Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 12:33

Треба боятися брати участь в незаконній війні, а більше нічого – представниця солдатських матерів Росії


Російський військовий табір Ростовській області, за 50 кілометрів від українського кордону

Російський військовий табір Ростовській області, за 50 кілометрів від українського кордону

«Мене приводить в жах це сидіння на місці і байдикування – замість того, щоб енергійно намагатися хлопців врятувати і заодно якось війні завадити»

«Я не виконував злочинного наказу, адже не хотів йти проти присяги, яку я приймав, і не хотів брати участі у бойових діях на території України», – це фрагмент розслідування події в Майкопській розвідувальній бригаді, яке провела Газета.Ru. За даними видання, кількадесят контрактників втекли з полігону в Ростовській області, злякавшись, що їх відправлять до України.

Газета.Ru, поспілкувавшись з військовими і родичами солдатів, повідомляє, що контрактники «жили в нелюдських умовах і їх агітували поїхати добровольцями на Донбас», а тепер проти них «порушують кримінальні справи, їм загрожує до десяти років позбавлення волі за самовільне залишення частини і дезертирство».

Представник «Союзу комітетів солдатських матерів» Валентина Мельникова каже, що до її організації не зверталися солдати з цієї частини, але, за оцінками деяких адвокатів, частину покинули близько ста осіб, при цьому, за даними Міністерства оборони, кримінальні справи про самовільне залишення частини заведені тільки на чотирьох:

Валентина Мельникова

Валентина Мельникова

– Зрозуміло, що люди відмовлялися їхати на Україну, тому йшли з частини. Насправді це вже було у нас – в інших, щоправда, місцях.

– Військовослужбовців судять за самовільне залишення служби, а вони кажуть, що побоюються потрапити до України, але, оскільки ніхто не визнає, що російські військовослужбовці там взагалі є, то фактично судять їх за інше, вони виправдатися ніяк не можуть.

Оскільки відправка була призначена, і на них ніхто не звернув уваги, вони вважали за краще піти

– Все зовсім не так. По-перше, ми не знаємо, судять чи не судять, кримінальні справи тільки порушили. Я не дуже зрозуміла, чому так довго чекали, чому до нас ніхто не звернувся. Насправді жодних складнощів. Якщо вони подавали рапорти, якщо вони комусь щось публічно говорили, то в будь-якому випадку є причина, про яку вони заявляли, що вони відмовляються їхати за кордон незаконно. Оскільки відправка була призначена, і на них ніхто не звернув уваги, вони вважали за краще піти. Правильно зробили.

У нас такі історії вже були за цей рік, ми вже рік воюємо з хвостиком. У нас були хлопці, які взагалі не хотіли туди їхати, коли їм говорили офіцери: підпишіть контракт, я вас відправлю до Луганська. Вони відмовилися, але вони не тікали. А потім, коли пішли вже восени ті, хто був у бойових діях і яких хотіли вдруге послати, вони, звичайно, йшли з частини, приходили до «Комітету солдатських матерів», і тих, хто хотів звільнитися, прекрасно звільняли.

– Газета.Ru стверджує, що 23-річний рядовий Анатолій Кудрін з Майкопської розвідувальної бригади за самовільне залишення служби вже отримав півроку колонії-поселення, ще двоє військовослужбовців – під арештом. Тобто, з офіційної точки зору, військовослужбовці взяли і пішли.

– Це погано працює захист. Я не заперечую, що засуджений хлопець, можливо, нічого і не говорив, нічого не подавав. Важко без документів, не спілкуючись з самими солдатами, робити якісь висновки. Але якщо ми розглядаємо цю історію як історію людей, що відмовляються їхати воювати за кордон, незаконно, до України, то там все елементарно, якщо все з самого початку робити правильно. Поганий захист, от і все.

– Ніхто ж не віддає наказ прямо – ви відправляєтеся до України. Немає таких наказів.

Є у нас в Оренбурзькій області велика частина, хлопців зібрали, дали їм папірець, в якому написано, що ми зобов'язуємося нічого не розголошувати, що ми зобов'язуємося їхати до України

– Не по одному ж їх викликають. Є у нас в Оренбурзькій області велика частина, хлопців зібрали, дали їм папірець, в якому написано, що ми зобов'язуємося нічого не розголошувати, що ми зобов'язуємося їхати до України. Не треба доказів, що їх відправляли до України, достатньо, якщо людина про це скаже, а далі нехай доводить слідство і суд, що він пішов, бо посварився з коханою дівчиною. Нікого з них не повинні засудити. Якби люди звернулися вчасно до нас, ми б вьому цьому запобігли на самому початку.

– Стверджується в деяких випадках, що вони писали рапорти, щоб перервати контракт, але ці рапорти не приймали.

Боятися треба брати участь у незаконній війні, а більше нічого не треба боятися

– Вони солдати за контактом. Вони повинні були піти до свого гарнізонного прокурора. Якщо відправлення до України неминуче, то могли б звільнитися, якщо це тільки плани, то розрулили б прокурори по-іншому. У нас є орган, який стежить за дотриманням законності, куди треба звертатися військовослужбовцям хоча би формально. У військовій частині є стройова частина, канцелярія, яка зобов'язана приймати документи під розписку. Що значить, не взяли? У них є полковник, який займається роботою з особовим складом, якщо полковник не прийняв у них рапорти, у них є командувач армією, є заступник міністра оборони з особового складу. Всі бояться, не знаю, чого. Боятися треба брати участь у незаконній війні, а більше нічого не треба боятися.

– Ви говорите, як має бути. Судячи з описів в «Газеті», виглядає все інакше.

Ми працювали з прокурорами, пояснювали всім, що, якщо людина в полоні в Україні, вона не дезертир і не зрадник батьківщини

– Згадайте січень 1995-го, згадайте нашу типову заяву для тих, хто не хотів їхати до Чечні. 6500 заяв було тільки в нашій московській приймальні. 12 тисяч людей відмовилися їхати в першу половину 1995 року. У нас ніхто не був засуджений. Тому що є абсолютно чіткі правові юридичні підстави відмови. Не треба сидіти і не треба чекати, поки саме розсмокчеться. І тоді говорили про полонених, що вони зрадники батьківщини. Торік були два хлопці, рядові Петро Хохлов та Руслан Гарафа, яких оголосили дезертирами, як тільки з'явилися відеозаписи їхніх свідчень у СБУ, одразу ж щодо них порушили кримінальні справи за дезертирство. Ми працювали з прокурорами, пояснювали всім, що, якщо людина в полоні в Україні, вона не дезертир і не зрадник батьківщини. Захист повинен працювати грамотно. Якщо не знаєте, що робити, зверніться до нас, ми завжди допоможемо. Зараз цей шум піднявся, можливо, хтось здогадається звернутися. Бо ще є апеляційна скарга до окружного суду. Це треба зробити правильно і не треба боятися.

– Опис самих солдатів: їх вивозять на якийсь військовий полігон в Жовтневому районі Ростовської області під Новочеркаськом...

– Куди переводять цю частину всю. Мені дружини офіцерів скаржилися, що їх майкопську частину переводять з сім'ями офіцерів, це ще «краще».

– Вони живуть у важких умовах...

– Живуть в палатах без води, без електрики.

– Як стверджує мати одного з солдатів, він написав три рапорти про звільнення і не отримав жодної відповіді. Легко собі уявити, що в цій плутанині солдати не відчувають можливості достукатися ні до кого, їм ніхто не відповідає. При цьому він не може стверджувати, що його відправляють до України. Він вважає так, побоюється.

Мене в цій війні з Україною з минулого року приводить в жах це сидіння на місці і байдикування – замість того, щоб енергійно намагатися хлопців врятувати і допомогти їм, і заодно якось війні завадити

– Давайте ми не будемо за них міркувати. Якщо мати каже, що він три рази подавав рапорт, чому вона не приїхала, не взяла той рапорт і не поїхала до командуючого округом в Ростов або до прокурора округу. Якщо вона знала, чому вона не зателефонувала нам і не сказала, що її син такий-то, військова частина така-то, подав рапорт, що він не хоче до України, або подав рапорт, що він хоче звільнитися. Люди сидять і чекають. Мене в цій війні з Україною з минулого року приводить в жах це сидіння на місці і байдикування – замість того, щоб енергійно намагатися хлопців врятувати і допомогти їм, і заодно якось війні завадити.

– Чим Ви це пояснюєте, чому така апатія?

– Я визначаю це як чисто психіатричне порушення, чисто медичний фактор. Люди просто, як маленькі діти, не хочуть передбачити наслідків своєї бездіяльності.

– Це сильно відрізняється від того, що було в 1990-ті, коли під час чеченської війни батьки активно рятували своїх дітей?

Тут треба їхати в Ростовську область, де не бомблять, не розстрілюють, ніхто не підриває. Чому вони не їдуть – я не розумію

– Ось це мене і дивує. Коли чеченці говорили: нехай приїдуть рідні, ми віддамо – ми людей сповіщали, допомагали їхати, були наші колеги або батьки, які шукали своїх. Люди їхали тисячами, знаходили, хоч там бомбили, обстрілювали, все кругом горіло. Тут треба їхати в Ростовську область, де не бомблять, не розстрілюють, ніхто не підриває. Чому вони не їдуть – я не розумію. Коли мені мама офіцерська каже: а чи не буде йому гірше? Я кажу: будь ласка, вибирай – тобі привезуть його в труні або він залишиться в Росії, не буде він офіцером, знайдуть йому роботу. Куди вже гірше, чого вони бояться, я не розумію.

Оригінал матеріалу на сайті Російської служби Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG