Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 12:07

На фронті пішло олюднення з обох боків, всі втомилися ненавидіти – керівник «Чорного тюльпана»


Українська гуманітарна місія з пошуку тіл загиблих на Донбасі припинена через відсутність фінансування

«​Чорний тюльпан», гуманітарна місія з евакуації тіл загиблих в зоні конфлікту на сході України, може припинити свою діяльність через відсутність фінансування. За 10 місяців роботи експедиції пошуковики «Чорного тюльпана» виявили і вивезли з лінії фронту останки сотень військовослужбовців. Точних даних щодо кількості зниклих безвісти з обох сторін немає, але в будь-якому випадку на полях боїв залишаються тіла десятків, якщо не сотень загиблих.

Як повідомляє «Українська правда», пошук загиблих бійців в Україні повністю виконується волонтерами, держава не бере в цій справі жодної фінансової участі. Протоколи з вилучення та евакуації тіл, опису особистих речей, фотографії, які можуть допомогти в упізнанні загиблих, не мають статусу офіційних документів. Уповноважений президента України з мирного врегулювання конфлікту в Донецькій і Луганській областях Ірина Геращенко заявила, що в списках зниклих безвісті числяться 1160 осіб. З'ясовувати, хто з них потрапив у полон, а хто убитий, повинен, по ідеї, державний слідчий орган, проте він в Україні не створений. Родичі зниклих безвісти намагаються самостійно проводити розслідування: зв'язуються з представниками сепаратистів, їздять на пошуки до Росії, вимагають від мобільних операторів роздруківки з інформацією про те, коли зниклі востаннє з'являлися в мережі. Однак для даних, зібраних родичами та волонтерами, немає єдиної бази. Про те, як на лінії зіткнення відбувається пошук загиблих, керівник «Чорного тюльпана» Ярослав Жилкін розповів Радіо Свобода:

Ярослав Жилкін

Ярослав Жилкін

– Наша група представляє громадську організацію «Народна пам'ять», засновану ще в 2011 році. До організації входили загони, які працювали в різних регіонах України. До минулого року ми виконували нашу основну задачу – це увікочнення пам'яті полеглих у роки Першої світової війни, Другої світової та Великої Вітчизняної війни. Ми успішно з цим завданням поралися. Рік тому до нас звернулися за допомогою військовослужбовці української армії – з проханням, оскільки є угода з «тією стороною», поїхати і зібрати тіла загиблих бійців, які на полях лежать. Ми погодилися, тому що це теж входить в нашу задачу.

З 1 вересня все закрутилося. Поступово ця діяльність перетворилася в окрему місію під назвою «Чорний тюльпан». Ми виїжджаємо і проводимо пошукові роботи, збираємо рештки загиблих, щоб привезти і віддати судово-медичним експертам, які займаються ідентифікацією.

– Останки скількох бійців вам вдалося знайти?

Зворотного зв'язку з судмедекспертизою у нас немає. Ми, на жаль, найчастіше привозимо тіла, які дуже важко упізнати. Потрібний аналіз ДНК і зіставлення з базою даних

– З 1 вересня по сьогоднішній день – 609 мішків. Не можна сказати – тіл, це 609 мішків з тілами і фрагментами тіл. Зворотного зв'язку з судмедекспертизою у нас немає. Ми, на жаль, найчастіше привозимо тіла, які дуже важко упізнати. Потрібний аналіз ДНК і зіставлення з базою даних.

– Психологічно це непроста робота. Чому ви цим займаєтеся?

Ніхто, крім нас, це не погодився робити; ба більше, у всій країні, напевно, немає людей, краще за нас підготовлених до цього завдання

– Ви маєте рацію, це непросто. Першого дня, коли ми поїхали до зони боїв (я очолював першу групу) у мене смоктало «під ложечкою», був спазм в животі. Мені було страшно, як і моїм товаришам. Але ніхто, крім нас, це не погодився робити; ба більше, у всій країні, напевно, немає людей, краще за нас підготовлених до цього завдання.

Нам не раз доводилося ексгумувати останки полеглих воїнів – щоправда, через сім десятиліть після їх загибелі. Там, скажімо так, матеріал, вибачте за це слово, більш чистий. А тут зовсім по-іншому. Звичайно, довелося з новою реальністю стикнутися. Але нічого страшного, ми себе перебороли. Нас приблизно 50 чоловік, ми проводимо ротації складів польових експедицій, тому що люди працюють у вільний від роботи час, у шкоду своїм заробіткам, абсолютно на добровільних засадах, за свій рахунок.

– Як виглядають ваші операції, польові експедиції на лінії зіткнення? От ви приїжджаєте куди-небудь, де щойно воювали. Як далі все відбувається?

В основному, ми працюємо у так званих котлах – це Іловайськ та Дебальцеве. А до зони аеропорту, наприклад, поки не наближаємось, хоча збиралися – це ще «гаряча точка», там небезпечно

– Як правило, ми намагаємося не працювати на лінії зіткнення. Тому що лінія зіткнення – особливо якщо вона стара – набита мінами різних модифікацій і розтяжками. Наосліп на таку територію сунутися, якщо хтось там навіть лежить, вкрай небезпечно. Навіть якщо ми домовилися з обома сторонами, щоб вони припинили вогонь на час робіт.

Як правило, намагаємося на такі ділянки не лізти, а якщо і ліземо, то тільки після прокладки маршруту. Там дуже довга і копітка робота. В основному, ми працюємо у так званих котлах – це і Іловайськ, та Дебальцеве. А до зони аеропорту, наприклад, поки не наближаємось, хоча збиралися – це ще «гаряча точка», там небезпечно. Наше завдання – без пригод повернутися. Туди, де дуже гаряче, ми намагаємося не лізти.

– Ви самі домовляєтеся з сепаратистами? Чи є домовленості, заздалегідь досягнуті якимось українським командуванням?

На блокпостах до наших машин, до наших хлопців вже звикли – всі вітаються, нас знають з обох сторін, особливо навіть представлятися не доводиться. Але все одно з нами завжди супровід

– У вересні я ставив те ж саме питання нашим кураторам, військовослужбовцям української армії: які гарантії? Мене заспокоїли: на найвищому рівні є домовленості, дані гарантії. «Вас зустрічають люди, вони вас супроводжують і за вас відповідають головою». Відтоді так і повелося, хоча в різні моменти траплялося по-різному. На блокпостах до наших машин, до наших хлопців вже звикли – всі вітаються, нас знають з обох сторін, особливо навіть представлятися не доводиться. Але все одно з нами завжди супровід.

«Внутрішні блокпости» ми проходимо безперешкодно. Ну ось приїжджаємо на місце нещодавнього бойового зіткнення... Ще свіжа техніка, вона ще тепла практично. Все практично в полі зору – і хаос війни, і розруха, звичайно, і з іншого боку комбатанти. Ми з ними спілкуємося, уявляєте, розмовляємо. Вони допомагають, показують – там тіло бачили, тут щось лежало... Ми виконуємо свою роботу.

– Ви забираєте тільки рештки українських бійців?

– Ми, звичайно, знаходили тіла не тільки українських військовослужбовців, ми не ділимо – свої чи чужі. Ми знаходимо загиблого, він повинен бути належним чином похований. Тому ми збираємо всіх, і кого треба – передаємо до донецького моргу, кого треба – відвозимо до дніпропетровського.

– Наскільки небезпечні такі експедиції?

У вересні був загальний радикалізм якийсь, ненависть люта з обох сторін. Зараз відчувається втома... Від невизначеності, незрозумілості. Вже всі втомилися, втомилися ненавидіти. Олюднення пішло з обох сторін

– Якщо порівнювати ситуацію вересня минулого року з нинішньою – це дві абсолютно різні речі. У вересні був загальний радикалізм якийсь, ненависть люта з обох сторін. Зараз відчувається втома... Ну ось по ту сторону дізнаються, що ми з Києва, оточують нас комбатанти, брудні, худі. Питають: «Що там, у Києві, чутно, коли війна закінчиться?» І точно такі ж слова я чую з нашого боку. Звичайно, в повітрі відчувається втома від невизначеності, незрозумілості. Вже всі втомилися, втомилися ненавидіти. Тому є якесь потепління, чи що. Олюднення пішло з обох сторін у гуманітарних питаннях.

– Ця ненависть, про яку ви згадали... Як саме ви відчували її минулої осені?

– Бували інциденти, коли ставало страшно за своє життя, коли вже буквально прощався з життям... «Ти – ворог!», – і все... Дякувати Богу, що супровід знаходив слова, та й наша поведінка не провокувала різких дій.

За моїми підрахунками, з української сторони незнайдених ще близько 200 осіб. Те, що пишуть у новинах – нібито мертві лежать штабелями, тілами завалені котловани – на 99 відсотків неправда. Немає жодних пересувних крематоріїв, немає таких випадків, щоб, як поплавки, в озерах плавали трупи з каменями на шиї

– Яку кількість загиблих, за Вашими оцінками, не вдається поховати? Багато залишається невідомих солдатів?

– Чимало. Ну, як чимало, навіть одна людина – це вже чимало, тому що це ціла доля. За моїми підрахунками, з української сторони незнайдених ще близько 200 осіб. Скільки з того боку? У мене немає інформації, щоб аналізувати. Але те, що пишуть у новинах – нібито мертві лежать штабелями, тілами завалені котловани – на 99 відсотків неправда, це військові байки. Немає жодних пересувних крематоріїв, немає таких випадків, щоб, як поплавки, в озерах плавали трупи з каменями на шиї.


– Прямо на лінії зіткнення загиблих ховають? Чи обов'язково вивозять рештки, якщо їх знаходять?

– По-різному буває. Я б сказав – частіше не ховають, а приховують. Мені навіть розвідники якось інкогніто телефонували – хлопці, в такому ось квадраті ми наткнулися на рештки тіла. Ми його каменем заставили, мітку поставили і поповзли далі. Просто повідомили, щоб коли у нас буде можливість, ми розробили. Потім лінія фронту пересунулася (це у Дебальцеві було), ми приїхали туди, а там вже грейдер попрацював. Тому ще доведеться шукати.

– Ваш «Чорний тюльпан» – громадська організація. Існують якісь армійські структури, підрозділи, які займаються пошуком тіл загиблих? Якщо є, то чому ще й ви цим займаєтеся?

Крім нас, пошуком тіл загиблих ніхто не займається

– Створено Управління військово-цивільного співробітництва, офіцери якого курують наші роботу. Вони нам забезпечують перебування в зоні антитерористичної операції, забезпечують коридори, у разі потреби – «зелений коридор» з припиненням вогню, якщо треба попрацювати в небезпечній зоні. Виділяють нам паливо, звісно, вирішують питання загальної координації. Ми допомагаємо один одному. Ми де-факто є підрозділом Збройних сил України, але без офіційного статусу. Ми – цивільні особи з волонтерським статусом. Крім нас, пошуком тіл загиблих ніхто не займається.

– Ви заявили кілька днів тому про те, що діяльність вашої організації припиняється через відсутність фінансування. Чи так це?

З вересня по сьогоднішній день ця робота виключно за наш рахунок, нуль копійок ми отримали від держави на цю програму. Ми втомилися вирішувати проблеми забезпечення експедиції всім необхідним. Ми вважаємо, що це обов'язок держави, яка закликала солдатів до армії

– Діяльність місії призупинена. Ми змушені були зробити такий демарш, я б так сказав. Накипіло. Чому? Тому що з вересня по сьогоднішній день ця робота виключно за наш рахунок, нуль копійок ми отримали від держави на цю програму. Ми втомилися вирішувати проблеми забезпечення експедиції всім необхідним. Ми вважаємо, що це обов'язок держави, яка закликала солдатів до армії. Вони загинули, виконуючи наказ. І це обов'язок держави – повернути їх на батьківщину, нехай навіть після смерті.

Крім галасу у ЗМІ, ніякої реакції, на жаль, фактично не було

Ми, чесно кажучи, чекали, що буде якась реакція на нашу заяву. Але, крім галасу у ЗМІ, ніякої реакції, на жаль, фактично не було, хоча я періодично зустрічаюся з чиновниками і депутатами. Ми ж ще з вересня писали листи – президенту, в Кабмін, депутатам – з проханням звернути увагу, розглянути, вжити якихось термінових заходів. Зрештою, аморально самоусуватися від цієї проблеми і не помічати її. Мені як людині, яка розуміє, що таке пам'ять про загиблих, взагалі незрозуміло, чим це можна пояснити.

– Ярославе, скажіть все-таки, чому Ви вирішили зайнятися цією діяльністю? У цього рішення є особиста, сімейна історія? Хто Ви за професією?

– У кожного в колишньому СРСР, напевно, з Другою світовою війною є свої особисті історії. У мене на війні зник безвісти дід – 22 або 23 червня 1941 року. Я робив безліч спроб знайти його могилу – дід загинув на території Литви – але, на жаль, безрезультатно. Таких доль – мільйони. Це і привело мене в пошуковий рух. За професією я підприємець, був цілком успішним бізнесменом. Зараз дружина заробляє гроші, а я ці гроші витрачаю... Якби у мене були кошти, напевно, ми б продовжували діяльність «Чорного тюльпана» і за свій рахунок експедиції фінансували.

– Кілька років тому фактичну російсько-українську війну навіть неможливо було собі уявити. Що Ви думаєте про неї?

– Будь-яка війна рано чи пізно закінчується. Питання тільки в ціні – скільки ми повинні покласти голів наших співвітчизників на вівтар цього миру. Мені дуже сумно, мені дуже соромно, що ми не вберегли мир, який завойований десятками мільйонів життів наших близьких, – в тому числі і моїх близьких, – які зникли безвісти, загинули. Мені дуже гірко. На жаль, бар'єри швидко споруджуються, потім їх важко руйнувати. Я сподіваюся, що рано чи пізно бар'єри, які зараз збудували люди в головах, вдасться зруйнувати. Все залежить від бажання і політичної волі. Звісно, з обох сторін.

Міністерство оборони України веде переговори про відновлення гуманітарної місії. Щотижневі витрати «Чорного тюльпана» складають приблизно 2000 доларів.

Оригінал матеріалу на сайті Російської служби Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG