Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 11:55

Число агентів КДБ скоротилося за Брежнєва і знову зросло за Путіна – розвідник Гордієвський


Олег Гордієвський під час прийому у королеви Великобританії. Букінгемський палац, 2007 рік

Олег Гордієвський під час прийому у королеви Великобританії. Букінгемський палац, 2007 рік

Британський шпигун Олег Гордієвський згадує обставини своєї втечі з Москви до Лондона рівно тридцять років потому

У середині липня виповнюється 30 років з часу одного з найбільш таємничих епізодів Холодної війни – втечі з Москви полковника КДБ Олега Гордієвського, який працював на британську розвідку. Гордієвському вдалося вислизнути з рук КДБ, яке підозрювало його в співпраці з британською секретною службою МІ6.

У п'ятницю, 19 липня 1985 року, близько п'ятої години вечора з одного з будинків на заході Москви вийшов невисокий, кремезний чоловік у поношеній куртці і потертих оксамитових брюках. Щоб уникнути уваги машини «наружки», яка чергувала неподалік, він принишк серед кущів і дерев, які оточували будинок, а потім непомітно прослизнув на сусідню вулицю. Через годину він був на Ленінградському вокзалі, де взяв квиток до загального вагону нічного поїзда до Ленінграда. Уранці в суботу в Ленінграді ця людина попрямувала електричкою до Зеленогірська, де пересіла на автобус, що йшов до Виборга.

Так почалася дуже ризикована і добре спланована операція з перекидання на Захід великого британського агента, полковника КДБ Олега Гордієвського, запідозреного його відомством у співпраці з британською службою розвідки МІ6. Автором плану був тодішній резидент британської розвідки в Москві Джон Скарлетт, який служив під дипломатичним прикриттям у посольстві Великобританії, а згодом став генеральним директор МІ6. У цьому написаному французькою мовою документі ключові пункти операції (Москва, Ленінград, Виборг) були позначені як Париж, Ніцца і Марсель. Для реалізації плану, про який знали лише кілька людей, необхідно було отримати дозвіл прем'єр-міністра Великобританії Маргарет Тетчер, і він був отриманий. Після цього почалася операція Pimlico – кодова назва реалізації плану Джона Скарлетта. Нещодавно британський Національний архів опублікував лист Тетчер, адресований Гордієвському. У ньому «залізна леді», зокрема, пише: «Я дуже ціную Вашу особисту мужність і Вашу відданість свободі та демократії».

На думку історика британської розвідки Крістофера Ендрю, полковник Гордієвський зробив безцінний внесок у перемогу Заходу в Холодній війні. Англійці частково ділилися отриманою від Гордієвського інформацією з американцями, проте не називали її джерел. У ЦРУ розуміли, що у їхнього союзника є якийсь агент на високому рівні, що володіє доступом до надсекретної інформації, і захотіли з'ясувати, хто ним міг бути. Ця цікавість американців і призвела до провалу глибоко законспірованого британського агента.

Викриття можливого британського інформатора американці доручили голові контррозвідувального підрозділу Радянського відділу ЦРУ Олдрічу Еймсу. За іронією долі, в цій справі зіткнулися два подвійних агента, оскільки Еймс протягом дев'яти років співпрацював з КДБ і був його найбільш високооплачуваним агентом – йому було виплачено Москвою понад чотири мільйони доларів. Еймс припустив, що витік відбувається з резидентури КДБ в Лондоні, де обов'язки резидента виконував Гордієвський, і передав цю інформацію до Москви. Однак імені інформатора Еймс не назвав.

Ось чому Гордієвський не був арештований відразу після прибуття до Москви, куди був викликаний в травні 1985 року під приводом затвердження на посаді резидента, – в КДБ не були до кінця впевнені в його зраді. Еймс був викритий в 1994 році і засуджений до довічного терміну ув'язнення, який він відбуває до цих пір. Гордієвського заочно засудили до розстрілу; вирок не був скасований і після краху комуністичного режиму в СРСР та введення мораторію на смертну кару.

Гордієвський був завербований англійцями – точніше, добровільно запропонував їм свої послуги – в 1974 році під час роботи в Копенгагені, де у званні старшого лейтенанта під дипломатичним прикриттям служив у датській резидентурі. Через два роки він став резидентом. У 1978 році Гордієвський був відкликаний до Москви і три роки пропрацював в центральному апараті КДБ. Англійці попросили його «лягти на дно» і перервати контакти – занадто цінним був цей агент і занадто легко він міг засвітитися в Москві. У січні 1982 підполковник Гордієвський отримав призначення до Лондона, де почався другий, набагато плідніший етап кар'єри британського шпигуна, за який він заплатив втратою сім'ї – дружини і двох дочок.

76-річний ветеран Холодної війни живе в одному з мальовничих містечок неподалік Лондона. Я швидко знайшла охайний двоповерховий будинок з великим англійським газоном. Двері відчинив сивочолий кремезний чоловік з допитливим і впевненим поглядом на суворому обличчі. Розмова про шпигунські пригоди затягнулася на дві години. Про агентурну роботу і втечу з Москви Гордієвський говорив відверто і не без сарказму. Писали, що знаменитий розвідник нібито спочатку хотів стати дипломатом, але не пощастило. Чи це правда?

Я завжди хотів служити тільки в КДБ. У мене була мета: дізнатися якомога більше про те, як функціонує радянська система, і надалі передати цю інформацію англійцям. Мені хотілося допомогти їм зрозуміти сутність радянського комуністичного режиму
Секретними агентами КДБ були мільйони радянських громадян. Число таких агентів було величезним за Сталіна, трохи скоротилося за Брежнєва і знову збільшилося за Путіна

– Не знаю, хто писав, що я хочу стати дипломатом. Я завжди хотів служити тільки в КДБ. У мене була мета: дізнатися якомога більше про те, як функціонує радянська система, і надалі передати цю інформацію англійцям. Мені хотілося допомогти їм зрозуміти сутність радянського комуністичного режиму. КДБ – це величезна організація, що охоплює кілька величезних будівель. Її пріоритетним завданням завжди було створення тотального механізму доносів. На Луб'янці велися мільйони агентурних справ. Секретними агентами КДБ були мільйони радянських громадян. Агент – це завербований таємний співробітник, помічник КДБ, який перебуває на зв'язку з оперпрацівниками і виконує їхні завдання. Число таких агентів було величезним за Сталіна, трохи скоротилося за Брежнєва і знову збільшилося за Путіна. Донос, «стукацтво» пронизувало за комунізму все суспільство.

– Я мала на увазі, що Ви вчилися в МДІМВ (МГИМО). І що, Ви і тоді вже думали працювати в КДБ і викривати його?

– Так, і тоді думав. Ще студентом я був на прикметі у КДБ як потенційний кандидат в співробітники.

– Ви почали служити в Управлінні «С» Першому головному управлінні КДБ. На чому воно спеціалізувалося?

Браку агентів, готових працювати за кордоном, не було

– Це знамените управління, тому що воно займається справами нелегалів, які працюють за кордоном. Завербовані радянські агенти, а іноді й громадяни НДР, закидалися за кордон зі спеціальними завданнями. В управлінні їм надавали фальшиві документи. В Управлінні «С» була фабрика, на якій виготовлялися паспорти: західнонімецькі, англійські, італійські, французькі, іранські, японські. Всі вони використовувалися в операціях з нелегалами. Браку агентів, готових працювати за кордоном, не було.

– Потім Ви отримали призначення до Данії. Чим Ви там займалися?

– Я повинен був добувати документи людей, які померли, або тих, хто виїхав, для того, щоб Управління «С» їх використовувало. Ходив на кладовища, де розшукував могили немовлят, відвідував священиків, які давали мені книги реєстрації народжень і смертей. Така ж традиція існувала в НДР, надалі вона виникла і на Кубі, потім перекинувшись на Аргентину. Окрім того, я часто зустрічався з нелегалами. Одного разу, коли я ще служив в Управлінні «С», його начальник, дуже талановита людина (єдиний, до речі, у якого не було вищої освіти), покликав мене, відкрив ящик столу і сказав: «Олеже, подивися!» Там лежав американський закордонний паспорт. Документ був зроблений приголомшливо майстерно.

– Ви писали чи говорили, що саме в Данії були завербовані британською розвідкою. Як це було?

– Я сам хотів працювати на британську розвідку і шукав нагоди це зробити. Там був англієць – співробітник МІ6, який працював під дипломатичним прикриттям і який хотів мене завербувати. Я хотів завербуватися, а він хотів завербувати. У 1974 році ми почали зустрічатися, спочатку в маленьких пивних, а потім він запросив мене на конспіративну квартиру, де ми і працювали.

– Ви дійсно хотіли працювати тільки на Великобританію?

Втечі дуже підірвали роботу американської розвідки, а водночас і англійської. Едвард Сноуден – останній такий приклад

– Я дійсно хотів працювати тільки на Великобританію. Причин було кілька. Візьміть, наприклад, Західну Німеччину. У неї була сильна, дуже хороша служба розвідки, але вона вся була пронизана агентурою НДР. Американці: у них трапляються часто втечі на Схід. Ці втечі дуже підірвали роботу американської розвідки, а водночас і англійської. Едвард Сноуден – останній такий приклад.

– Мені б хотілося зрозуміти, що Вас спонукало працювати проти комуністичного режиму, перейти на бік західних демократій, стати їхнім агентом. Чи був тут якийсь імпульс?

– Таким імпульсом були події в Берліні. Я був свідком зведення Берлінської стіни в 1961 році. Я був свідком того, як люди стрибали з четвертого поверху будинків по той бік споруджуваної стіни, а на тому боці стояли західноберлінські добровольці і тримали натягнуте полотнище. Я бачив, як мешканці НДР розганялися на своїх маленьких «трабантах» і врізалися в колючий дріт перед Бранденбурзькими воротами, намагаючись проникнути до Західного Берліна. І деякі проникали. Вистрибували з застряглих в дроті машин і бігли – у бік свободи. Автоматники НДР в чорній формі ходили, як нацисти, і справляли моторошне враження. А в прилеглих до стіни провулках про всяк випадок стояли радянські танки. Це мене вразило і ще раз підтвердило, що з комуністичним режимом потрібно боротися, що це нелюдський, антилюдяний режим.

– А в чому полягала ваша робота на британську розвідку МІ-6?

– Не можу вдаватися в усі деталі цієї роботи, але одного я не робив, що мені часто приписують: я не займався ідентифікацією співробітників КДБ. Англійці мене про це навіть не просили, оскільки прекрасно знали, хто працює в КДБ, хто в ГРУ. Вони навіть знали, в якому секторі той чи інший співробітник радянської розвідки працює і яку роботу виконує. Був, щоправда, випадок, коли я запобіг зраді співробітника британської контррозвідки МІ5. Її співробітник, якийсь Ніколас Беттані, запропонував в 1983 році свої послуги радянській розвідці, переправивши до посольства СРСР в Лондоні кілька секретних документів МІ5, не називаючи себе. Мені їх показав тодішній резидент КДБ Аркадій Гук. Я повідомив про це в МІ6 і поїхав у відпустку. Після приїзду запитав у англійців, чи вдалося їм вирахувати добровільного кандидата в радянські агенти. Мені відповіли, що ним виявився Беттані і що він спійманий та засуджений.

– Він довго просидів?

– Вісімнадцять років.

Олег Гордієвський у Лондоні. Фото з особистого архіву, початок 1990-х років

Олег Гордієвський у Лондоні. Фото з особистого архіву, початок 1990-х років

– Офіційно Ви перебували на дипломатичній службі. Коли Ви отримали призначення до радянського посольства в Лондоні, Ви були в ранзі радника. Як довго Ви були в цьому ранзі?

– Ранг радника був моїм прикриттям, причому блискучим прикриттям, найкращим у всій резидентурі. Я був радником до 23 лютого 1985 року, коли на прийомі з нагоди Дня Радянської армії офіцер з безпеки посольства мені сказав: «Чув новину? Тобі дали полковника!» – «Так? Мені дали полковника?» – перепитав я. У мене було таке відчуття, що це була одна з приманок, щоб мене витягнути до Москви. Але підозра ця підтвердилася лише в травні.

– Ви підвели мене до питання про один з найзагадковіших епізодів Вашої біографії: хто ж видав Вас КДБ? Хто розкрив?

– Мене видав Олдріч Еймс, десь між 15 квітня і 1 травня 1985 року. Я отримав панічну телеграму з Центру з очевидним наміром мене відкликати нібито у зв'язку із затвердженням на посаді резидента. Я це зрозумів, але вирішив їхати, щоб не уславитися боягузом. Через два дні прийшла інша телеграма, але вже витримана в помірних тонах. Я зрозумів, що вони схаменулися, і подумав: поспішають, значить, мене підозрюють. А це означає, що я їду в обійми смерті. І все ж я вирішив їхати, щоб показати, що не боюся. Але у мене вже в той час був розроблений в МІ6 план втечі з Москви у разі, якщо мене вирахують.

Старий план втечі з Москви, складений ще в 1977 році, був дуже невдалим, громіздким і заплутаним. І найбільш невдале: він був зафіксований за допомогою мікрокрапок. Я не міг ці мікрокрапки виявити. Новий план Джон Скарлетт склав на одній сторінці і без мікрокрапок

Старий план втечі з Москви, складений ще в 1977 році, був дуже невдалим, громіздким і заплутаним. І найбільш невдале: він був зафіксований за допомогою мікрокрапок. Мікрокрапки – це конспіративне пристосування, яке потрібно особливим способом збільшувати, причому з великими труднощами. Я не міг ці мікрокрапки виявити. Так що, думав я тоді, якщо мене спіймають, я пропав. Новий план Джон Скарлетт, розумна людина, склав на одній сторінці і без мікрокрапок. Він був моїм персональним куратором, я був у нього на зв'язку. Але він поїхав працювати до Франції, і до поїздки в Москву мене вже доводив такий собі Стюарт.

– Як Вас допитували по приїзді в Москву?

– Спочатку мене не допитували. Кілька днів я просидів у кабінеті, а потім прийшов генерал Грушко, тепер покійний, злісний антисеміт, який став у той час заступником начальника Першого головного управління, колишній начальник відділу, в якому я працював. Грушко почав з мого родоводу: попросив розповісти про батьків, родичів, навчання. Я відразу зрозумів: він з'ясовує, чи не єврей я. Грушко вважав, що кожен єврей – це потенційний шпигун. Потім заявилися два міцних молодця і запропонували випити. Як я не відмовлявся, посилаючись на указ Горбачова про заборону пити на роботі, мене не послухали: «Ну що Ви, це нас не стосується!» В результаті налили мені коньяку, і я відчув себе іншою людиною.

План був у двох примірниках, в обкладинці англійської книги – сонетів Шекспіра. Я повинен був розмочити палітурку, і тоді план випадав. У воді він «проявлявся»

Моїм завданням було протриматися в цьому стані. Мені насилу вдалося не втратити залишків здорового мислення. Це тривало години чотири, і в цей час тривав допит. Коли я прийшов до тями, приїхала машина, яка відвезла мене додому. Остаточно в себе я прийшов тільки вранці. Судячи з того, що я не був заарештований, допит мені вдалося витримати. Протягом двох або трьох тижнів я жив удома і на роботу не ходив. Я зрозумів, що треба рятуватися: вивчити напам'ять план втечі і цілодобово тримати його при собі. План був у двох примірниках, в обкладинці англійської книги – сонетів Шекспіра. Я повинен був розмочити палітурку, і тоді план випадав. У воді він «проявлявся». Всю цю процедуру я проробив, накрившись ковдрою, – на випадок, якщо у мене в стелю або стіни квартири вмонтовані мікрокамери. Наступного дня, ще раз повторивши текст плану, я відніс його в гараж. А у мене був гараж, в якому я заховав план між цегл. Він там досі є.

Я весь час намагався вибрати і назвати англійцям зручну дату втечі, при цьому уникаючи спілкування з близькими – з сім'єю, з Михайлом Любимовим, який дуже хотів допомогти мені і кликав до Ленінграда. З ним я працював у Лондоні та Данії. Вибравши дату втечі, я повинен був виїхати з Москви в п'ятницю, прибути до Ленінграда вранці в суботу і того ж дня зустрітися в лісі по дорозі на Виборг з англійцями, які повинні були мене вивезти. Любимову я сказав, що буду в Ленінграді в понеділок вранці об 11 годині, і він повірив. У такій справі нікому не можна довіряти.

– А як Вам вдалося зв'язатися з англійцями? Треба ж було дати їм знати про втечу...

– Все це було заздалегідь передбачено. До втечі я повинен був з'явитися на контрольну зустріч на Кутузовському проспекті. Там дуже широкий тротуар. 16 липня я одягнувся, взяв цигарку і, тримаючи її в зубах, став виглядати англійця. Через 15 хвилин дивлюся – йде. Точний англієць, просто разюче: високий, стрункий, очі англійські. Боже мій! Він на мене подивився дуже підозріло. У нього викликала підозру сигарета – в моєму описі, який йому дали, я значився як некурящий. Даремно я закурив.

Олег Гордієвський, фото з особистого архіву. 1980-і роки

Олег Гордієвський, фото з особистого архіву. 1980-і роки

– Ви пройшли одне повз одного і нічого не сталося?

– Так, але потім повторили контрольну зустріч, як це було передбачено планом. Друга зустріч повинна була відбутися в соборі Василя Блаженного на Красній площі. Я збирався протестувати – не хотілося світитися в центрі Москви, але мені пояснили: поява дипломатів за межами центру міста викликає підозру, тим більше що їх зазвичай супроводжує дуже щільна «наружка». Собор Василя Блаженного дуже зручний для таких зустрічей. Там з першого на другий поверх йдуть вузькі кручені сходи, на яких зручно непомітно передати записку. Мені сказали: «Ідіть на ці сходиі передайте записку». Я прийшов після довгого гуляння по Москві і написав записку. А написав я її в музеї Леніна, де був єдиний в центрі міста пристойний громадський туалет. Я написав: «Десь є дірка».

– Тобто Ви хотіли дати знати, що Вас видали і Ви перебуваєте під підозрою?

– Так. І коли після трьох годин блукань Москвою (щоб переконатися, що за мною немає спостереження) я прийшов до собору Василя Блаженного, то побачив, що вхід в нього був загороджений парканом, висіло оголошення «Закрито на ремонт». Це було найбільше розчарування в моїх московських пригодах. Але у мене був ще один контрольний вихід на цього хлопця – тільки після того, як я остаточно вирішу, коли я маю намір тікати. Я вибрав суботу, 20 липня. Ця дата була дуже зручною: в неділю в Москві починався Всесвітній фестиваль молоді і студентів. Приїхавши до Ленінграда, взяв квиток до Зеленогірська з Фінляндського вокзалу. Доїхавши, взяв квиток на автобус, що йде до Виборга. Я точно не знав, де зустріч з англійцями, у мене був лише опис місця зустрічі. Коли я залишився в автобусі один, я раптом закричав водієві: «Стоп! Зупиніться!» – «В чому справа?» – «Мені погано, мене нудить!» Він відкрив двері, я вийшов і пішов не в бік Виборга, куди йшов автобус, а назад, до крутого повороту, який ми проїхали. Знайшов місце зустрічі: це був єдиний крутий поворот на всьому шосе. Він був оточений лісом, де я заліг, чекаючи дипломатичну машину англійського посольства.

Я пролежав три години, очікуючи моменту, коли, за планом, повинна була прибути машина. О 2:20 прийшли дві машини з двома водіями. Їм вдалося на кілька хвилин сховатися за поворотом від гебешної машини, яка супроводжувала їх від Ленінграда. Я пірнув у багажник однієї з них. Вся операція зайняла не більше хвилини, ми встигли продовжити шлях до появи з-за повороту гебешного стеження. Мій водій здогадався включити гучну музику, яка відволікала мене від сумних думок. Ми проїхали ще два пости ДАІ та прикордонний пост, після чого, як було домовлено, водій змінив рок на музику Сібеліуса. Тоді я зрозумів: ми на фінській землі. Все було чудово, і жінка, яка все це організувала...

– Жінка? Не чоловік?

– План втечі і всі деталі погодила жінка, яка вела мою машину. Її звали Елауді, зараз вже не пам'ятаю прізвища. Вона давно на пенсії. Вона відкрила багажник, в якому я перебував, коли ми опинилися у Фінляндії. Обидві машини були автомобілями британського посольства з дипломатичними номерами. Передбачалося, що, згідно з міжнародним протоколом, їх не будуть оглядати. Хоча незадовго до моєї втечі на кордоні несподівано оглянули машину британського військового аташе. Був, звичайно, ризик. Машини ці виїхали з Москви після прийому в британському посольстві, за ними відразу ж ув'язався гебешний ескорт. Загалом, вся поїздка – чиста пригода і, звичайно, удача. Справа в тому, що, коли після Ленінграда англійські машини перетинали в одному місці залізничний переїзд, гебешні машини трохи відстали, і в цей час переїзд закрили і пройшов дуже повільно якийсь довгий товарняк. Стеження кинулося навздогін, а англійських машин немає.

– Що ж сталося? Куди зникли англійські машини?

– Як мені розповіли, в цей час англійські машини стояли поблизу за пагорбом, звідки їх не було помітно. І я з жахом потім думав: «А якби це було взимку? Яка була б це катастрофа...» Переслідувачі, доїхавши до поста ДАІ, запитали у міліціонерів: «Де англійські машини?» – «Які машини? Ніхто не проїжджав». І тут з'явилися наші машини. Англійці заціпеніли: «Все, нам кінець, – вирішили вони, – зараз нас заарештують». Але КДБ теж втомилося. Було пів на п'яту, субота, кінець робочого дня. Вони з ранку, годин з семи, чергували і пропустили нас до кінцевого прикордонного пункту без огляду. Гучна музика супроводжувала мене до самого кордону. Це був важкий рок. Я ненавиджу цю музику. Ось у мене на полицях, можете подивитися, п'ятдесят дисків одного Баха. Можете уявити, з яким полегшенням я зітхнув, коли зазвучав Сібеліус.

– Олеже Антоновичу, але ж на цьому Ваша втеча на Захід не закінчилася.

– Не закінчився. Далі прямий шлях був у бік Швеції. На кордоні у Фінляндії нас зустрів молодий співробітник британського посольства Майкл Шіпстер, мій колега. Він відразу ж після повернення до Гельсінкі зв'язався по телефону з главою МІ6 і сказав: «Багаж підібраний. Все в порядку». Однак він не радив їхати до Швеції. Швеція – нейтральна країна, де могли статися непередбачені ускладнення. Вирішили перетнути кордон з Норвегією, і вже звідти добиратися до Лондона.

– Але Ви вже, як я розумію, перебралися з багажника до салону. До речі, Вам дали в Фінляндії якісь документи?

– Я вже був у салоні, і в мене був датський паспорт. Я задовільно говорю по-датськи.

– А свої російські документи, радянський паспорт Ви залишили в Москві?

– Все залишив у Москві, взяв із собою лише посвідчення КДБ, яке могло в дорозі знадобитись.

– Пам'ятаю, що коли в 2007 році англійці нагороджували Вас орденом Святого Михаїла і Святого Георгія, газети писали, що перемогою в Холодній війні Захід багато в чому зобов'язаний тій секретній інформації, яку Ви надавали МІ6. Зокрема, йшлося про секретний меморандум ЦК КПРС і КДБ щодо американського плану «зоряних війн». Розкажіть про це.

Що стосується секретного меморандуму ЦК, то у великому залі Першого головного управління було величезне панно, поділене на квадрати, які регулярно заповнювалися інформацією про рівень загрози ядерного нападу. Страх перед «зоряними війнами» у керівництва партії був дуже великий

– Усього я передав англійцям приблизно тисячу повідомлень і документів. Їхні зусилля вивезти мене з Радянського Союзу були продиктовані тим, що цим вони рятували величезну кількість інформації, яку пересилали американцям. Якби мене не вивезли і я був би заарештований, допитаний і розстріляний, вони б не змогли її передати. Вона, на їхню думку, могла би бути засвічена під час спецдопитів, і американці вважали б її «зтьмянілою». Тому англійці тріумфували, коли операція з моєю втечею вдалася. Що стосується секретного меморандуму ЦК, то у великому залі Першого головного управління було величезне панно, поділене на квадрати, які регулярно заповнювалися інформацією про рівень загрози ядерного нападу. Страх перед «зоряними війнами» у керівництва партії був дуже великий.

– Відомо, що, коли навіть найбільш надійного агента вивозять до країни, на яку він працював, відбувається дебрифінг. Як довго тривав Ваш дебрифінг тут, в Англії?

Мій дебрифінг в цілому був настільки інтенсивним і настільки плідним, що я був дуже задоволений тим, що йому приділили стільки часу і уваги, що я знав у кілька разів більше, ніж міг повідомляти, працюючи в підпіллі

– Два з половиною роки. Мій дебрифінг в цілому був настільки інтенсивним і настільки плідним, що я був дуже задоволений тим, що йому приділили стільки часу і уваги. Тому що я знав у кілька разів більше, ніж міг повідомляти, працюючи в підпіллі. Ці два з половиною роки були просто чудовими!

– Ви неодноразово зустрічалися з однією милою і не обділеною владою дамою – я маю на увазі, звичайно, Маргарет Тетчер. Розкажіть, будь ласка, про свої враження від цих зустрічей.

Маргарет Тетчер поруч з чоловіком Денісом під час спілкування з пресою. 1990 рік

Маргарет Тетчер поруч з чоловіком Денісом під час спілкування з пресою. 1990 рік

– Через кілька місяців після моєї втечі Тетчер призначила мені зустріч в сільській місцевості, в літній резиденції британських прем'єр-міністрів Чекерс. Тетчер була без зачіски, без макіяжу і просто відпочивала від турбот. Ця перша зустріч була дуже дивною. Зі мною був Кріс Кьорван – глава МІ6. Вона запланувала 4 години на цю зустріч. Я повинен був говорити увесь цей час. Але говорив я тільки одну годину. Три години говорила вона. Я кілька разів перебивав Тетчер, але вона говорила своє: про Радянський Союз, про атомну загрозу, про «зоряні війни». Це було в травні 1986 року.

Друга зустріч відбулася перед її поїздкою до Москви, коли вони з Горбачовим вирішили піти на мирову. Вона мене викликала і дуже строго, бо поспішала, попросила: «Складіть мені десять тез, з якими я повинна виступити на прес-конференції в Москві». Я склав їй десять тез, причому три останні вигадував з великими труднощами. Вона подивилася і каже: «Добре, ідіть додому, складіть ще п'ять тез і приїжджайте». Вона спілкувалася зі мною дуже просто, як зі своїм. Пригостила мене сигарою. «А можна курити?» – «Паліть. Деніс димить, як камін, і мені доводиться терпіти». Потім вона абсолютно несподівано, вже перебуваючи у відставці, прийшла на ланч, який я влаштував після нагородження в 2007 році, і ми дискутували – обговорювали російські проблеми.

– Москва, м'яко кажучи, була Вами незадоволена, Ви були оголошені в розшук, Вам винесли розстрільний вирок у Вашу відсутність. Ви відчували якусь небезпеку тут, в Англії?

Я їздив в Америку 11 разів, зустрічався з колегами в ЦРУ, брав участь у семінарах, консультував, виступав там з лекціями і з публічними лекціями в університетах. Мене приймав президент Рейган

– Жодних заходів безпеки я не вживав, хоча в МІ6 думали, що небезпека існує, і спочатку мене маскували. Жодної охорони у мене не було. Охорона була тільки, коли я приїхав до Америки. На другий день я попросив її прибрати. Я їздив в Америку 11 разів, зустрічався з колегами в ЦРУ, брав участь у семінарах, консультував, виступав там з лекціями і з публічними лекціями в університетах. Мене приймав президент Рейган.

– Минуло 30 років з моменту, коли Ви втекли на Захід, і набагато більше відтоді, коли Ви почали співпрацювати з англійською розвідкою. Як би Ви оцінили свою роботу проти комуністичного режиму Радянського Союзу? Ви не жалкуєте, що колись зважилися на це?

Я відчуваю розчарування лише в одному: занадто недовгою була ця робота

– Анітрохи не шкодую про те, що зважився працювати на англійців проти радянського комунізму і всього східноєвропейського комунізму. Я відчуваю розчарування лише в одному: занадто недовгою була ця робота.


За минулі 30 років з часу втечі з Москви Гордієвський, який став частиною історії британської розвідки, написав кілька книг про КДБ, продовжуючи залишатися радником британського уряду з проблем безпеки і британо-російських відносин. Орденом Святого Михайла і Святого Георгія, який отримав Гордієвський, зазвичай нагороджують вищих офіцерів армії і дипломатів за видатні заслуги. Гордієвський нагороджений, як свідчить королівський указ, «за службу щодо забезпечення безпеки Сполученого Королівства».

Відзначаючи 30-річчя втечі Гордієвського, лондонська The Times писала: «Шпигуни зазвичай знаходять мотивацію для своєї діяльності в різних обставинах, серед яких – пригоди, романтика, шантаж, гроші, образа, патріотизм. Мотивація Гордієвського в основному була пов'язана з його ідейними переконаннями – глибокою, особистою, інтелектуальною і емоційною відразою до радянського комунізму. Людина неабиякої ерудиції, любитель класичної музики та літератури, він сприймав радянський режим як одночасно кримінальний і філістерський. Його таємна війна проти СРСР частково була війною культурною».

Оригінал матеріалу на сайті Російської служби Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG