдан Яременко, дипломат).

Звісна річ, якби російсько-український кордон вдалося б перекрити, то проблема роззброєння терористів була б розв’язана. Відтак можна було б скористатися досвідом повоєнної Німеччини, в якій діяли Союзницькі військові комендатури, котрі підпорядковувались Союзній контрольній раді. Переможці нацизму визначили чіткий перелік завдань, які потребували нагального розв’язання: денацифікація, демілітаризація, демократизація та децентралізація. Насамперед йшлося про беззастережне усунення з публічної служби членів націонал-соціалістської партії, урядовців, уражених бацилою нацизму й шовінізму, і, безумовно, тотальна перевірка громадян гітлерівського райху. Приміром, в американській зоні окупації відповідальність за денацифікацію, згідно закону від 5 березня 1946 року, покладалася і на створені уряди німецьких земель. Були й інші цікаві ініціативи, котрі врешті-решт завершилися в серпні 1949 року першими парламентськими виборами на території Західної Німеччини. Був сформований коаліційний уряд, який очолив Конрад Аденауер...

У нашому випадку також треба буде викривати й карати кримінальних злочинців, з’ясовувати рівень лояльності до Української держави громадян «Лугандонії», очільників інституцій, котрі підтримували терористів-сепаратистів.

Але все це потребує політичної волі керівництва держави. А її якраз і бракує. Павло Клімкін агітує на незрозумілі вільні (?!) вибори на Донбасі, Порошенко запевняє, що «особливого статусу» не буде, а Віталій Ковальчук, перший заступник голови Адміністрації президента України, стверджує, що це вимога мінських домовленостей…

Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»

У тексті збережено виділення, зроблені автором

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Олег Романчук

    Олег Романчук – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка, член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів. За першим фахом – радіофізик. Від 1993 року – шеф-редактор (засновник) журналу політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум». Лауреат премії імені Івана Багряного 2008 року «за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства». Лауреат міжнародної літературної премії 2009 року імені Дмитра Нитченка. Лауреат конкурсу українського фонду Воляників-Швабінських за навчальний посібник «Системний аналіз у журналістиці». Лауреат обласної премії імені В’ячеслава Чорновола 2012 року за публіцистичну збірку «У пошуках універсуму». Автор книги публіцистики «Перезаснування України» (2013).

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG