Доступність посилання

02 грудня 2016, Київ 21:52

«Ми витягнули з-під завалів усіх, хто подав голос» – кіборг «Сєвєр»


Новий термінал аеропорту у листопаді 2014 року

Новий термінал аеропорту у листопаді 2014 року

Мій друг Ігор залишився з пораненими. Його вбив «Моторола»

Київ – Кіборг «Сєвєр» у другу ротацію зайшов в аеропорт за кілька днів до того, як бойовики підірвали термінал. Він розповів Радіо Свобода про те, як витягували товаришів з-під завалів, як намагався вивести з-під обстрілу машини, що заблудилися в тумані, як, поранений, разом із товаришем дійшов пішки до своїх.

­ Вперше я потрапив в аеропорт в кінці листопада – на початку грудня і був там 6 днів.

Як ми туди дістались… Процедура проста, нам кажуть – ми виїжджаємо на точку. Там очікуємо на команду, перевіряємо готовність техніки, чекаємо на паузу між перестрілками. Перед першим заїздом ми чекали дві доби. Перша рота нашого 90-го окремого аеромобільного батальйону змінювала там 79-у бригаду.

Обидва рази я був у новому терміналі. Поверх – поняття абстрактне. Те, що з одного боку зветься першим поверхом, з іншого – підвал. Ми були на умовному другому поверсі. Під нами було те, що з одного боку звалось «підвалом». Там був мій пост.

У перший заїзд я був на «першому» посту, туди зазвичай приїжджали машини –привозили поповнення, вивозили поранених і бійців на ротацію. Крім того, звідти велось постійне спостереження на 160 градусів.

«Нас попередили: що б вам там не казали про аеропорт, ви здивуєтесь»

З якою періодичністю, в годинах/хвилинах там був обстріл, я вам не скажу. Зрозуміло, що він був кожного дня, щораз по-різному. Коли ми заїхали, у 93-ї бригади «сепари» відбили старий термінал і там закріпились. А між старим і новим терміналами відстань 70 метрів. З їхніх вікон-бійниць постійно щось стріляло. Якщо зав’язувався бій, то були задіяні «Мухи» (РПГ-18 «Муха», ручний реактивний гранатомет одноразового використання ред.), гранатомети, підключалась крупнокаліберна зброя та снайпери з обох боків.

Як і у них, у нас не найточніша артилерія у світі – іноді це була дуже непогана робота, іноді – «не дуже», але наші були точніше

Перші дні були напружені – ми по черзі брали участь у боях з боку старого терміналу. Якщо бачили, що там щось серйозне – підтягувались до тих постів, які були з боку старого терміналу, і допомагали там хлопцям. Навпроти старого терміналу були пости «Ромео» і «Номер чотири», як ми їх називали. Я ходив постійно на «четвірку» до своїх хлопців, іноді вів бій, іноді намагався корегувати вогонь. Це відбувалось декілька разів на день, не кажучи про артилерію – коли зав’язувався серйозній бій, вона завжди викликалась і працювала. Як і у них, у нас не найточніша артилерія у світі – іноді це була дуже непогана робота, іноді – «не дуже», але наші були точніше.

Те, що кожен там побачив, змінювало людей. Всі, хто там був – серйозні солдати, принаймні, звідти вони вийшли саме такими

Нас попередили: що б вам там не казали про аеропорт, у будь-якому випадку, ви здивуєтесь. Так і сталося, попри те, що кожен був готовий побачити щось незвичне. Але те, що кожен там побачив, змінювало людей. Можна сказати, «бойове хрещення» було пройдене. Всі, хто там був – серйозні солдати, принаймні, звідти вони вийшли саме такими.

Не знаю, що саме змінилось в мені, я не вловив цю ноту. Я вже служив до аеропорту, був миротворцем, учасником бойових дій, бачив, як вбивають людей. В цей раз хоч і дивувало все, але не так, як багатьох інших.

Напевно, всі війни, коли починались, прикривались чимось «благородним»

Я був в Іраку. Єдине, що дійсно схоже між цими двома війнами – там теж воював, можна сказати, один народ – суніти і шиїти. Звичайно, ми з росіянами не один народ, але в нас багато спільного, і те, що зараз їхні лідери хочуть захопити територію, копалини, прикрившись чимось благородним… напевно, всі війни, коли починались, прикривались чимось «благородним».

«Всі були рівні – кожен вартий, не більше, не менше, свого життя»

Це не «гражданка», коли хтось не хоче виконувати зайвої роботи… Треба просто взяти і зробити
Якщо командир хороший – за ним люди підуть, і не важливо, який у нього чин, таке не міряють погонами

– Кожна людина має, перш за все, сподіватись на власні сили і розум. Якщо вона бачить, що на його посту треба, наприклад, кинути сітку чи поставити мішки з піском, то не треба чекати команди, доки прийде командир і скаже про це. Це не «гражданка», коли хтось не хоче виконувати зайвої роботи… Треба просто взяти і зробити, тому що на кону життя твоє і твоїх друзів. Це люди повинні добре розуміти, всі там були рівні. Кожен вартий, не більше, не менше, свого життя. Якщо командир хороший – за ним люди підуть, і не важливо, який у нього чин, таке не міряють погонами.

«Виходити» за межі оборони просто не вийшло б. В цілому, якщо нам треба було щось зробити, аби втриматись там, – іноді треба було б це робити, іноді воно і робилось… Зараз добре про це розмірковувати, коли це вже в минулому. Звичайно, був наказ утримувати свою територію – якщо є периметр, його треба утримувати будь-якою ціною. Якщо є можливість його розширити – треба це зробити, але це вже інші питання…

Найскладніший момент був, коли там вперше вбили нашу людину. Бійцю в голову прилетіла куля, він був ще живий, коли ми його вантажили у БТР. Та поїздку він не пережив. Це був дуже серйозний момент для мене

Найскладніший момент був, коли там вперше вбили нашу людину. Бійцю в голову прилетіла куля, він був ще живий, коли ми його вантажили у БТР. Та поїздку він не пережив. Це був дуже серйозний момент для мене – це сталось під час одного з найперших боїв, після взяття старого терміналу. Хлопці ще не були готові до такого.

Сепаратисти хотіли розвинути успіх, після того, як захопили старий термінал. Казали, що приїжджав російський «Вимпєл» і намагався нас «притискати». Але я так зрозумів, вони надовго запам’ятали ці виїзди. Судячи з усього, і нас також. Хто прийшов до нас з автоматом – хай не ображається.

«Після першого заїзду зникло відчуття страху»

З’явилось осмислене розуміння, що треба воювати і не боятися. Бо всі їхали в аеропорт з думкою, що там – пекло

– Після першого перебування більш за все запам’яталось те, що з сепаратистами можна так само воювати, аніскільки не боятися. Вони не якісь там «суперспецпризначенці» – вони теж вчиняють безглузді речі… Після першого заїзду в аеропорт зникло відчуття страху, з’явилось осмислене розуміння для прийняття рішень, що треба воювати і не боятися. Бо всі їхали в аеропорт з думкою, що там – пекло.

Перші чотири дні були в якомусь напруженні, але потім я виспався, поїв нормально, навіть якимось чином почистив зуби – і поглянув на все по-іншому, почав інакше себе поводити, знайшов місце, з якого дуже добре можна було стріляти.

Нас вивели звідти раніше, ніж повинні були. Не знаю, чому так вийшло. Може тому, що приблизно через п’ять днів постійні перестрілки зі старого терміналу закінчились. Вони вже зрозуміли, що просто так, «наскоком» нас не взяти – ми укріпились і давали гарний опір. Може, вирішили нас поміняти, доки «тихо», а може, тому, що старого терміналу не стало, і було потрібно менше людей.

«Водію, друже, виручай»

Їхати назад було страшніше. Коли машина мчить по злітній смузі, в неї з обох боків можуть летіти «Птури» (противотанкові керовані ракети – ред.), і постійно стріляють два крупнокаліберних кулемети «Утьос» – один стояв уздовж смуги, в кінці, а другий – посередині, поперек. Вони постійно стріляють – в них гарна швидкострільність та дальність бою, і калібр в них теж «нічого». Вони наскрізь пробивають броню. Нюанс в тому, коли ідеш в аеропорт, вони цього не очікують. Поки вони зібрались, починають стріляти навздогін. Та потім вони очікують на момент, коли ти будеш їхати назад – ціляться, це вже страшніше.

Я виїжджав на МТЛБ (всюдихід, призначений для доставки людей і транспортування вантажів на великій швидкості – ред.). В один «тягач» вмістилось багато людей, а наш був напівпорожній, я там навіть лежав. Наді мною був відкритий люк, я запам’ятав, як туди залітав сніжок і свистіли «трасери». Якби вони пролетіли на декілька сантиметрів нижче, то влучили б у нас.

Це ж не бій – там ти можеш заховатись і відстрілюватись. А тут ти просто їдеш, беззахисний, і думаєш: «водію, друже, виручай».

Один раз на день отак поїхати – це величезний стрес, навіть більший за бій. Тебе постійно намагаються «роздовбати» два кулемети, а якщо ще й «Птур» летить…

Нас постійно возили не наші водії, дай Бог їм здоров’я. Бо навіть один раз на день отак поїхати – це величезний стрес, навіть більший за бій. МТЛБ – це просто «тягач», в якому навіть зброї немає, він пробивається наскрізь. Виходить, тебе постійно намагаються «роздовбати» два кулемети, а якщо ще й «Птур» летить…

І, відповідно, коли машина під’їжджає під термінал, в неї також намагаються чимось влучити здалеку – і «Мухою», і «ВОГом» (осколковий снаряд для гранатомета – ред.)

Нас вивезли в Піски, потім далі, на місце нашої дислокації в Костянтинівку. Дали нам декілька днів – «відмитися», поїсти та відпочити. Потім ми ходили в караули по Костянтинівці, деякі поїхали додому у відпустку.

«Дістатись в аеропорт нам допоміг… Бог»

Армія в Україні зараз – напівдобровільна справа. Так, є наказ, так, треба туди їхати. Нас запитували, хто поїде до аеропорту, іноді намагались переконувати – та люди, які готові туди їхати, йшли добровільно. Це і на краще, бо навіщо змушувати їхати тих, хто не готовий…

Вдруге ми туди поїхали одразу, як закінчилось перемир’я – нас «перекинули» у Водяне, там ми чекали деякий час. З настанням темряви у нас була невдала спроба штурму однієї, зайнятої сепаратистами, будівлі. Танки тоді нас не підтримали – вони десь заблукали. Після цього ми поїхали у новий термінал підтримувати людей, бо вони були виснажені боями з багатьма пораненими. Нюанс був у тому, що туди було дуже важко прорватись на той момент.

Він потрапив у полон, у нього двічі була можливість піти звідти пішки, та він залишався з пораненими. Його вбив Моторола двома вистрілами в голову, коли той був у напівпритомному стані

Я туди поїхав зі своїм товаришем Ігорем, позивний «Натрій». В подальшому він потрапив у полон, у нього двічі була можливість піти звідти пішки, та він залишався з пораненими. Він потрапив у полон, був побитий до напівсмерті, його вбив Моторола двома вистрілами в голову, коли той був у напівпритомному стані.

Дістатись в аеропорт нам допоміг… Бог, як би це не звучало. Ми їхали туди групою з чотирнадцяти людей на двох МТЛБ. З нашого батальйону заїжджала тактична група, був командир Зубков Іван Іванович з позивним «Краб», він потім загинув. З нашої роти були ми з Ігорем. Набились у «тягач», як оселедці в бочку, в бронежилетах, бушлатах – бо тоді була зима, холодно, ще й рюкзаки у всіх були чимось набиті. Коли їдеш, не видно, але чутно, що поруч щось вибухає… Доїхали, за це, знову ж таки, спасибі хлопцям-водіям.

Почали вивантажуватись. Доки ми розвантажували воду, соляру, генератор, бойовий комплект, рюкзаки – нашу МТЛБ підірвали з верхніх поверхів – чи то граната прилетіла в люк водія, чи РПГ. Вона загорілась з боку водія – ми його дістали з машини, він був обпалений і не вижив. А друга МТЛБ поїхала – через це ми не змогли вивезти поранених і загиблого.

«Всі були стомлені, виснажені і поранені»

Коли ми заїхали, зорієнтувались по місцевості – тоді периметр, який утримували наші хлопці, вже був невеликим. Боєприпасів було достатньо багато, але люди були стомлені, виснажені і поранені. Деяка зброя вийшла з ладу. Хлопцям потрібна була моральна та фізична підтримка.

Коли ми заїхали, «свіжих» людей одразу розподілили по постах і напрямках, почали облаштовувати свої бійниці, кулеметні гнізда і барикади. Будувалось це з ящиків з патронами – їх було дуже багато, достатньо для того, щоб в декількох місцях зробити багатошарові барикади і поставити на них по кулемету. Призначили людей позмінно на пости, розгребли все, що було під ногами, відділили поранених.

Тією групою, що залишалась, позмінно командували Іван Іванович «Краб» і я. Ми доповіли про обстановку і почали шукати… Іван Іванович розібрався зі зброєю – його хлопці з роти вогневої підтримки, які розбирались у крупнокаліберних кулеметах, «АГСах» та у всьому іншому – полагодили, зібрали і почистили деякі речі. Ми розклали всі боєприпаси по різних місцях – ми знали, скільки у нас гранат, скільки у нас «Мух», ящиків «7-62» чи «5-45», скільки в нас «ПКМів» (кулемет Калашникова – ред.), «РПГ» (реактивний протитанковий гранатомет – ред.) чи «ДШК» (крупнокаліберний кулемет Дегтярьова-Шпагіна, 12,7 мм – ред.) Крупнокаліберний кулемет відіграє дуже важливу роль – він дальнобійний, пробиває стіни і техніку. Відповідно, все це трохи налагодилось. Ми дали людям відпочинок.

Далі почали шукати способи під’їзду до нашого периметра. Так як нашу МТЛБ спалили, ми почали шукати сліпі зони, щоб нас не прострілювали, і можна було під’їхати і забрати поранених. Ми знайшли таку зону доводі швидко. Наша група приїхала туди в ніч з 16 на 17 січня (конвої тоді їздили тільки вночі). А наступної ночі вдало приїхала ще одна МТЛБ – ми завантажили всіх критично поранених та двох загиблих (нашого водія і хлопця, який загинув до нашого приїзду. Тобто на той момент був лише один загиблий – це показник, що бій був на нашу користь, хоча ми й втратили багато периметру). В них була перевага – вони з одного боку воювали двома танками. У нас і близько такого не було.

«Навіть по звуку було зрозуміло ми не збираємося здаватись»

Всі дуже хотіли пити
Медик Ігор з позивним «Псих», зовсім молодий хлопчина, йому, здається, було 23 роки, дуже тямущий медик, він теж загинув, – він мене тоді швиденько перев’язав і зупинив кров. Я відіспався, а потім знову був здатен вести бій

Нам на МТЛБ привезли воду, бо з нею були труднощі – всі дуже хотіли пити. Коли її завантажували, мене поранило – під кінець сепаратисти зрозуміли, де ми перебували, і намагались туди дострелити, і мене, напевно, зачепило рикошетом в ногу. Тоді медик Ігор з позивним «Псих», зовсім молодий хлопчина, йому, здається, було 23 роки, дуже тямущий медик, він теж загинув, – він мене тоді швиденько перев’язав і зупинив кров. Я тоді відіспався, а потім знову був здатен вести бій.

Наступної ночі до нас знову приїхала МТЛБ, в ній приїхала ще одна група з мого батальйону, здається, там було 12 чоловік. На ній відвезли всіх поранених – середньої і легкої важкості та контужених. Тобто в нас вже не було поранених, і половина була більш менш свіжою. Були барикади, робочі засоби оборони, пункти бойового постачання, розподілені обов’язки – сектори обстрілу та все інше. На маленькому периметрі тримались доволі міцно, ми дали це зрозуміти сепаратистам. Ми не сильно в них стріляли, але, якщо вони з’являлись і намагались щось зробити – вмикались кулемети. Навіть по звуку було зрозуміло – ми не збираємося здаватись.

Дуже шкода, що для того, аби нас деблокувати, стільки людей загинули та отримали поранення

В цей момент були спроби штурму, щоб деблокувати нас, на ті укріпрайони, що нас оточували. Було, як мінімум, чотири напрямки штурму, були задіяні підрозділи декількох бригад, в основному, десантних. На жаль, ці штурми «захлинулись». Дуже шкода, що для того, аби нас деблокувати, стільки людей загинули та отримали поранення.

Я чув, як захлинався штурм, але не давав слухати це всім іншим

Рації були у декількох людей, в тому числі, і у мене, я чув, як захлинався штурм, але не давав слухати це всім іншим.

На той момент ми перебували у мініоточенні. Була смуга, по якій можна було до нас приїхати, але вона була дуже затиснута. У період перемир’я, що цьому передував, наші вороги дуже добре укріпились довкола. Вони були навкруги нас, прострілювали практично всі ділянки довкола нас, – відповідно, треба було деблокувати нашу групу – щоб завезти людей, боєприпаси та розширити периметр. Для цього потрібно було сполучення, це дуже важливо. Коли нас там «притиснули», командування вирішило задіяти її (операцію зі штурму – ред.) по всій ширині довкола нас, і таким чином деблокувати. Можливо, треба було вчинити інакше, але знову ж таки, постфактум добре про це говорити, але тоді ми багато про що не мали уявлення – де, що і як.

«Гіпсокартон здуло, немов папір»

– Приблизно в обід 19 січня вони вперше підірвали будівлю нового терміналу. Яким чином вони це зробили, я не знаю. В одному місці перекриття провалились аж до підвалу. Була діра розміром у пару десятків метрів чи навіть більше. Чи до 50, дивлячись, у якому перекритті. В цю діру ми побачили шматочки неба, хоча вона була не зовсім над нами, а трохи збоку.

Я тоді спав – мене, лежачого, посунуло приблизно на три метри

В цілому, якоїсь шкоди, окрім легкої контузії, вона нам не завдала. Та всі наші укриття і барикади знесло, бо вибух був доволі потужним. Він пройшов великою хвилею, знесло всі перегородкові стіни – вони були з цегли. Ще був гіпсокартон – його взагалі здуло, немов папір. Я тоді спав – мене, лежачого, посунуло приблизно на три метри. Мені здалося, що пройшла вогняна хвиля. Та в цілому критично поранених не було, лише легкі. Потім загинув боєць з моєї роти – Олег Мусієнко, йому було приблизно 50 років, він був такий худорлявий, і дуже добрий – його зачепило випадковим осколком. Ми намагались у повний зріст не «маячити», а він просто встав, щоб кудись перейти – і йому в шию потрапив осколок.

Потім всі ми очікували, що буде штурм – розподілились по всім напрямкам, звідки міг бути вогонь, і направили туди вогневі засоби. Та його не було. З уламків ящиків та всього, що було під руками – з цегли, банок з тушонкою – спорудили барикади, зробили бійниці, були виставлені пости. Ми були готові до подальшої оборони. Та нічого не відбувалось, вони лише періодично пускали сльозогінний чи нервовопаралітичний газ, причому всі дні, що ми там були. Ми від нього укривались, та я не скажу, що він був занадто великою загрозою. Декілька разів було таке, що сепаратисти пускали газ, починався вітер і ніс його в їхній же бік.

«Вони підірвали колони… Ми витягли з-під завалів усіх, хто подав голос»

Я казав, щоб не стріляли бездумно, тільки прицілившись, щоб економити

Ми відстрілювались. Я казав, щоб не стріляли бездумно, тільки прицілившись, щоб економити. Наші сильні бойові точки мали «вмикатися» лише при серйозних ситуаціях. Деякі слухались, деякі ні. У будь-якому випадку, якщо хтось намагався до нас підповзати – туди одразу йшов посилений вогонь, якщо у відповідь надходило декілька «спалахів», то вогонь посилювався – тоді вмикались кулемети. Були «АГСи», «ВОГи», «Мухи», гранати – все працювало при потребі, тримались доволі нормально.

Була частина людей, яка була до цього не готова, ми по можливості їх відправили з пораненими, або вони займались спорядженням стрічки, зарядженням тепловізорів і рацій, чистили зброю, займались пораненими чи їжею, будувати барикади. Більшість розуміла – для того, щоб вижити, їм не треба сидіти без діла.

Коли прийшли до тями після першого вибуху, стався новий – з підвалу. Колони, які тримали перекриття під нами, замінували і підірвали. Плити «склались», ми туди «з’їхали»
Нас з Ігорем затягнуло на два-три метри. Та більшість хлопців впали в яму, їх завалило набагато сильніше – і бетоном, і залізом…

Надвечір 20 січня, коли ми прийшли до тями після першого вибуху, стався новий – з підвалу, в якому перебували сепаратисти.

Колони, які тримали перекриття під нами, замінували і підірвали. Від будівлі залишились тільки несучі колони, перекриття і підлога, завалена сміттям. Плити «склались», ми туди «з’їхали». Я був з самого краю – на одному з напрямів в першому ряду. Тоді все провалилось метрів на шість-сім. Нас з Ігорем затягнуло на два-три метри, ще й згори навалилося. Мені завалило ногу цеглою. Та більшість хлопців впали в яму, їх завалило набагато сильніше – і бетоном, і залізом… Частина людей, яка одразу прийшла до тями, злякалась можливого штурму. Всі, хто міг, вибрались нагору і знайшли автомати.

З того провалля було чутно стогін і крики людей, які провалились. Діставали до останнього бійця, який подавав голос

З того провалля було чутно стогін і крики людей, які провалились. Я попросив легкопоранених і хлопців, яких дуже не зачепило, спуститись вниз, інші сіли навколо зі зброєю, яку вдалося знайти, зайняли кругову оборону. Хлопці діставали бійців знизу; проводи, які звисали у провалля, прив’язували, кидали нам кінець, а ми витягували ним людей нагору. Це продовжувалось до самої ночі, а коли стало темно – підсвічували ліхтариками. Діставали до останнього бійця, який подавав голос. Всі були знесилені – ноги заплітались, але витягнули всіх, хто подав голос.

Коли всіх витягнули, перша група, в якій був «Рахман» з двома хлопцями, пішли за допомогою – сказати, щоб до нас надіслали конвой. На той момент у нас вже не було зв’язку. Вони пішли, а потім Рахман повернувся з конвоєм.

Приблизно о півночі взводний лейтенанта «Халк» повів другу групу з 14-ти чоловік, в якій були легкопоранені та контужені, з аеропорту. Пропонували піти і мені, але я з Ігорем залишився. Не дарма – о четвертій ранку приїхав конвой аж із трьох машин МТЛБ. Це багато, нам би вистачило виїхати. Та був дуже густий туман, а вони, ясна річ, їхали без фар, й конвой під’їхав не з того боку.

Я вибіг з терміналу на вулицю, махав їм ліхтариком, кричав, намагався їх повернути. Не подіяло. Дві машини з трьох згоріли на моїх очах

Я вибіг з терміналу на вулицю, махав їм ліхтариком, кричав, намагався їх повернути. Не подіяло – вони потрапили під жорсткий вогонь – спочатку від «Утьосів», потім від «РПГ» та «Мухи». Дві машини з трьох згоріли на моїх очах. Третя машина сюди не під’їжджала, вона забрали поранених на смузі, де вони лишились після штурму.

Я довго не знав, що робити далі. Дві машини згоріли, і зв’язку у нас не було… Я вирішив піти на вихід, за машинами. Ми пішли удвох я і Вася «Сокол», розвідник з 80-ї бригади.

У мене була поранена нога, а в «Сокола» – простріляна гомілкова стопа, ми обидва такі «спортсмени», могли і не дійти.

Йшли потихеньку, опираючись один на одного. Коли починали стріляти – ми лягали, дивились на небо – можна було навіть заснути, так там було тихо і спокійно. Потім піднімались і йшли далі

Була приблизно шоста ранку – від терміналу ми відійшли спокійно. Дорога зайняла приблизно дві години. Йшли потихеньку, опираючись один на одного. Коли починали стріляти – ми лягали, лежали на землі, дивились на небо – можна було навіть заснути, так там було тихо і спокійно. Потім піднімались і йшли далі. Інколи навіть повзли. Та все ж більше йшли по бетону, щоб не натрапити на міни чи боєприпаси, які не вибухнули. Ішли по слідах від МТЛБ, які нещодавно приїжджали до нас.

Прийшли до нашої РЛС (радіолокаційна станція). Найбільше я боявся, що в нас почнуть стріляти наші – ми були дуже брудні та було важко ідентифікувати, хто ми і звідки. Ми підійшли і почали махати, кричати – вони розуміли, що ми загрози не становимо, тому прийняли, пустили, побачили, що ми «свої», швидко завантажили в машину і відправили на Водяне. Нас почистили і перев’язали – моєму пораненню вже було чотири дні, я дуже переживав.

«Якщо він може вбити беззахисну людину, то це не солдат»

Прийшов наш командир бригади, я йому швидко намалював і пояснив, де бійці, передав список тих, хто був у мене – бо я тоді був за старшого. Я попросив Ігоря «Психа» побатальйонно записати прізвища людей, тому ніхто не міг загубитися, а про загиблих одразу було все ясно, поіменно.

Наших живих там вже не було – їх по обіді взяли в полон

Я розповів про те, що сталося, про чисельність і шляхи підходу, просив командира швидше вивезти хлопців. Наскільки я знаю, вдень туди не поїхали, бо це було надто небезпечно. Поїхали по-темному, о дев’ятій чи десятій годині. Як розповіли, наших живих там вже не було – їх по обіді взяли в полон. Не побачили там навіть «сепарів» – лише наших «двохсотих».

З-під завалів витягнули до десяти чоловік, вони були дуже тяжко поранені. З них до ранку дожили лише троє. Потім одного нібито застрелили «сепари» прямо на місці. Двох, Стаса Стовбана і Остапа Гавриляка, забрали в полон, а потім обміняли. В кожного з них немає однієї ноги.

Той конвой, який приїхав забирати хлопців, втратив там бійців. Ось і вся історія

Я чув про те, що, коли наші приїхали туди поночі, хотіли забрати «двохсотих», та вони нібито вибухнули. Та це не підтверджені дані. Коли сепаратисти почули, що почало щось вибухати, – направили туди і вогонь, і артилерію. Той конвой, який приїхав забирати хлопців, втратив там бійців. Ось і вся історія.

Бійці розказали, як «Моторола» двома вистрілами в голову вбив Ігоря, коли той був у напівпритомному стані. Спочатку я не вірив у це, не думав, що так просто добити людину пострілом у голову…

А про те, що сталось з моїм другом Ігорем, я дізнався від тих, хто туди дзвонив і намагався забрати полонених. Пізніше, коли «Сова» і «Спартанець», бійці, які були з ним в одній камері, розказали, як «Моторола» двома вистрілами в голову вбив Ігоря, коли той був у напівпритомному стані. Спочатку я не вірив у це, не думав, що так просто добити людину пострілом у голову… Потім про це багато говорили та писали, кажуть, що навіть «Моторолі» дзвонили.

Якщо він може вбити беззахисну людину, яка фізично не може йому опиратись, то для мене це не солдат, а клоун. Він працює на телевізор, на терміналі його мало хто бачив, навіть з його власних підопічних.

Значення аеропорту

– Аеропорт – це стратегічна точка, ми фактично були у межах Донецька. На оборону аеропорту ми витрачали набагато менше сил і засобів, ніж сепаратисти на його штурм. Вони розуміли, що нам нема чого втрачати, і боялись лізти до нас відкрито.

Під час перемир’я українська сторона не зорієнтувалась і не підготувалась так, як готувалися сепаратисти. Вони взагалі кожне перемир’я для підготовки використовували. Вони хотіли відсунути нас і показати всім, що вони все ж таки «вибили» звідти «кіборгів».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG