Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 10:23

Із батьками про Україну не говоримо – режисерка фільму «Київ/Москва»


Єлєна Хорєва

Єлєна Хорєва

Російська документалістка Єлєна Хорєва – про спільне і відмінне між Україною і Росією

Київ – «Наш фільм потрібен обом країнам, щоб зрозуміти: ділити нам нічого», – говорить російська докуметалістка Єлєна Хорєва, режисерка стрічки «Київ/Москва», який нещодавно показали на Одеському кінофестивалі. Чорнову версію фільму, присвячену здебільшого подіям на Майдані, вже презентували восени на київській «Молодості». В Одесі ж глядачі побачили десять документальних історій про лікарів, депутатів, вчителів, офіціантів та акторів у костюмах ведмедів із столиць України і Росії. Операторами стрічки стали учні московської документалістки Марини Разбєжкіної. Радіо Свобода поговорило з Єлєною Хорєвою про те, як знімати і показувати політичне кіно в ситуації цензури, і чи справді так багато відмінностей між киянами і москвичами.

– Тривалий час ми працювали з порталом Lenta.ru. Саме від них надійшла пропозиція зробити російсько-український проект. Потім ми дізнались, що це була ініціатива видання «Вести Масс-Медиа». Це мали бути десять п’ятихвилинних серій про людський побут, але, врешті-решт, на Lenta.ru змінили редактора, співпрацю з «Вести Масс-Медиа» ми припинили, і вийшов півторагодинний фільм. Вирішили, що цей матеріал не має лежати в архіві.

– Наскільки я розумію, фільм вийшов більш політизованим, ніж задумувався?

– Сама ідея виникла ще до Майдану. Хотіли просто порівняти, як люди живуть на пострадянському просторі. Але саме у той момент, коли ми стали знімати, почалися революція і розкол між нашими країнами. Звісно, у нас був певний формат, але ми не могли припускати, як усе закінчиться. Не всі з нас навіть вірили, що Майдан переможе.

– Разом з тим, серед українських героїв немає активних учасників Майдану, крім, певно, солістки DakhDaughters Тані Гаврилюк, яка у стрічці працює офіціанткою і у вільний час співає на Грушевського.

– Тому що попри ці події, люди продовжували жити своїм життям, працювати там само, де й до того. Такі персонажі створюють кращий ефект. Бачиш, що навіть у повсякдення приходять такі події. Ніхто не опиняється осторонь, усі включені у цей процес.

– Героїв шукали паралельно чи підбирали одних до інших?

– Було багато збігів і сюрпризів. Когось знайшли просто на вулиці, когось нам радили. Історія про двірника не увійшла до фільму, але тоді ми обійшли усі подвір’я біля Майдану. Російського героя, який виступав у справжній шкурі ведмедя, знайшли через знайомих, які організовують свята. Це колишній актор, він цей костюм зшив із двох чи трьох шкур років 20 тому.

– Героєм одного з епізодів став оператор Андрій Кисельов, він разом з бригадою швидкої допомоги застряг у машині на Антимайдані – мітингувальники побачили у ньому шпигуна. Ви знали, що потрапите туди?

Насправді, ми жахались, коли передивлялись цей матеріал, бо люди, що заблокували машину, готові були розірвати Андрія. Але вийшла історія

– Ні, просто надійшов виклик звідки. Весь ранок до того Андрій об’їжджав бабусь із підвищеним тиском. Але хвору людину на Антимайдані так і не знайшли, до речі. Насправді, ми жахались, коли передивлялись цей матеріал, бо люди, що заблокували машину, готові були розірвати Андрія. Але вийшла історія. Лікарі дуже просили усе видалити, переживали, що потрапили у таку пригоду. Казали: «ми на усе життя в кіно назнімались». Для них самих це наслідків не мало, а от головного лікаря, який пропрацював там 20 років, звільнили. Про це ми справді шкодуємо. Хоча фактично в усьому був винен комендант Антимайдану.

– Кого було знімати найважче?

Андрію важко було знімати Олега Царьова. Але він навіть не помічав оператора поряд із собою і нічого не забороняв

– Думаю, депутатку Держдуми Марію Кожевнікову. Вона була закрита і пускала нас на обмежений час і лише на офіційні заходи. Хіба що пустила нас на репетицію танців для якоїсь із своїх ролей – бо вона ще й акторка. Її чоловік був проти, щоб ми знімали особисті історії. Андрію важко було знімати Олега Царьова. Але він навіть не помічав оператора поряд із собою і нічого не забороняв. Можливо, сам себе якось внутрішньо цензурував, але Андрій знімав відкрито дуже багато.

– Чому він так вільно поводився?

Царьов – єдиний персонаж у фільмі, чия доля кардинально змінилася за ці півтора роки

– Можливо, довіряв нам. Або через те, що саме тоді запровадили закони 16 січня. Ми саме у наступні дні знімали. Мабуть, був цілком упевнений, що усе в його руках і Майдан скоро завершиться. Царьов – єдиний персонаж у фільмі, чия доля кардинально змінилася за ці півтора роки. До річниці Майдану у Росії був марш проти Майдану. Ми бачили його там, він виглядав доволі сумно. У Росії його ніхто не знає.

– Чому вирішили знімати саме цих депутатів – Царьова і Кожевнікову?

– Кандидатуру Олега Царьова нам запропонували наші українські колеги. Ми не знали, хто це, взагалі мало знали про українську політику. Щодо російських депутатів, то з ними було важко домовитись, коли вони дізнавались, що це російсько-український проект, то відмовлялися. А так спершу взагалі хотіли знімати Аліну Кабаєву.

– Як фінансувати таку документалістику в умовах цензури?

Зараз, судячи із заявок у Мінкульт, там більше вітають патріотичне, історичне, воєнне кіно. Тому усе робимо власним коштом

– Зрозуміло, що на державу розраховувати марно, та й було б дивно, якби вона нас спонсорувала. Зараз, судячи із заявок у Мінкульт, там більше вітають патріотичне, історичне, воєнне кіно. Тому усе робимо власним коштом. Але це легко. Береш невелику камеру, знімаєш, монтуєш у себе вдома. Основні гроші потрібні на постпродакшн. Але є, наприклад, краудфандингові платформи. От зараз мій колега Аскольд Куров, з яким ми разом робили фільм «Зимо, йди геть!», робить фільм про Олега Сенцова, і теж на якійсь платформі збирає гроші. На минулий його фільм «Діти 404» таким чином знайшли кошти досить швидко.

– «Київ/Москва» показали на незалежному фестивалі «Артдокфест». Як склалася доля наступних показів?

Майданчики самі остерігаються показувати таке кіно – бояться, що закриють

– Ми хотіли зробити прокат, однак розуміли, що не отримаємо прокатне посвідчення, а без нього фільми показувати заборонено. По-перше, тому що у нас там є нецензурна лайка, а по-друге, сама тема небажана. Тож хотіли влаштувати прокат на невеликих майданчиках, але не вийшло – клуб, який погодився показати, зачинився із не дуже ясних причин. А потім навіть не було пропозицій. Була також історія з фільмом режисерки Альони Полуніної «Варя» про активістку, яка одразу після Майдану поїхала в Україну. Взимку Альоні видали прокатне посвідчення, а потім відкликали, пояснивши це тим, що фільм пропагує організацію «Правий сектор», заборонену в Росії. Але майданчики самі остерігаються показувати таке кіно – бояться, що закриють.

– Десь ще плануєте показати фільм?

Першу частину фільму «Київ/Москва» покажуть у позаконкурсній програмі в Локарно, Швейцарія... Потім плануємо викласти його в інтернет

– Ми відправили його на різні фестивалі й чекаємо відповіді. Першу частину фільму (чорнову версію – ред.) «Київ/Москва» покажуть у позаконкурсній програмі в Локарно, Швейцарія. До речі, цікаво, що різні фестивалі беруть різні частини фільму. Потім плануємо викласти його в інтернет. Усе одно так подивиться більше людей, ніж якби він був у прокаті.

– Чи справді така велика різниця між нашими країнами, ніж зараз нам видається?

Опитані стверджували, що вороги були завжди, а найголовніший ворог – це Америка. Зося запитувала: «А як же Україна?» Усі відповідали, що українці – брати росіян, просто пішли неправильним шляхом

– Не думаю. Україна також неоднорідна країна. Десь більше зв’язків з Росією, десь менше. У кожного другого мого знайомого в Україні є родичі. Та й з радянською спадщиною обом країнам однаково важко впоратись. З прапором України в Росії просто так не походиш, звісно. Хоча, я от нещодавно йшла Арбатом, і на Українському культурному центрі прапори висять, ніхто на них не посягає. Агресія є, але вона надходить від ангажованих людей, від організацій, які цілеспрямовано її генерують. Усі дуже люблять сваритися в інтернеті. Зручно бути агресивним, коли не бачиш очей співрозмовника. Одна моя знайома, Зося Родкевич, яка також була оператором «Київ/Москва», нещодавно знімала сюжет на музичному фестивалі «Нашествие». У неї було завдання: питати людей, що таке патріотизм. Опитані стверджували, що вороги були завжди, а найголовніший ворог – це Америка. Зося запитувала: «А як же Україна?» Усі відповідали, що українці – брати росіян, просто пішли неправильним шляхом. І загалом усі виступали за мир. Америка – дуже зручний ворог, бо живе далеко. Ніхто не сказав, наприклад, про ІДІЛ, а це реальна загроза для нас. Багато хто справді переживає за людей, які лишилися на Донбасі, але в усьому звинувачують нову українську владу.

– На презентації фільму ви згадали, що не казали батькам, що їздили в Україну. Вони, врешті-решт, побачили фільм?

Усі насправді дуже вірять у Путіна. Думаю, це тому що більшість населення у нас становлять самотні жінки. Їм дуже подобається цей образ Путіна-супергероя. Це система, для зміни якої потрібно багато роботи.

– Так, я сказала їм, де була, як тільки повернулася. Коли вони дивились епізод із заблокованою швидкою на Антимайдані, то виявилось, що тато навіть не знає, що був такий паралельний табір, подумав, що це і є Майдан. Я, звісно, пояснила, але щоразу, як я щось пояснюю, він каже, що все не так, і що Росія – велика імперія. Тому ми намагаємося уникати цих тем. Усі насправді дуже вірять у Путіна. Думаю, це тому що більшість населення у нас становлять самотні жінки. Їм дуже подобається цей образ Путіна-супергероя. І виходить, що одна частина населення вірить у це, а інша – у те, що він головний ворог, і що з його відходом усе зміниться. Але я так не думаю. Це система, для зміни якої потрібно багато роботи.

– Над чим ви працюєте зараз?

– Закінчуємо проект, який ніяк не стосується політики. Це сайт, присвячений місту Норильську. Окрім сюжетів з життя простих людей, там є також тексти про історію міста. Що стосується України, то у нас є герой Руслан, з яким ми знайомі ще з Майдану. Ми дали йому камери, і він фільмує своє життя. Після революції він пішов добровольцем у «Айдар». Зараз він поранений і лікується. Там справді дуже багато матеріалу. Буде така велика епопея про життя однієї людини.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG